Від Обами до Байдена: як США втрачають світове лідерство

Втрачати позиції на міжнародній арені США почали ще з часів Барака Обами. Перший чорношкірий президент вважав, що Америці варто відмовитися від політики з позиції сили. Тож держава різко обмежила свою військову потугу в різних точках світу й акцентувала на дипломатичних маневрах. Президент-демократ тоді заявив, що ера великих військових операцій американської армії за кордоном минула. Америка Обами стала таким собі “голубом миру”. А політика, яку охрестили “розумною силою” і в якій було багато спроб налагодити співпрацю й діалог з авторитарними режимами, з часом призвела до катастрофічних наслідків.

Найбільше Барак Обама хотів перезавантажити відносини з Росією. Це бажання позбавлене логіки й повне ілюзій. Адже в серпні 2008 року Москва вторглася у Грузію та де-факто оформила окупацію частини її територій. Проте в адміністрації Обами таку прикрість не вважали серйозною перешкодою. У липні 2009 року американський президент відвідав Росію та офіційно проголосив курс на перезавантаження відносин. Насправді в поведінці Кремля нічого не змінилося. Після візиту Обами Росія ввела додаткові війська в Абхазію та Південну Осетію, хоча мала б вивести їх. Перезавантаження відбулося хіба що в уяві американського президента, а не в реальному світі.

До речі, політику перезавантаження відносин між Сполученими Штатами й Росією вперше проголосили тодішній віцепрезидент Джо Байден і держсекретарка Гілларі Клінтон. У нас чомусь часто забувають той факт, що Джо Байден займав важливу посаду в адміністрації Обами й відповідальний за абсолютно беззубу відповідь Америки на російську анексію Криму й частини Донбасу у 2014 році.

Підсумки зовнішньої політики Барака Обами були провальними. Авторитарні режими зовсім не оцінили миролюбства Вашингтона. Навпаки, стали агресивнішими, упевненішими в собі. Росія успішно анексувала частину України й не була покарана за це. Україна ж не отримала від одного з гарантів суверенітету й територіальної цілісності навіть мінімальної військової підтримки. У Сирії режим Асада розпалив вогнище кровопролитної громадянської війни й використав хімічну зброю проти своїх противників. Європу охопила велика міграційна криза. Північна Корея не відмовилася від ядерної зброї, а Іран — від намірів її створити. Китай теж діяв усе впевненіше й демонстрував, що його геополітичні апетити суттєво зросли.

Ера Дональда Трампа запам'яталася риторикою про відновлення величі Америки. Але зовнішня політика 45-го президента переважно була імпульсивною, несистемною, а її результати — скромними. Фактично всі міжнародні проблеми, які залишилися у спадок від Обами, не були розв'язані за Трампа. Росія, окупувавши частину України, досить непогано почувала себе під не надто серйозними санкціями. КНДР не позбулася ядерної зброї, хоча Трамп пішов на безпрецедентні кроки задля особистої зустрічі з Кім Чен Ином. Китай та Іран нарощували свої військові потужності й переозброювалися. Протягом президентства Дональда Трампа світ не повною мірою відчував, що Америка дійсно хоче бути державою номер один і є надійним союзником.

Президентство демократа Джо Байдена розпочалося з виведення американських військ з Афганістану, яке перетворилося на ганебну втечу. Це залишило глибокий емоційний слід і стало символом слабкості, а не сили найпотужнішої держави світу.

Адміністрація Джо Байдена специфічно відреагувала на російську агресію проти України. Ще за кілька місяців до 24 лютого 2022 року США почали активно надсилати дипломатичні сигнали про загрозу російського вторгнення. Можливо, наївно сподівалися, що розголос змусить Путіна відступити. Якщо так, то це була значна помилка.

Американський президент, з одного боку, доклав чималих зусиль, щоб консолідувати Захід навколо запровадження санкцій проти Москви. Напевно у Байдена вважали, що одним лиш санкціями зможуть зупинити російську воєнну машину і Путін відмовиться від своїх загарбницьких планів. Однак згодом виявилося, що цим сподіванням не судилося справдитися. А на справді болісні санкції проти Кремля Захід ніяк не міг наважитися. Ситуація вимагала від США неординарних кроків, рішучості та потужної військової допомоги Україні. Вимагала пригадати власні зобов’язання, славні перемоги минулого і очолити боротьбу проти тираній, які піднялися у різних куточках планети. Проте сучасна Америка виявилася до цього не готова.

США надають військову допомогу Україні вкрай повільно і з серйозними обмеженнями. Наразі важко збагнути, чого більше боїться американська влада: поразки України чи поразки Росії?

Адміністрація Джо Байдена опинилася у пастці власних комплексів і страхів. Боячись ескалації, вона намалювала для себе червоні лінії і цим послала чіткий сигнал Путіну.

І на тлі нерішучості Байдена вкотре підняли голову авторитарні режими в різних куточках світу. Північна Корея демонструє успіхи в нарощені мілітаристської потуги. Китай відверто провокує Тайвань і брязкає зброєю поблизу острова. Іран досяг серйозного прориву у військових розробках і допомагає РФ у її агресії. А ще Тегеран створив великі проблеми світу, руками хуситів порушивши судноплавство в районі Червоного моря та Суецького каналу. Авторитарні режими сповна користуються слабкістю Америки.

Кумедно й незвично спостерігати, як зараз європейські політики вмовляють Конгрес США проголосувати за виділення допомоги Україні. Делегація з Великобританії їде у США, щоб переконати тамтешніх політиків опам’ятатися й узятися за розум. Глава МЗС Тайваню Джозеф Ву заявляє, що, зволікаючи з підтримкою України, США заохочують агресію Китаю проти Тайваню. А також попереджає: Китай на тлі затримки військової допомоги для України поширює пропаганду, що США більше не надійний союзник.

Не менш дивно бачити, що найпотужніша військово держава світу тримає за руки союзників по НАТО, установлює обмеження на номенклатуру воєнних постачань Україні й панічно боїться ескалації. Адміністрація Байдена не приховує свого невдоволення планами Макрона посилити підтримку нашої держави й поставити Росію в позицію стратегічної невизначеності. А ще лунають цинічні заяви від американської влади, що Україна має відмовитися атакувати російські нафтопереробні заводи й термінали. Невже скоро дійде до того, що окремі європейські політики умовлятимуть США набратися мужності й сміливості? Чи вони просто махнуть на Америку рукою?

Можна залишатися країною з найбільшою економікою. І навіть мати армію, на яку виділяють найбільше грошей. Але якщо політичні еліти втратили лідерські риси характеру, принциповість і відповідальність, заразили себе страхом, оперують подвійними стандартами й забувають про союзників, то держава приречена зійти з олімпійського п’єдесталу. Та святе місце порожнім не буває. Хтось обов’язково його посяде.

 Петро ГЕРАСИМЕНКО, журналіст, аналітик