Вашингтонський саміт НАТО і Україна: примарна надія

  Риторика про членство нашої держави в Північноатлантичному блоці цього разу звучала дещо виразніше й чіткіше. І все ж це лише слова. Ключові рішення щодо вступу України в НАТО, якщо такі колись будуть, ухвалюватимуть політичні лідери держав-членів на основі консенсусу. Однак коли цей консенсус виникне, зараз спрогнозувати не може ніхто.

Шлях України до НАТО розпочався пізніше, ніж в інших держав Європи. Але якщо колишні члени соцтабору пройшли його відносно швидко і, як правило, без надмірних ускладнень, то нам із цим не пощастило. Цілком можливо, що історія вступу України до Альянсу триватиме десятиліттями і встановить історичний рекорд. 

Коли на саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року проголосили формулу, що двері блоку відчинені для України, ніхто не міг подумати, що вони будуть відчинені понад 16 років. Але увійти в них усе одно неможливо. 

Російська агресія кардинально змінила геополітичну ситуацію. Насамперед в українському суспільстві вперше виник консенсус щодо членства в НАТО. Але вона не додала рішучості лідерам Альянсу, щоб офіційно запросити Київ. Безперечно, роль НАТО в підтримці України та відбитті російської агресії вкрай важлива. Проте у співпраці між Києвом і Північноатлантичним блоком є певна межа, яку можна переступити, тільки якщо повноцінно стати його учасником.

У липні 2023 року Україна дуже сподівалася, що НАТО на саміті у Вільнюсі наважиться оголосити план дій щодо членства. Коли стало зрозуміло, що конкретики не буде, Володимир Зеленський опублікував гнівний твіт, у якому назвав “безпрецедентною та абсурдною” відсутність часових рамок прийняття в Альянс. А також висловив думку, що членством України в НАТО хочуть торгуватися в майбутніх перемовинах з Росією. “Невизначеність — це слабкість”, — заявив тоді глава Української держави. Утім його емоції ніяк не вплинули на тверде переконання лідерів США й Німеччини не запрошувати Україну в НАТО.

У підсумку Альянс вирішив прибрати для нашої країни план дій щодо членства та підтвердити, що Україна колись стане його учасницею. Тоді окремі політики й експерти припускали, що Україну таки покличуть у НАТО на саміті у Вашингтоні. Мовляв, це буде ювілейний рік для блоку. До того ж таке запрошення посилить позиції президента США Джо Байдена напередодні виборів. Як показав час, ці припущення виявилися хибними. 

Як і рік тому, основними противниками запрошення України до Альянсу виступили лідери США й Німеччини. У результаті ми побачили певні корисні рішення, які здатні посилити українську обороноздатність. Зокрема, угоду про виділення 40 млрд євро для нашої країни у 2025 році. Створення структури з надання допомоги, військової техніки і тренування ЗСУ та Спільного центру аналізу, тренування й освіти НАТО — Україна. Також домовлено передати нам додаткові системи ППО. Але головного — запрошення в Альянс — усе ж не прозвучало. 

“Ми продовжуємо підтримувати Україну на її незворотному шляху до повної євроатлантичної інтеграції, включаючи членство в НАТО. Майбутнє України в НАТО”, — зазначено в комюніке саміту. 

Держсекретар США Ентоні Блінкен також сказав про “неймовірно потужний пакет” для України, який побудує “міцний міст” для членства України в НАТО. Що ж, чути такі слова приємно. Але все це політична словесна еквілібристика, яка позбавлена конкретики й часових рамок. Цікаво, що за кілька днів до саміту адміністрація Байдена була проти того, аби в текст включили формулювання про “незворотність шляху України в Альянс”. Проте під тиском кількох європейських лідерів змінила думку.

Позитивний сигнал — у НАТО чітко задекларували: Росія є головною загрозою для безпеки країн блоку та несе “виключну відповідальність” за агресивну війну проти України. “Повномасштабне вторгнення Росії в Україну зруйнувало мир і стабільність у євроатлантичному регіоні та серйозно підірвало глобальну безпеку. Росія залишається найбільш значною та прямою загрозою безпеці Альянсу”, — наголосили в декларації саміту. 

Глави держав НАТО закликали Росію повністю вивести свої війська з України й відзначили, що ніколи не визнають незаконної анексії Росією української території, у тому числі Криму. Водночас додали, що не прагнуть конфронтації та готові підтримувати канали зв’язку з Москвою.

Підсумкова декларація саміту згадує також про Китай як “вирішальний чинник війни Росії проти України через своє так зване безмежне партнерство та широкомасштабну підтримку оборонно-промислової бази Росії”. 

Чи був саміт НАТО успішним для України? Його можна назвати вдалим з огляду на домовленість про підтримку та нові поставки озброєнь. Однак вжиті в декларації правильні та достатньо потужні слова і вдало розставлені акценти — це насамперед лише слова. Головного ж — запрошення в Альянс — так і сталося. І зараз неможливо назвати хоча б приблизні терміни, коли це буде.

Як сказав напередодні саміту у Вашингтоні генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, щоб Україна стала членом НАТО, потрібен консенсус. Це політичне рішення, але зарано говорити, коли його ухвалять. Проблема в тому, що досягти згоди всіх членів Альянсу прийняти Україну до НАТО — дуже непроста справа. Противники вступу України до НАТО маніпулюють страхом початку Третьої світової війни. А також посилають чіткі сигнали, що не мають жодного бажання вступати в конфлікт з Росією.

“Я розумію бажання України, це суверенна країна, але членство України в НАТО — це тільки гарантія Третьої світової війни”, — заявив прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо. Аналогічної думки угорський лідер Віктор Орбан, який вважає, що Україна має бути буфером між Росією та НАТО. Потрібно розуміти: такі настрої, хоча їх офіційно й не озвучують, можуть поділяти не лише лідери Словаччини й Угорщини.

Страх війни з Росією паралізує політичну волю багатьох західних політиків. У тому числі Адміністрацію президента США Байдена та німецького канцлера Олафа Шольца. Цей страх завжди присутній і впливає на постачання зброї Україні та заборону завдавати ударів углиб російської території. Він один з неформальних союзників РФ на міжнародній арені. Для запрошення України до НАТО потрібні неабияка політична мужність і воля, здатність бути сильними і приймати рішення, які можуть дуже не сподобатися Росії та іншим авторитарним режимам світу. Але такі риси в дефіциті в нинішніх лідерів Заходу. Тому доводиться миритися з тим, що є. І задовольнятися фразами, які наближають Україну до НАТО, прокладають міст до відчинених ще з 2008 року дверей. Однак якої довжини цей міст, котрим потрібно пройти, зараз не прогнозуватиме ніхто.

Петро ГЕРАСИМЕНКО, журналіст, аналітик