Вбити мову

Про цей закон уже давно й багато говорили в коментарях представники урядової коаліції, підносячи його як панацею від усіх проблем. Натомість опозиція, схоже, досі не проаналізувала тих загроз, які нестиме державі й суспільству ухвалення такого закону.

Згідно з документом, “державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку російської мови, інших регіональних мов або мов меншин, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини”. Таке положення формально узгоджується з прийнятим у демократичному світі принципі полікультурності, корелює з положеннями Європейської хартії міноритарних мов і мов меншин, яку ратифікувала Україна.

Однак, як свідчить дальше ознайомлення з текстом законопроекту, реальною метою його авторів є зробити застосування державної української мови майже скрізь необов'язковим, натомість створити легальну ситуацію, за якої в усіх сферах суспільного життя безроздільно пануватиме російська мова.

Так, ст.6 законопроекту визначає: “Обов'язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері”.

Водночас Європейська хартія міноритарних мов і мов меншин, ратифікована Україною, встановлює цілком інший принцип: захист міноритарних мов і мов менших не повинен відбуватися за рахунок звуження застосування офіційної мови. Отже, вся ідеологія законопроекту прямо суперечить нормі міжнародного права!

В законопроекті зазначається: “В Україні відповідно до Конституції гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України”.

Таке положення прямо суперечить даним останнього Перепису населення України 2001 року, згідно з яким майже для двох третин громадян України рідною є українська мова. Що ж до необхідності підвищити статус російської мови, якою начебто “повсякденно користується” більшість громадян (ким і коли визначена?), то таким записом самостійна українська держава фактично легітимізує століття політики русифікації, здійснюваної спершу царським, а потім комуністичним режимом.

Адже “повсякденне користування” російською мовою для більшості є наслідком того, що в 1980-ті роки саме цю “загальносоюзну мову” належало вживати в усіх сферах суспільного життя — від захистів дисертацій (навіть на теми українського фольклору!) до виробничих нарад двірників і кочегарів.

При цьому порядок визначення регіональної мови (не менше 10 відсотків мовців на даній території) прив'язаний ст.8 законопроекту не до поняття рідної мови, а до поняття мови, якою особа переважно вживає, що дискримінує українську мову і створює преференції для російської мови (за даними перепису 2001 року українську мову назвали рідною майже дві третини громадян; водночас за даними соціологічних досліджень її переважно використовує лишень трохи більше половини в силу тієї мовної ситуації, яка склалася впродовж століть русифікації). Якщо таку норму буде застосовано, російська мова автоматично зробиться регіональною скрізь (можливо, крім Галичини й Волині).

Автори законопроекту стверджують: “володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури”.

Така мотивація часто звучить у “захисників російської мови” в Україні. За нею легко бачити рецидив ставлення до української мови лишень як до мови “для хатнього вжитку”, а до українців — як до етнічної групи єдиного російського народу, які можуть співати своєю мовою пісень за чаркою, але на світ повинні дивитися лише “крізь російські окуляри”.

Науковці добре знають: понад 98% науково-технічної інформації у світі сьогодні з'являється англійською мовою. Решта несповна 2% — це переважно китайські і японські тексти. На російську припадає менше 0,1%, і відтак вона об'єктивно ніяк не може вирішити питання доступу українців до світових наукових здобутків.

Більше того, авторитетні наукознавці (посилаюся на думку Владіміра Майєра, керівника офісу СNRS — Національного центру наукових досліджень Франції — у Москві) вважають: російськомовність є сьогодні одним з найповажніших гальм для розвитку науки на пострадянському просторі.

Адже російською справді існує значно більше наукової інформації, аніж українською, й тим більше азербайджанською чи киргизькою. І це створює в російськомовних українця, азербайджанця чи киргиза ілюзію, наче науковий світ для них відкрито і англійську відтак знати — непогано, але не так уже й обов'язково. Але насправді для них відкрито лише 0,1% цього наукового світу. І справжньою проблемою є оволодіння англійською, яке стає для сучасного вченого одним з критеріїв фахової спроможності.

Що ж до доступу до світової культури за посередництвом російської мови, то варто нагадати: в Україні сформовано одну з найпотужніших у Європі шкіл художнього перекладу. Подвижницькими зусиллями Миколи Зерова, Максима Рильського, Валер'яна Підмогильного, Миколи Бажана, Бориса Тена, Григорія Кочура, Миколи Лукаша та інших блискучих перекладачів ХХ століття українці мають усі можливості долучатися до світової класики й сучасної зарубіжної літератури своєю рідною мовою.

Вже зовсім нещодавно українською органічно заговорили з екранів герої кінофільмів і телесеріалів. Українські перекладачі цілком спроможні забезпечити українцям адекватний погляд на світ — без залучення додаткових посередників.

Хочу нагадати: імперська влада завжди з особливою люттю обрушувалася на український переклад, бо розуміла: мова, якою перекладають Біблію, Данте й Шекспіра, — то вже не “наріччя”. Емський акт імператора Олександра ІІ 1876 року припускав появу оригінальних текстів на селянську тематику “на малоросійському наріччі” (хоча й з ускладненою цензурною процедурою), але категорично забороняв переклади, наукові й освітні тексти українською мовою.

У 1978 році комуністична влада розгромила редакцію журналу іноземної літератури “Всесвіт” і вигнала на вулицю головного редактора Дмитра Павличка просто тому, що часопис зробився надто популярним і його почала масово читати російськомовна інтелігенція Харкова й Донецька, яка раніше по-українському не читала взагалі...

Прикро, що в ролі ідейних нащадків гонителів українського перекладу виступають сьогодні народні депутати України — автори законопроекту “Про мови в Україні” (а також міністр освіти України Д.В.Табачник, який публічно оголосив про намір переформатувати шкільний курс світової літератури, наповнивши його на 60% творами російської літератури в оригіналі й отже відсунувши вбік усіляких Шекспірів, Данте й Міцкевичів в українських перекладах).

Ці ж автори законопроекту (або ті, хто за ними стоять) уперше з часів “ранньої перебудови” витягли на світ Божий поняття “українсько-російської двомовності”, вважаючи її неабияким набутком сучасної України. Цитую документ: “Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства”.

Так, українсько-російська двомовність справді притаманна для значної частини українського суспільства. Але ця двомовність, як свідчать соціологи, різко асиметрична. На переважно україномовному Заході й Центрі держави російськомовний не відчуватиме жодних незручностей ніде.

А ось для того, щоб публічно розмовляти українською в Севастополі, потрібна неабияка відвага: можна легко наразитися на хамство й ворожість місцевих флотських ветеранів чи активістів проросійських організацій.

Отже, аби українсько-російська двомовність стала рисою всієї України (а не лише її україномовної половини) потрібна була б велика робота для того, щоб виховати на Сході й Півдні поважливе ставлення до державної мови, дати дітям у школах добре знання української.

До певного часу така політика здійснювалася — і найбільші її успіхи пов'язані з часом роботи на посаді міністра освіти академіка Василя Кременя. Саме тоді (а не за безпідставно затаврованого як “націоналіста” професора Івана Вакарчука) найшвидше (і без жодного спротиву) зростав відсоток учнів україномовних шкіл...

Мушу визнати: саме тоді, на межі двох століть, у суспільстві було вироблено неписаний, але ефективний мовний компроміс: не зачіпати, з одного боку, статусу української мови як єдиної державної і погодитися з її безумовним домінуванням у певних сферах суспільного життя (насамперед, у державному управлінні й освіті); і прийняти, з другого боку, те, що багато інших сфер життя (насамперед, бізнес, світські “тусовки”, спорт тощо) де-факто лишаються російськомовними і проникнення української мови сюди відбувається повільно.

Цей мовний компроміс порушила восени 2004-го команда Віктора Януковича, несподівано висунувши (як писали — за порадою московських політтехнологів) гасло державності російської мови. Це призвело до актуалізації мовної проблеми, яку до того українці (і україномовні, і російськомовні) не схильні були розглядати як першочергову.

Відтоді різко зріс рівень прямої ворожості до української мови на Сході й Півдні. І навіть обмежені кроки на поширення застосування української мови (насамперед у сфері освіти, електронних ЗМІ, в кінопрокаті та рекламі), які робилися в час президентства Віктора Ющенка, наразилися на різку реакцію з боку політичних опонентів влади і здебільшого саботувалися на місцях радами, контрольованими Партією регіонів.

Сьогодні ж, з перемогою Віктора Януковича, російська мова тотально повертає свої позиції де-факто. Попри наявність відповідних законів, ніхто вже не дивується появі російськомовних фільмів у прокаті, чи російськомовної реклами на білбордах. Зусиллями патріарха Кірілла і його “п'ятої колони” в Україні напріч згорнуто “українізаційні тенденції”, які позначилися були останніми роками в УПЦ МП: священикам на Київщині знову, схоже, суворо вказано на необхідність проповідувати по селах і містечках лише російською мовою, утверджуючи ідею “Руского міра”.

З приходом нового начальства чиновники по деяких органах державної влади вже просто бояться розмовляти українською (хоч поки й пишуть нею офіційні папери). І такі приклади можна наводити й далі.

Нарешті, ми повинні зважати й на ринкові реалії. Українська мова існує в умовах постійного глобалізаційного тиску — насамперед з боку російської мови, яка утвердилася в статусі такої собі lingua franca для всього пострадянського простору. Відтак ринок це враховує. Видавці свято переконані: україномовні українці читатимуть і російською мовою.

А ось російськомовні — українською не читатимуть. Тому всі (за поодинокими винятками) масштабні проекти друкованих ЗМІ в Україні — російськомовні. На розкладках у київському метро україномовну газету чи журнал знайти неможливо. Шкода лишень, що депутати, які кричать про “засилля української мови”, їздять на “мерсах” чи “бентлі” й ніколи не спускаються в метро...

За таких умов українська мова потребує підтримчих дій держави. У цьому ми зовсім не унікальні. Благополучніша від нас Франція вживає активних підтримчих дій щодо французької мови, намагаючись захистити свій мовний простір від тиску значно поширенішої в світі англійської. І квотування присутності національної мови на ЗМІ, в рекламі, в кінопрокаті, врешті-решт, в органах влади, якраз і належить до арсеналу визнаних цивілізованою демократичною практикою підтримчих дій.

На жаль, внесений до Верховної Ради законопроект таку логіку щодо української мови відкидає. Адже згідно з ним “держава гарантує відвідувачам органів державної влади і органів місцевого самоврядування надання послуг державною мовою, а в межах території, на якій поширена регіональна мова...цією регіональною мовою”.

На практиці таке положення законопроекту остаточно знищить ті острівці побутування української мови на рівні діловодства, які існують у південних і східних регіонах, а відтак зніме і так невелику мотивацію до вивчення української мови в “російськомовній” половині держави.

Автори законопроекту пропонують гарантувати громадянам “право отримання освіти державною мовою і російською мовою, а в межах території, на якій поширена регіональна мова...цією регіональною мовою”.

Відразу хочу наголосити: “тотальна українізація освіти в Україні” — не більш як іще одна вигадка політиків. Реальна мовна ситуація в наших університетах вельми відрізняється від цифр, які торік і позаторік надсилали до міністерства освіти і науки. Навіть у столиці майже на сто відсотків україномовним став лише Національний університет імені Тараса Шевченка (”Могилянка” як україномовна створювалася, тож старих комплексів долати не мусила).

А вже ситуація в НТУУ “КПІ” (як визнають у приватних розмовах професори й доценти) — докорінно інша: лекції українською і російською мовами тут звучать приблизно порівну.

Що ж до Харкова й Донецька, то найбільшим реальним досягненням є те, що сьогодні окремий професор-ентузіаст може реально почати свій курс фізики чи економіки українською — і це не сприйматимуть як злочин. У ХНУ ім.В.Каразіна чи ДНУ (який так і не став “ім.В.Стуса”) українська мова лишень трохи позначила присутність поза факультетами гуманітарного профілю.

Що ж до шкільної освіти, то число школярів в україномовних школах і класах за роки незалежності лишень більш-менш зрівнялася із заявленим на переписі відсотком українців у населенні держави.

При цьому рівень вивчення державної української мови в школах з викладанням мовами національних меншин так і залишився вкрай низьким. Адже 20 років тому українську в угорських школах Закарпаття чи молдавських (зараз — румунських) Буковини не викладали зовсім. І сьогодні тут її найчастіше викладають суто номінально — колишні політруки чи вчителі фізкультури. Спроби Івана Вакарчука поліпшити ситуацію були затавровані політиками й нині зупинені.

Реалізація положення рівний статус мов в освіті, за висновками науковців Академії наук вищої школи України, неминуче призведе до тотальної русифікації дошкільної і шкільної освіти на половині території держави, де російська мова і сьогодні реально домінує, а також до руйнування острівців україномовної вищої освіти в Харкові, Одесі, Донецьку та інших університетських містах Сходу і Півдня, які було створено упродовж двох минулих десятиліть.

Мовна ситуація в українській освіті повернеться до кінця 1980-х років, коли внаслідок здійснюваної в СРСР державної політики русифікації українську мову було по-суті вилучено з освітнього процесу на половині території України.

Більше того, обов'язкове опитування учнів (їхніх батьків) та студентів щодо мови, якою вони хотіли б навчатися, перетворить освіту на поле нескінченних мовних воєн, де політики всіх напрямків знаходитимуть вдячне поле для виголошення найрадикальніших гасел!

Реалізація інших положень законопроекту призведе до тотальної русифікації електронних ЗМІ, кінопрокату, реклами та інших сфер суспільного життя, в яких українська мова сьогодні застосовується достатньо широко в силу підтримчих заходів останнього десятиліття.

Водночас такі сфери, як друковані ЗМІ, бізнес, виробництво, спорт та інші, де жодних підтримчих заходів для української мови ніколи й не було і російська мова тотально домінує і зараз, так і лишаться російськомовними.

Отже, новий “Закон про мови” (в разі його ухвалення) не зробить Україну сильною і консолідованою (як стверджують його автори). Навпаки, він означатиме дальшу фрагментацію суспільства й посилення внутрішньої напруженості між регіонами й людьми (адже легко спрогнозувати реакцію україномовних радикалів, які спробують створити для російськомовних у Львові ті ж умови, які сьогодні мають україномовні у Севастополі).

Україна зробить ще один визначальний крок у бік від демократичної й благополучної Європи — й до Євразії з її злиднями, корупцією і сваволею.

Сьогодні невідомо, яке чудо може не допустити ухвалення мовного закону коаліції. Чи українська інтелігенція завалить парламент петиціями протесту, і до них дослухаються? Чи опозиція нарешті об'єднається й монолітно заблокує трибуну?

Чи рештки патріотичних сентиментів пробудяться в душі спікера Володимира Литвина і принаймні в частини “тушок” (важко уявляти, як за такий документ голосуватиме, скажімо, Іван Степанович Плющ чи Тарас В'ячеславович Чороновіл). Все це виглядає вкрай малоймовірно. Але поки лишається шанс — слід намагатися його використати.

Максим СТРІХА,  віце-президент АН вищої школи України, доктор фізико-математичних наук, у 2008-10 роках заступник міністра освіти і науки України