Усе за Дарвіном

Ні, мова зараз не про місцеві вибори, хоча їх наближення також додає драматизму та динаміки ситуації. Просто після Майдану минуло вже понад рік, але жодних відчутних не те що результатів реформ, навіть просто реформ, які реально почали б упроваджуватися не на словах, а на ділі, су­спільство так і не дочекалося.

Глухий кут, у який зайшла війна на Донбасі, емоційна втома людей від неї, економічне падіння й стрімкий обвал рівня життя — все це викликатиме в простих громадянах надсильне бажання знайти якомога швидше громовідвід. Тобто того, хто й буде визнаний вин­ним у всіх цих негараздах. І чия політична кар’єра відтак неодмінно закінчиться.

Очільники країни Петро Порошенко та Арсеній Яценюк прекрасно розуміють цю тенденцію, тим більше маючи перед очима результати соціологічних досліджень, як відкритих, так і закритих, іще неприємніших для них. Нині не те що прикривається корупційна лакуна, просто країна відчутно біднішає паралельно з не менш відчутним бажанням громадськості контролювати видатки влади. Та й Захід дедалі жорсткіше тисне, вимагаючи щось робити за гроші, які надаються, тому “чорних” коштів стає щораз менше. Усе це штовхає президента і прем’єра на шлях взаємопоборювання в сподіванні перекласти на плечі майбутнього лузера весь тягар відповідальності за негатив останнього року. А тут іще й Росія, яка спить і бачить римейк 2006‑го. Щоправда, досі достеменно не збагнеш, кому відведено роль нового Януковича. Договірний матч під назвою “коаліція “Європейська Україна” дуже скоро може скінчитися, бо питання виживання підштовхує його учасників до міжвидової боротьби. Усе за Дарвіном.

І неохота ж, що називається, накаркати. Чи щоб звинуватили в роботі на Кремль, а саме цей аргумент найулюбленіший у правлячих партій завжди, коли вони чують на свою адресу якусь реальну критику. Натомість так наївно хочеться, щоб наші політики в цей найскладніший момент існування нинішньої Української держави об’єдналися задля її збереження. Але то все марення, бо ж “людське, надто людське”, “homo homini lupus est”, чи які там іще правильні банальності варто говорити в таких випадках…

Це як із голодом у людському організмі: коли йому не вистачає, так би мовити, зов­нішньої поживи, він починає їсти сам себе, власні жирові клітини в пошуках ресурсу для продовження життєдіяльності. Саме до цього процесу впритул наблизилися Порошенко з Яценюком. І хай нікого не вводить в оману показова єдність парламентської коаліції (хоча й вона дає дедалі більше тріщин, які стають помітні неозброєному оку) чи майже цілковита відсутність публічної критики команд Банкової та Грушевського на адресу опонента.

Вони це роблять, точніше не роблять, не тому, що не хочуть влаштовувати “розборки в маленькому Токіо”, коли ворожа банда вже зарядила набої й сидить у машині напроти, її “шістки” жадібно ковтають слину, мріючи віджати назад твій ресторан, ти ледве устиг набрати нових бійців замість полеглих у минулій перестрілці, їх катастрофічно не вистачає, а круті друзі із Західного Гарлема не бажають вирішувати твої проблеми за тебе. Просто на відміну від команди Януковича вони не до кінця втратили відчуття реальності й знають, що в такій ситуації їм не пробачать браку єдності. Однак відсутності реальних змін теж. Дилема, чи не так?

На жаль, усе вказує на те, що сутичка бульдогів під килимом триває вже давно й невдовзі може вирватися назовні. На публіку ця боротьба поки що виноситься лише у вигляді такого собі піар-суперництва у змаганні за звання “крутішого, ніж варені яйця, реформатора — грози корупціонерів”. Наприклад, затримало МВС якогось хабарника, написав про це красиво Арсен Аваков у Facebook — і буквально наступного дня не­одмінно чекаймо на ще гучніше схоплення якогось чергового російського диверсанта працівниками СБУ. Його, щоправда, нам ніколи не покажуть живцем, може, щоб поберегти наші змучені нерви. Або ж Генеральна прокуратура погрозливо заявить, що невдовзі всім-усім поганим хлопцям зробить повне й невідворотне “бо-бо”. Щойно реформу в самій собі закінчить, то й зробить. Ну а що закон про цю реформу тепер уже офіційно відклали, то це ми, теє-то як його, “замньом для ясності”.

У відповідь Арсеній Петрович скаже, що реформи буяють, як сакура в Ужгороді навесні, й що західні партнери це не можуть не унюхати й не помітити. Ну як відомого ховраха, котрого хоч і не видно, але він є. А НБУ наступного дня отак оп — і опустить курс гривні на скількись там копійок. Щоправда, незрозуміло, кому від того легше, але менше з тим — “отвєтка” кинута, й ніхто не може спокійно спочивати на піар-лаврах.

Усе це було б смішно, якби не було так загрозливо. Петро Олексійович з Арсенієм Петровичем наразі підгребли в країні під себе майже все те, що можна було підгребти без відчутного конфлікту з іншими могутніми гравцями та між самими собою. Подейкують, що невдовзі почнуть підминати політичні проекти: так, Порошенко націлився на цілковиту й остаточну інтеграцію УДАРу в блок свого імені, а Яценюк шукає мости із Садовим та “Самопоміччю”. Тиск на Ахметова й Фірташа, конфлікт із Коломойським, хай і не смертельний, є свідченням того, що поле для маневрів звужується щодня. Особливо коли враховувати, що докорінно змінювати правила гри керівні персонажі не хочуть, та й не можуть за своєю ущербною природою.

Невблаганна логіка політичної боротьби штовхає дві найбільші сили нинішньої влади до взаємного протистояння. Що вже й казати про традиційну нашу біду: на двох українців — три гетьмани. І про ще одну — намагатися спалити сусідові хату, замість того щоб збудувати свою кращу. Ось тільки на кону не “грушка на межі”, а доля країни, яка й далі висить на волосинці.

Богдан БУТКЕВИЧ