Вбити Путіна

 15 місяців по тому такі сподівання в Україні почали лунати все рідше. І не тому, що кремлівський диктатор виглядає живішим за всіх живих. А радше тому, що українці встигли переосмислити його особисту роль у нинішній війні.

“Це не війна Путіна, а війна всіх росіян”, — ось головна теза, яку ми намагаємося донести до західного світу.

Фактично Україна переглядає значення окремої особистості та широких мас в історії — і відмовляється від уявлення, ніби війни починаються лише через забаганки божевільних тиранів. Втім, такий підхід далеко не новий.

Наприкінці 1960-х радянський фантаст Гансовський опублікував оповідання “Демон історії”. За сюжетом, головний герой, який живе в альтернативній реальності, потрапляє в минуле і намагається запобігти жахливій війні в Європі.

Опинившись у Відні в червні 1914 року, він вбиває молодого Юргена Астера — майбутнього диктатора Об'єднаних Земель, відповідального за збройну агресію та геноцид. Однак, повернувшись назад, герой виявляє, що війна все одно сталася.

Щоправда, історична книга “Розквіт і падіння Об'єднаних Земель” перетворилася на “Розквіт і падіння Третього Рейху”, а місце Астера з бородою посів Гітлер із вусиками. Але загалом усе залишилося так само, як і було.

Ідейно підкутий радянський автор резюмував: “Суть не в особистості, а в чомусь більшому: в інерції обставин, економіці, розстановці класових сил і самій системі капіталізму, що породжує диктаторів. Адже зрештою ніхто не сильний настільки, щоб одним лише собою утворити атмосферу часу”.

Сучасні українські уявлення про історію досить близькі до цієї марксистської парадигми, яка нівелює значення окремих персоналій.

Припустимо, ми побудували машину часу, перенеслися до Пітера початку бандитських 90-х і замовили кілеру скромного чиновника, який тягає валізи за мером Собчаком. З погляду сьогоднішніх українців це нічого не змінить. Замість ліквідованого Вови Путіна шовіністичні та реваншистські настрої осідлає якийсь інший російський діяч, і війну проти незалежної України однаково буде розв'язано.

Тому що суть не в особистості, а в чомусь більшому: у багатовікових російських традиціях, в імперському менталітеті та масовому ресентименті після розпаду СРСР. Жоден Путін не сильний настільки, щоби самим лише собою утворити атмосферу часу.

Девальвувавши роль сусідського диктатора, багато хто з нас дійшов закономірного висновку: у розпал російсько-українського протистояння смерть Путіна теж нічого не змінить. Але чи це так?

Розглядаючи кремлівського вождя лише як виразника масових російських настроїв, ми мимоволі копіюємо спрощено-вульгарний радянський погляд. Однак реальна історія більш багатогранна — це завжди мікс індивідуального та колективного, приватного та спільного.

Безумовно, російсько-українська війна мала безліч об'єктивних історичних передумов. Але суб'єктивна особистість Володимира Путіна наклала свій відбиток на обставини агресії, на її початок та подальший хід.

Те саме стосується і її завершення. Гіпотетичне усунення Путіна здатне вплинути і на тривалість війни, і на сам сценарій поразки Росії.

Річ не в тім, що замість автократа, імперця та негідника Путіна може прийти демократ, антиімперець і просто добра людина: це фантастика. Ні, річ у опціях, які вже недоступні нинішньому російському диктатору, але можуть бути доступні його потенційному наступнику.

Путін не має опції “перевести стрілки на когось іще”.

В очах всього цивілізованого світу він несе персональну відповідальність за розв'язання війни. Мости за кремлівським вождем уже спалені, шляхів до відступу він не має.

Йому залишається воювати до останнього росіянина — сподіваючись здобути якщо не перемогу, то хоча б нічию з гарантіями недоторканності для самого себе. А здавшись і визнавши поразку, Путін просто не зможе видати на заклання когось іншого.

Але в путінського наступника така опція буде. Очевидно, що після Путіна об'єктом переведення стрілок стане сам Путін: як Сталін за Хрущова, Хрущов за Брежнєва, Брежнєв за Горбачова чи Горбачов з Єльциним у 2000-х.

“Це ідея Путіна, а ми завжди були проти”. “Це рішення Путіна, а ми були змушені підкорятися”. “Це все затіяв Путін, а нам лише доводиться розхлебтувати цю кашу”. Навіть якщо в подібних заявах буде мало правдивості, вони забезпечать новому кремлівському керівництву певну свободу маневру — і дозволять прийняти сам факт військової поразки.

Путін не має опції “визнати війну помилкою”.

Хоча провал початкових воєнних планів РФ очевидний усім, і російський диктатор змушений виправдовуватися перед своїми підданими, він намагається видати війну за необхідний крок. “Якби ми не розпочали спецоперацію, було б ще гірше!” — цей пропагандистський меседж транслюється ним уже багато місяців.

Путін не може заявити, що в Україну геть-чисто не варто було й потикатися: це означає звинуватити у фатальній помилці самого себе.

Але в путінського наступника така опція буде. Причому вона навіть не передбачає масового покаяння за військову агресію. Внутрішній російській аудиторії можна оголосити, ніби Україна — це “пастка”, яку підготував для Росії підступний Захід, і в яку необачно потрапив попередній кремлівський лідер.

Таким чином росіяни постануть жертвами західних інтриг та помилкового путінського рішення. І більшість охоче проковтнуть цю версію. Якими б втратами та приниженнями не супроводжувався військовий програш Москви, винуватцем вважатиметься Путін, який дозволив ввести себе в оману.

І, нарешті, головне: Путін не має опції “стати переможцем на тлі військової поразки”.

Рішення про повномасштабне вторгнення в Україну він ухвалив, уже маючи необмежену владу і вже пробувши в Кремлі понад 20 років. Диктатор похилого віку поставив на карту все, чого особисто досяг за час свого правління, та й за своє життя.

Примиритися з поразкою у війні означає померти лузером та банкрутом.

Ясна річ, для Путіна це неприйнятно.

Але в путінського наступника така опція буде. Головним особистим досягненням для нього стане сам прихід до влади; сама перемога в запеклій сутичці бульдогів під килимом.

Навіть якщо це станеться на тлі російського програшу у війні, новий господар Кремля однаково почуватиметься тріумфатором. Ну, а визнання військової поразки він зможе піднести як вимушений і мужній крок заради порятунку Вітчизни.

Мовляв, український капкан замислювався на Заході для повного знищення Росії, і якби ми вчасно не виборсалися з цієї згубної пастки, було б іще гірше.

Історію людства не можна звести до вчинків окремих особистостей — але це не привід повністю знецінювати їхню роль в історії.

Якщо сьогодні від фігури кремлівського диктатора залежить далеко не все, це не означає, що від неї нічого не залежить.

Тож історичний сценарій під умовною назвою “вбити Путіна” не втрачає своєї актуальності.