Весняний блюз опозиції, або Скільки коштує патріотизм?

Весна — це не тільки оновлене повітря та землі, що прокидаються. Весна — це ще й сакраментальний привід для політиканів усіх кольорів виводити, за визначенням відомої народолюбки Юлії Тимошенко, “біомаси” на площі та вулиці українських міст. Приводів буде, хоч гай гати: прийняття Трудового та Житлового Кодексів, зняття мораторію на продаж земель, різноманітні свята… Власне, весна для України розпочнеться з 1-го лютого — народні обранці відпочивши кинуться гайдати хвилі спільноти новою навалою дійсно необхідних законопроектів. І це неабиякий привід для наступних міркувань.

“Отакі пастирі. Ну, а що ж стадо? Зрозуміло, що справи його кепські та день-у-день дедалі гірші. Пастирі про нього не турбуються, але й стригти, звичайно, не забувають”, — пророче проголосив Томас Карлайл у своєму творі “Французька революція” . Пророче — бо це він начебто про сучасний стан українського суспільства проронив. Злочинна комплексність, із якою “пастирі” ретельно обскубують “народ — електорат — платника податків”, вже давно перейшла будь-яку цивілізовану межу. Працьовиті люди просто на очах, себто через сьогоденну зміну поколінь та понять, перетворюються на бездуховне, а за сим — бездиханне, — Суспільство Споживачів. Але спочатку для керування отарою “пасторам” було потрібне влізти в самий мозок народу, в саму систему спільного мислення та спільної дії. До певної, ще неповної, але вже геть небезпечної міри їм це вдалось. Затулюючи різнокольоровими прапорами істинний шлях до загального процвітання, ляльководи дійшли до катастрофічного — і для України, і для себе — моменту: вони розпочали підміну фундаментальних понять. Наприклад, народне волевиявлення — сурогатом. Окрім, виборчих фальсифікацій за 5-6 останніх років ми набули ще одного печального досвіду: навчились розрізняти серед учасників політичних та громадських масових заходів “тих, хто патріотствує за гроші”. Про це й будемо говорити. Але для початку розтнемо цю край насущну проблему — обережно, наче Амосов скальпелем, без зайвих емоцій і метушливої “паніки на кораблі”.

Як слід іменувати те, за якого часу і за чиїх умов ми живемо? Насправді, за часи правління Кучми, в бездарний період президентства Ющенка, сучасний, позбавлений будь-якої стратегії курс Януковича в державі склалася унікальна модель політичної побудови. Деякі політологи справедливо визначають її як модель політичної олігополії. Зрозумівши — особливо після першої стадії акції “Україна без Кучми!” — певну небезпеку і подальшу неефективність тіньового існування із гнилуватою “кришею” на прізвисько “Данілич”, власники всіх українських ФПГ навипередки кинулися у владу — брати участь чи керувати нею із тіні методом гаманця. На жаль, потім, після 2004 року, у прогресивної частини народу не вистачило пробудженої енергії на бажаний злам новітніх правил гри, нав’язаних доморощеними олігархами. Люди, які вийшли на Майдан, “забули” про необхідність подальшого контролю за “польовими командирами” та їх інвесторами. Романтиків, як виявив час, цинічно використали у потішних “боях павуків”. Відтепер “маємо те, що маємо”: фактично 3% відсотки населення, побудувавши гнилу політичну систему, “державу в державі”, нещадно й безконтрольно користуються землею та майном України. Землею та майном, на які за Конституцією 97 % громади мають не менше законних прав. І вистачить “естетикувати” із виглядом сивого волхва, треба нарешті назвати все своїми іменами! За псевдо ідеологічним розбратом ми майже втратили основне — Право на Україну — і в духовному, і в матеріальному плані.

А що ж народ? Народ не мовить? Та ні. Йому 20 останніх років (плюс кілька століть) зашорювали очі. Просто суспільство, дійсно, ще не готове до раціонального громадського мислення. І давно закрите для відчуття фундаментальної константи — тільки він, український народ, є джерелом для влади, і воно наразі штучно закрите для контролю за владою, в решті решт, для відвертого контакту та співпраці із нею. Українська спільнота всіма правдами і не правдами загралась в небезпечну гру — “Тотальна громадська недовіра”. Що, в свою чергу, вигідно тим самим 3% утримувачів надприбутку. Посилюючи безініціативність суспільства через певну категорію людей, свідомість яких скуйовджена фанатичним бажанням влади, ці ляльководи руйнують останнє — віру в масові заходи, тобто в істинне народне волевиявлення. Свіженький примір провалу підприємницького Майдану ще на вустах політиків, громадських діячів, ЗМІ, а за ними й народу. Найгірше — всю правду про “проплачений” Майдан до кінця так ніхто і не озвучив. Ані власне учасники, ані ЗМІ, ані горе — організатори, ані політики, які представляли владу і опозицію.

Опозиція першою відвела від себе звинувачення у будь-якій фінансовій підтримці “Майдану проти Податкового Кодексу”. Член фракції “БЮТ — Батьківщина” Михайло Волинець взагалі спрогнозував, що “деякі активісти Майдану отримають потім посади у владі”. “Ми їх знаємо, знаємо, хто куди ходить, хто кому підігрує, і скільки за це пропонують”, — заінтригував Волинець, начебто пригрозивши пальчиком в бік “мутних справ”. Це вже потім зірка протесту О.Данилюк розкаже : “Я не брав жодної копійки від БЮТ. Їхня допомога полягала в чергуванні депутатів, наметах та електорогенераторах. Наша команда переконана, що тільки консолідація всіх може забезпечити перемогу. Ми не будемо гребувати жодною допомогою”. Автор на власні очі, стоячи біля Будинку Профспілок, бачив відплату за цю допомогу у вигляді О.Турчинова із мікрофоном на сцені, а після його виступу ще бачив явно провокаторів, які вирвались із лав підприємців перекривати Хрещатик. Упізнається “стільок”: 9-е березня 2001 року, потім у 2004-у — “Всі на штурм Адміністрації президента”. Один із членів Координаційної Ради — після цієї катавасії — у розпачі кинув: “…А ніхто не думав, чого нас тягнуть на майдан, замість того, щоб реально щось запропонувати? Чому кожен день з’являються нові вожді? Ми зробили паузу, перенесли акції протесту в регіони, щоб данилюки вивели своїх людей і показали свою силу?!”. Ті “показали”: вже 6-го грудня біля Українського Дому технічно оснащенні, підготовлені морально, але із розгубленими обличчями, стояли О. Данилюк та нечисленна компанія у прикрій самоті із міліцією… Закінчилась проплата, грошей не підвезли? І ще якась незбагнена “ревність” до інших громадських організацій, які прийшли солідарювати із підприємцями. Це ми про, наприклад, недопуск до лав мітингуючих наразі партійно незабарвленого Михайла Свистовича із його дійсно активними студентами. І це ще одна із відомих ознак того самого “стілька”…

Ну, владі, звичайно, теж щось треба було “меседжнути”. Тут відомий ритор та борець “за російськомовне світле майбутнє” В. Колесніченко і заявив для журналістів: “На самому початку, коли вийшли представники малого бізнесу, ми отримували чітку інформацію — хто оплачує, скільки сплачується за це стояння”. На зустрічне пряме запитання, хто ж оплачував протести, депутат відповів: “По-перше, в цьому напрямку працювали конвертаційні центри. По-друге — Блок Юлії Тимошенко, який потім спробував надати політичного забарвлення тому, що спочатку планувалося, як показати волю народу”. Стоп, машина! Мовив — А, скажи ж, хто конкретно -Б! Тільки от свободи слова навіть у представника партії влади не вистачило, бо грішок спину чеше. Про міф щодо нерушимих шеренг Партії регіонів знають вже і давно, маю надію, усі. Тому і не будемо зайвий раз. Те, що у регіоналів, коли ліва рука підносить ложку до рота, права рука в той час хлопає по потилиці, далеко не таємниця. (Цивілізовано це в них називається “внутрішньо партійною полемікою”). Коротше кажучи, не на користь іміджу ПР була б повна “озвучка” Колесніченком істини про тих, хто проплачував частину підприємницького Майдану. Так, наприклад, громадський діяч, голова Асоціації захисту прав громадян України Володимир Лесик заявляє: “Певну частину розходів цього цирку під назвою “Майдан — 2” взяв на себе один із самих активних депутатів від фракції Партії Регіонів. Для багатьох давно не таємниця за сьома замками, що сума проплати десь близько 200 тисяч доларів. Тому і можете собі уявити справжні інтереси цих силіконових “громадських організаторів” данилюків, проданів, мельниченків”. У певних представників ПР, за словами Володимира Лесика, було дві концептуальні причини розгорнути та згорнути Майдан: 1) покращення рейтингу Януковича та його іміджу “мудрого та народного”; 2) новітній перерозподіл посад у кабінеті Азарова між бізнес — групами ПР. Інші експерти вказують на безпосередню, перманентну (за дотиками політичної та бізнесової доцільності) змичку Тимошенко із ПР — крилом Фірташа, називаючи при цьому суму в 300-350 тисяч “американських президентів”… Це те, що вони називають “Політики з народом!”…

До речі, влучний образ — “силіконові”… Дуті й шкідливі, ці “лідери Майдану-2” за копійку чи за “власні перспективи”, врешті-решт, зломили таки хребта і без того дещо хаотичному, але щирому соціальному виклику підприємців. Краще за відомого учасникам того Майдану Олександра Сопронюка не розкажеш (бо від серця його слова): “Ми оголошуємо наметове ( містечко -авт.) — Продан енд Данилюк ставлять свій ( табір) вночі напередодні, ми привозимо озвучку, а там вже Продан енд Данилюк, ми оголошуємо на 10-ту мітинг — вони на 9-ту, і так весь час. Домовлялись, що не буде політики — Продан втекла за спини ментів ( із підключеним мікрофоном), а Данилюк труби чинить. Але ми, “сволочі”, продалися ( за оцінкою “силіконових”), а Данилюк, кинувши Продан, коли ми вивели її на чисту воду, святий і божий”. Хто стикався із проблемою втручання політиків у громадсько — соціальні рухи, легко впізнає стиль та методи професійних “ апазіціонєров”.

Після того були ще масові заходи до Дня Соборності. Побувавши і на офіційному — від влади — урочистому мітингу із, м’яко кажучи, не зовсім святковими і піднесеними обличчями, дізнався про 90 “реальних” гривень за 3 години “ отстоять с флагами” на Майдані і поруч. Потім пройшовся з костенковцями і унсовцями по Хрещатику до Софії, де вже “попи та Юля іже з ними”, а також непроплачені святкувальники із святкувальниками “професійними”, котрим пообіцяли по 120 гривень за 4-и години. Все закінчилось, як відомо, розлюченим натовпом біля центрального офісу Партії Регіонів та нічними розрахунками в кафе на вул. Городецького. А це все і є продовження завжди кострубатої, але дієвої, політики олігархократії щодо українського суспільства, розтин його самосвідомості у бензиновій калюжі із газовими плямистими візерунками. Політики, що обов’язково призведе до соціальної катастрофи, наслідки якої передбачити неможливо, аж до втрати незалежності, не дай Бог!

… Попереду — весна. І знову будуть йти та їхати люди — на майдани. Хто за правдою, хто — по гроші. От дивіться: наразі розпочнуться “розбори” по азовських та чорноморських шлейфах, потім — ох, яка буде битва за приватизацію Южмаша, а, в першу чергу, на носі — відміна мораторію на продаж землі, знову ж — прийняття кодексів. До того ж, звичайно ж, шевченківські свята-меморіали, інші календарні “червоні” дати… Від журналістів та правозахисників, незаангажованих громадських організацій, від культурних діячів та патріотів — одинаків вимагається згуртована, край продумана дієва концепція, як не допустити втручання партійних структур та силіконових “лідерів”, заплямованих подачками олігархів та їх приспішників, до використання народних масових заходів у їхніх цілях! Це має бути технологічно і без зайвого псевдопатріотичного словоблудства із елементами “дитячих фантазій”. Починаючи від засадничого “круглого столу”, закінчуючи відкриттям карних справ, бо гроші мітингуючим — поза податків, треба закінчити зі цією огидною справою назавжди… Отже, проблема існує, пропонується пошук її вирішення та, власне, саме вирішення! Бо скоро підемо в ліса, розповідати тваринам і тваринкам, які ми — патріоти…

P.S. З виступу Ліни Костенко на презентації “Записок самашедшого” в Українському домі: “ У приниженні не можна жити і перемагати. Я думаю, що український народ досі не переміг, бо переживає велике історичне приниження. Всяка наволоч його принижує, а він десь загубив у собі відпорність. Йому кажуть, що він меншовартісний — він звик”. Гроші за участь в мітингах це і є приниження, довгограюче та супротивне духу людини приниження…

Роман ЗИНОВ'ЄВ