“Від…біться від нас”. Чому прихильники “держави в смартфоні” не знайдуть ключів від бомбосховищ

Ну так тоді, все логічно.”Маленька держава” не займається бомбосховищами. У неї для цього немає ані фінансових, ані людських ресурсів. Все має вирішувати невидима рука ринку та/або самоуправління.

Але чомусь рука ринку, видима і невидима, нічого не “порєшала”, а самоуправління — не “самоуправилося”.

Звісно, мені можуть закинути, що справжньої “маленької держави” у нас і досі немає… Ну, тоді треба не ганити Кличка, а дякувати йому за зачинені бомбосховища. Тому що, якби вологі мрії “вульгарних лібертаріанців” (які не мають нічого спільного із справжнім лібералізмом) збулись і ми цю війну зустріли б у форматі “маленької держави”, то не було б жодних евакуаційних безкоштовних потягів, електроенергії (навіть за тарифу 2,64 грн/кВт-год), мораторію на збільшення комунальних платежів та багато чого ще. І не було б навіть зачинених та засмічених, наче звалища, бомбосховищ.

Бо ходили б залізницею лише віп-потяги для тих, у кого є гроші, а електроенергію подавали б за принципом “хто більше сплатив — той із світлом”.

Розуміння “маленької держави” у нас досить однобоке. Під час дискусій, це дуже популярна тема, майже мейнстрим. Хто висловлює навіть незначні зауваження одразу “нарікається” совком та ретроградом. Але коли у такої людини  спитаєш: чи готовий платити за електроенергію 10 грн/кВт-год, за газ — $1000 і $5000 за місце у спальному купе потяга Київ—Львів, то співрозмовник одразу чухає потилицю і починає волати “А чого б це?”.

Так і з бомбосховищами.

Щось не чутно панів із “Голосу” та їхніх симпатиків із тезами про те, що “за все треба платити” і “у світі нічого не буває безкоштовного”. Або таких тез:

• “Безкоштовні бомбосховища — це шлях до корупції”.

• “Безпека — це найдорожчий товар, а отже, і коштувати має найбільше”.

• “Чому мій “мерседес” не заправляють безоплатно, а вхід у бомбосховища вільний?”.

Думаю, дай їм волю, вони б запустили принцип “хочеш послугу — плати” навіть у систему цивільної оборони. Ну, кажуть же вони про платну середню освіту, медицину, приватну митницю, то чому сектор цивільної безпеки має бути виключенням? Для тих, у кого є гроші, — персональне оповіщення, швейцар на вході у бомбосховище, фужер просеко щоб зняти стрес, зручний диван, масаж, жива музика чи лікувальний сон за бажанням. А всі решта, у кого немає грошей, — ну, так це ваша проблема, не треба бути лузерами. “Підіть, візьміть щось безкоштовне у супермаркеті…”.

Цю низку безглуздих наративів можна продовжувати до нескінченості, але ж нам їх згодовували всі останні роки.

Звичайно, це сарказм з мого боку, і адресати мого посту можуть сказати, що це різні речі — ринкові ціни та цивільна безпека. Але так, шановні, не буває.

Держава або функціональна, або анархічна, коли кожен сам за себе. Не можна так, щоб “місцями” держава без грошей та ресурсів, а “місцями” — з грошима та ресурсами.

Ми маємо просто обрати, що нам потрібно: сильна держава або анархічна.

І не треба плутати це з поняттям свободи, себто лібералізмом.

• США — це вільна, ліберальна країна. Але вона сильна.

• Росія — це авторитарна країна, але вона слабка.

• Китай — авторитарна країна, але й потужна водночас.

• Греція — батьківщина демократії, але не вилазить із перманентних криз.

Отже, вільна країна не синонімічна “маленькій державі”, а “велика держава” не є тотожною авторитаризму.

Те, що у нас обговорюють під соусом “маленької держави” — це типовий хуторянський анархокапіталізм, щось на кшталт національної ідеї Подерев'янського “від…біться від нас” — тільки в даному випадку ця ідея обернена всередину, а не назовні.

Ну так “вони і від…бались” разом із ключами від бомбосховища.

Простими словами — голосували, подобається? Ну, так тепер доведеться стояти перед зачиненими дверима бомбосховищ під уламками ракет і… молитись.

Шкода невинно убієнних. І від цього ще більше гніву до всіх отих “байкарів-реформаторів”…

Публікується з дозволу автора: оригінал