Управління відходами — бізнес чи соціальна послуга?

Скажу відверто, чинний закон про поводження з відходами залишає бажати кращого: таке враження що його писали кілька людей, які між собою не спілкувалися.

Але кейс депутата Олександра Юрченка і пов’язані з ним “плюшки” суттєво пригальмували прийняття нового закону “Про управління відходами”.

І хоча він потрібен для виконання директиви 2008/98/ЄС, але, на жаль, безвіз чи кредит МВФ за нього не дають.

Тож час між першим і другим читаннями можна тягнути як завгодно довго. Тоді і “плюшки” призабудуться, і правки не викликатимуть стільки питань “кому це вигідно”.

Однак законопроект №2207-1Д має один суттєвий, як на мене, мінус — він про ринок відходів, як бізнес, а не про соціально значущу послугу, від якої залежить чистота наших вулиць, дворів і загалом довкілля.

НАЗК бачить у тексті корупційні ризики щодо дозвільної системи, у ліцензуванні операторів з управління небезпечними відходами, але це деталі.

Глобально — ринок побутових відходів, хоч він і не такий “розкручений” в Україні, як наприклад, будівельний, дуже хоче перетягнути під своє управління Міндовкілля.

Бо зрештою, на формуванні державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами та небезпечними хімічними речовинами не розгуляєшся.

Інша справа — побутові відходи, які населення генерує регулярно і у великій кількості. Але це комунальна послуга, яка віднесена до компетенції Мінрегіону, а відтак логічно, що за ним — формування державної політики з управління саме побутовими відходами.

Ось тут і виникає засадничий конфлікт між двома ідеями, як їх бачать ці органи влади: або це бізнес у розумінні Міндовкілля, або ж соціальна послуга у світогляді Мінрегіону.

Саме тому в законопроекті, який неприховано лобіює Міндовкілля, деталізовано тільки два напрями: побутових і небезпечних відходів.

Інші — медичні, промислові, будівельні, харчові — практично відсутні, хоча з точки зору екології та негативного впливу на суспільство ці види відходів також мають важливе значення. Про утилізацію медичних масок у наш COVID-ний період не говорить тільки лінивий.

І щоб ви розуміли, критерієм спроможності напрацьовувати державні політики є… кількість співробітників у підрозділах з управління відходами (у Міндовкілля їх 17, а в Мінрегіоні — 4).

Звісно, політики — це важливі документи, стратегії і дорожні карти. Але ж оцінювати ефективність роботи тільки стосами списаних паперів — щонайменше дивно.

Крім того, не слід забувати, що інституційна пам'ять у питанні поводження з побутовими відходами належить саме Мінрегіону.

Може, пора “мірятися” іншими цифрами? Згадаймо, що у 2010 році роздільний збір побутових відходів працював лише у 53 містах. Станом на кінець 2019 року — їх стало 1707.

У 29 населених пунктах працюють 35 сміттєсортувальних ліній. А на чотирьох наявних в Україні сміттєспалювальних установках і заводі у 2019 році перероблено та утилізовано близько 6,1 % побутових відходів.

Це, звісно, важко назвати приголомшливим результатом, але процес помітний і незворотній, і весь цей час його штовхали вперед саме Мінрегіон і влада на місцях, а не 17 держслужбовців з Міндовкілля.

Так само регіони змушені розробляти власні стратегії і плани управління відходами до 2030 року — на виконання розпоряджень Кабміну, які готували обидва міністерства.

І повірте, не тільки Львів і Київ у тому зацікавлені. Для міст — це насамперед якість життя їх мешканців, а не просто високоприбутковий бізнес на муніципальній системі управління відходами.

Але давайте говорити відверто — новий закон не зменшить кількість стихійних сміттєзвалищ і полігонів.

Він просто має організувати симбіоз послуги і бізнесу на новоутворених фракціях відходів, таких як, наприклад, пластик, обсяг яких у морфології побутових відходів зростає, бо зростає якість життя.

У питанні управління побутовими відходами не повинно бути жодної конкуренції. Хто видає політики — це другорядне, головне їхня якість і спільна, узгоджена всіма учасниками ідеологія, що управління відходами — це не тільки ринок, а суспільний інтерес і соціальна відповідальність.

У одному впевнений: Мінрегіон і влада на місцях точно усвідомлюють соціальний компонент проблеми, бо мають прямий контакт зі споживачами житлово-комунальних послуг і їхні політики щодо побутових відходів максимально дотичні до людей.

Євген МАГЛЬОВАНИЙ, член правління ГО “Нова комунальна Україна”, член НКРЕКП у 2018-2019 роках