Україну врятує крах “Нафтогазу”

У попередніх статтях автор уже описував важке становище України, в якому вона опинилась після газових і флотських подарунків Юлії Тимошенко і Віктора Януковича.

Росія вперше за двадцять років незалежності міцно взяла Україну в лещата і вирішила головні тактичні завдання як частину стратегії побудови “Русского мира”.

Вона отримала право залишитися в Севастополі ще на 25 років і продавати газ за надвисокими цінами, отримала дешевий транзит, зберегла можливість будувати обхідні газопроводи. Україну ж Москва позбавила стимулів до посилення енергоефективності та диверсифікації постачальників енергоносіїв і загнала в борги.

Крім того, російські компанії почали підозріло активно входити в українські енергетичні активи, і навряд чи для здійснення реальних інвестиційних проектів.

З 1 січня 2020 року ситуація для України вимальовується не дуже приваблива. Великий розмір державного боргу перед Росією — 35-40 мільярдів доларів. Значне споживання газу. Відсутність монополії на транзит газу.

В таких умовах перекриття газового вентиля може стати справжньою катастрофою для України, що поставить її на коліна, адже на іншому виході труби вже не буде замерзаючої Європи, здатної вплинути на Кремль. Для неї вже буде окрема труба.

Варто лише уявити, що зараз початок січня 2009 року: Росія перекриває вентиль, а Європі байдуже. Замерзаючі українці, крах промисловості. Це все може стати реальністю 1 січня 2020 року. До того часу будуть готові обхідні газопроводи: необмежені можливості тиску для одних та джерело залежності для інших.

Після періоду ейфорії, схоже, до команди президента і до нього самого дійшло: справа не в Ющенкові з “його голодомором”. Причина поганих відносин між країнами криється в різкому конфлікті інтересів і жорсткій манері поведінки кремлівського керівництва з колишніми “васалами”, що претендують на самостійність.

Харківські угоди, різні договори про співпрацю в ключових сферах економіка, що повинні були, за задумом керівництва України, стати основою для взаємовигідної співпраці, на ділі розглядалися російською стороною лише як засіб неоколонізації.

Чим гірше йтимуть справи у Києва, тим краще, тим швидше вона повернеться в орбіту Москви. Україна в боргах з енергозалежною економікою — справжня ціль Росії.

Протверезіння керманичів України спричинило до пошуку відповіді на питання: як бути з газовою залежністю? Що робити з кабальними угодами 2009 року, що не передбачають можливості розірвання та ще й закріплені Харківськими угодами?

Поки що в України є аргументи, адже борг перед Росією за міфічну знижку ще не критичний. Чим більшим ставатиме його розмір, тим менше буде поля для маневру, і в Росії це розуміють. Нині тон розмови ще зовсім не той, що буде через кілька років.

Першим способом, який випробувало керівництво України, стало вмовляння. Численні переговори, заяви про некоректність газових угод, невідповідність стратегічному партнерству та віковій дружбі між народами мали нульовий ефект.

Паралельно керівництво України згадало про енергозбереження, диверсифікацію постачання газу. Активно почали лунати заяви про намір скоротити імпорт російського газу до 12 мільярдів кубометрів на рік. У відповідь лунало лише сухе твердження про необхідність виконувати підписані договори.

Другий, “грубий”, спосіб ґрунтувався на примітивних висновках про незаконність договорів, про порушення посадовими особами України норм при їх укладенні.

Були порушення — значить договір підлягає перегляду. Керуючись такою логікою, Київ розгорнув компанію процесуально-психологічного тиску на керівництво Росії, яка, зокрема, включала порушення кримінальних справ проти колишніх українських посадовців включно з Юлією Тимошенко.

Очевидно, за задумом, обвинувальний вирок Тимошенко, крім позбавлення її можливості брати участь у виборах, повинен був забезпечити вагомий аргумент у випадку розгляду справи у Стокгольмському суді та слугувати засобом психологічного тиску на Володимира Путіна.

Проте такий шлях міг мати успіх лише тоді, коли б виявилися реальністю чутки про конфлікт у російському владному тандемі. І тоді як частина партії в боротьбі між Путіним та Медведєвим факт судового переслідування міг би стати аргументом.

У випадку єдності керівництва Росії говорити про реальний вплив порушення кримінальних справ в Україні, крім, можливо, певного роздратування, не доводиться.

Коли існують такі загальновідомі сумнівні епізоди в біографії, як вибухи в житлових будинках, загибель “Курська”, війна в Чечні з її “килимовими” бомбуваннями, постійні трагічні випадки з опозиційними журналістами, якась справа в Україні є “сущим пустяком”, звісно, якщо ти на коні, тобто при владі.

Можливість позитивного рішення в Стокгольмському суді також під великим питанням. Крім того, воно потребує багато часу, а час грає на боці Росії — борги ростуть з кожним кубометром спожитого газу.

Єдиним виходом з цієї ситуації є ліквідація “Нафтогазу”. Приводом для цього могло б стати приєднання України до третього енергетичного пакета ЄС, що передбачає подальший розподіл продавців енергоресурсів і компаній з їх транспортування. Новий український газовий господарюючий суб'єкт — нові домовленості.

Києву нічого не заважає вивести активи з “Нафтогазу” в новий господарюючий суб'єкт і заново розпочати переговори з російською стороною. Ліквідація НАКу призвела б також до анулювання Харківських угод. Нема компанії — нема договору — нема міфічної стодоларової знижки — нема Харківських угод.

Звісно, в України залишаться накопичені борги перед Росією — десь зо 6 мільярдів доларів, але цей борг поки що не критичний. Після денонсації Харківських угод можна було б погодитися на перебування Чорноморського флоту в Севастополі на п'ять перехідних років в рахунок цього боргу. П'ять років — це не 25 років.

У вересні 2011 року, схоже, до таких висновків прийшли й українські керманичі. Заяви Азарова та указ Януковича, які дали старт реорганізації “Нафтогазу”, Росія помітила. Цей сценарій, на відміну від попередніх спроб, справді загрожує планам Росії.

По-перше, виділення газотранспортної компанії та її функціонування на умовах третього енергетичного пакета робить безглуздими з економічної точки зору обхідні труби, адже європейські компанії зможуть замовляти українські газотранспортні потужності та купувати газ на кордоні з Росією, а не на кордоні з Україною.

Відтак, зникає питання про ненадійного транзитера Україну, адже Росія, продавши газ на українському кордоні, повністю виконує свої зобов'язання перед покупцями.

Питання транспортування тепер буде винятково українсько-європейським, і “Газпром” більше не зможе ним спекулювати. В таких умовах залучати європейські інвестиції в дорогі підводні газопроводи стане важче.

По-друге, Україна вислизає з боргової кабали Харківських угод і знову зможе активно використовувати аргумент Чорноморського флоту в переговорах з Росією.

По-третє, Київ розв'язує собі руки для активного впровадження енергозберігаючих заходів та здійснення проектів з диверсифікації енергопостачання, чому перешкоджали умови про значні штрафні санкції за недобір газу в угодах 2009 року.

Після заяв про ліквідацію “Нафтогазу” росіяни, схоже, запанікували — там не хочуть миритися з втратою “клієнта”. Відбулася блискавична, за дипломатичними мірками, реакція. Янукович, якого ще влітку не хотіли бачити, став бажаним гостем, з'явилася призабута позірна дружелюбність. Його взялися “обробляти” аж удвох.

Безперечно, головна мета Росії — збереження діючих угод на якомога довший період, щоб накопилася значна сума боргів за Харківськими угодами, і перешкоджання Україні в здійсненні заходів з енергозбереження та диверсифікації енергопостачання.

В умовах, коли можеш втратити все, слід чимось жертвувати — очевидно, такою є логіка північного сусіда. Що ж вони могли запропонувати? Безсумнівно, знижку в ціні та, можливо, певну матеріальну винагороду окремим особам в уряді. Не просто так, а в обмін на якісь зустрічні поступки, і найголовніше — при збереженні діючих угод.

Звісно, “Газпром” втратить в доходах, але сама по собі “невисока” ціна та ще й вкупі з штрафними санкціями згідно з договорами 2009 року не дозволять здійснити заходи з підвищення енергоефективності економіки і диверсифікації постачань.

Тим більше, що за знижку будуть виставлені відповідні вимоги — чи то в політиці, чи то у певних стратегічних галузях економіки. Найголовніше — залишиться сам “клієнт”.

Можна сміливо констатувати: якщо влада погодиться із знижкою при збереженні діючих угод, це стане ще однією ганебною сторінкою в історії здачі національних інтересів України.

Олег ВОЛЧАНСЬКИЙ