Українська молодь не протестує, а емігрує

Згідно із результатами опитування, проведеного Інститутом Горшеніна серед українських студентів, проблема працевлаштування молоді є найбільш актуальною, — 64,5% відповіли, що саме це питання турбує їх найбільше.

Водночас лише кожен третій (29,1%) український студент задоволений життям в Україні і бачить перспективи для себе. Серед напрямків можливої еміграції найпопулярнішими є США (16,25) та Велика Британія (15,6%).

Серед найпоширеніших причин відмов роботодавців у роботі для молодих — “відсутність досвіду роботи за фахом”. Проте неофіційно роботодавці називають ще одну причину — надзвичайно високу готовність молодих фахівців до еміграції.

Згідно із соціологічними опитуваннями, 41% працівників у віці від 18 до 29 років визнають, що готові виїхати з України заради добре оплачуваної та перспективної роботи. При цьому серед працівників із вищою освітою виїхати з України готові 32% опитаних, а серед тих, хто має науковий ступінь — 37%.

У 2010 році кількість студентів та аспірантів із країн колишнього Радянського Союзу, що виїхали на навчання за кордон, є на третину більше, ніж у попередньому році.

Утім, є і такі, хто бачить перспективи в Україні, і такі, хто на власному досвіді переконався у складностях працевлаштування за кордоном.

Безробіття у світі, Європі та Україні сягає рекордних рівнів

Міжнародна організація праці заявляє про те, що рівень безробіття серед молоді у світі досяг рекордних рівнів, і на кінець року становитиме 12,5%. Тобто, кожен десятий у віці до 24 років на кінець 2011 року не матиме роботи.

При цьому безробіття серед молоді через економічну кризу поширюється як на країни із розвиненою економікою, так і на країни, що розвиваються. Своєю чергою, це безробіття стане ще одним фактором, який гальмуватиме відновлення глобальної економіки — йдеться у доповіді МОП.

Ця тенденція — до зростання безробіття серед молоді — простежується від 2008 року. Експерти вже назвали це явище “бомбою уповільненої дії”, а самих молодих людей, які не можуть знайти роботу — “втраченим поколінням”.

Вперше цей термін застосували після Першої світової війни, коли з фронтів повернулися молоді люди без освіти, які так не змогли знайти собі місце у повоєнному житті, і досить часто чинили самогубства.

Найгостріше ця проблема стосується Європейського Союзу, де освічена, але не працевлаштована молодь стає рушійною силою масових протестів, що охопили низку європейських столиць останнім часом.

Згідно із статистичними даними Європейського Союзу, безробіття серед європейської молоді у 2,4 рази перевищує безробіття серед дорослого населення.

Для України цей показник становить 2,3. При цьому згідно із офіційною статистикою, 18,8% українців у віці від 15 до 24 років не навчаються і не працюють.

Українська молодь: освічена і не схильна до протестів

У доповіді ООН “Розвиток людини-2010”, Україна за індексом освіти (0,795), посідає 18-те місце серед 169 країн світу. Цього року лише рівень освіти дозволив залишити Україну серед розвинених країн, тоді як інші показники, такі, як ВВП на душу населення, “тягнуть” країну до самого низу рейтингу.

Згідно із доповіддю ООН, український показник є вищим, ніж у таких європейських країнах, як Іспанія, Британія, Франція, Польща чи Португалія.

Саме це — досить високий рівень освіти молоді — відрізняє українську ситуацію від, приміром, європейської, — вважає Тетяна Черненко із Національного Інституту Стратегічних досліджень. І, хоча, як каже експерт, якість самої освіти в Україні погіршується, інтелектуальний потенціал української молоді залишається дуже високим. Опосередковано це визнають і європейські виші, які провадять активні кампанії із залучення українських студентів до своїх освітніх програм:

“Португалія, Іспанія, Польща, Німеччина — всі залучають наших студентів, розгорнули цілі агітаційні кампанії, попри те, що у них і своєї безробітної молоді достатньо. Але вони знають справжній потенціал нашої молоді”, — каже науковець.

На думку експерта, покращити ситуацію можна було, б з одного боку, відновивши практику “державного замовлення”, щоб у гонитві за комерційним успіхом українські виші випускали не тільки юристів та економістів, не потрібних у такій кількості на ринку праці, але й, наприклад, інженерів, брак яких вже відчувається на українському ринку.

З іншого ж боку, каже Тетяна Черненко, Україні треба по-справжньому інтегруватися у Болонський процес та європейську систему освіти, яка б дозволила не тільки підвищити якість освіти, але й приєднатися до загальносвітової тенденції “освіта впродовж всього життя”, яка дозволяє скоротити безробіття за умов, коли ситуація на ринку праці стрімко змінюється, а фахові навички швидко застарівають.

Ще однією відмінністю української ситуації, на думку експерта, є те, що молодь, більше орієнтована не на протести, як наприклад, у європейських країнах, а на еміграцію:

“З одного боку, молоді люди, студенти, добре знайомі із корупцією в українській освіті, вони також бачать недотримання законів в країні, і тому своє майбутнє із нею не пов’язують. Переважна більшість налаштована не на протести, бо вони бачать, що і старше, більш досвічене покоління не може відстоювати свій політичний вибір, особливо, після того, що сталося після Помаранчевої революції. Тому вони йдуть шляхом найменшого спротиву, тим більше, що зараз є можливість і отримати освіту, і влаштувати своє життя за межами України”, — каже Тетяна Черненко.

Іншим варіантом для української молоді експерт називає маргіналізацію із такими “супутними” явищами, як алкоголізм та наркоманія.

Їхати чи не їхати?

Катерина Чельцова із освітою історика вже два роки працює менеджером проектів. Каже, що заради роботи довелося тимчасово перервати навчання, і можливість поновити “магістерку” з’явилася лише нещодавно. Вона твердить, що попри те, що почала працювати на другому курсі вишу, знайти постійну роботу їй вдалося лише завдяки друзям.

Катерина, яка у свої 23 пройшла велику кількість співбесід, підтверджує, що серед головних причин відмови роботодавців — відсутність досвіду роботи за фахом. Проте майже на кожному інтерв’ю, каже Катерина, доводилося відповідати на непрямі питання щодо планів виїхати з країни:

“У свої 16 років я не обирала фах за якимись дуже раціональними критеріями, а більше орієнтувалася на те, що мені подобається. Звичайно, на першому та другому курсі були якісь думки про наукову кар’єру, але до четвертого курсу погляди на життя змінилися, я подорослішала, і зрозуміла, що історія не приноситиме мені ані того морального задоволення, на яке я розраховувала, ані грошей для якогось більш-менш нормального існування. Тому я стала шукати роботу для застосування якихось інших гуманітарних навичок та знань. Мало хто із роботодавців готовий брати студента, бо розуміє, що ще принаймні рік треба буде “вкладати” у цю людину. Свою роботу я знайшла завдяки знайомим, і, підозрюю, що без цього мені б довелося набагато більше часу витратити на пошуки роботи. Майже на кожній співбесіді мене питали не те, щоб прямо, — чи збираюся емігрувати, — але обов’язково про те, скільки часу збираюся присвятити цій компанії, які загалом життєві плани. Було очевидно, що роботодавців дуже турбує, чи не перебіжу я в іншу контору чи не поїду за кордон”.

Утім, дівчина каже, що наразі не збирається емігрувати, бо не вважає, що могла би постійно жити за кордоном, а от повчитися за кордоном — 1-2 роки — хотіла би.

Анна, яка просила не називати її призвище, у свої 26 має дві освіти — філологічну (німецька мова) та соціального працівника. Вона має досвід роботи як за фахом, так і ні. Нині вона вчергове “перебуває в пошуку роботи”, а також розглядає можливість роботи волонтером за кордоном.

“Із свого досвіду я знаю, що роботодавець завжди каже, що не варто розраховувати на пристойну зарплату одразу після університету. Але це просто смішно, бо невже я хочу, стільки вклавши в освіту, далі бути рабом чи жебраком? У мене взагалі складається враження, що працедавці якось налаштовані нажитися за рахунок працівників, витиснути із них найбільше за найменші зарплати.

В Україні протестувати не має сенсу, і єдине, що можеш отримати після цього — кілька діб у міліції.

Тому я розглядаю для себе можливість волонтерства у Європі, так само, як це вже зробили кілька моїх друзів. Це б дозволило мені і робити улюблену роботу, і задовольняти свої потреби на тому рівні, як я би хотіла.

Навіщо заробляти 3 тисячі гривень тут, постійно працюючи зайві години та у вихідні, терплячі приниження і не маючи жодних перспектив, якщо можна у Європі мати удвічі більше, роблячи суспільно корисну роботу, за яку тебе поважають?”

Пилип Литвинов, 22 роки, одночасно отримує магістерську ступінь із менеджменту охорони здоров’я і працює. При цьому роботу почав шукати наприкінці другого курсу, виконуючи окремі проекти для благодійних організацій. Свою роботу у громадській організації спочатку сприймав як тимчасову, прийшовши туди волонтером, але згодом залишився на постійній роботі.

Пилип каже, що одразу не розглядав для себе можливості роботи у державному секторі, а шукав вакансії у громадських, приватних чи міжнародних організаціях. Адмініструючи сайт студентських новин, Пилип дійшов висновку, що деякі працедавці навпаки віддають перевагу молодим фахівцям.

“Оскільки я також опікуюся рекламою на цьому сайті, а рекламодавцями переважно є великі компанії, я бачу, що вони досить часто шукають студентів на стажування. Тобто, можливості взяти участь у конкурсі, постажуватися є, і великі компанії навпаки зацікавлені у тому, щоб дати роботу людям із поки “незаконсервованим” розумом, і незіпсовані попередньою офісною роботою. Але з іншого боку, переважно це є міжнародні компанії”.

Водночас Пилип визнає, що серед його знайомих є багато тих, хто вже поїхав із України, або збирається це зробити, і не має бажання повертатися. Та й сам він не відкидає для себе такого ж варіанту.

Вероніка Величко, 22-річний культуролог працює у PR-агенції менеджером із організації подій. Вероніка підробляла у цій галузі ще студентських часів, і тому до завершення університету вже мала своє невеличке портфоліо. Проте, як вона сама визнає, отримала роботу “за знайомством”, і лише тепер, коли у неї є досвід постійної роботи, на її резюме, які вона продовжує час від часу розсилати роботодавцям, почали звертати увагу.

“Мій досвід показує, що роботу можна знайти або тоді, коли у тебе вже є досвід, і ти можеш показати конкретні проекти, над якими працював. Бо коли я шукала роботу раніше, я не отримувала жодного дзвінка у відповідь, а тепер відгукуються люди, із якими напряму я навіть не спілкувалася.

Тому особисто я не хочу їхати з України, мені тут цікаво, я вважаю, що тут можна втілювати цікаві проекти, я бачу перспективи. Найцікавіше, що коли тепер мені потрібні люди і я намагаюся залучити до якогось проекту когось із студентів свого ВУЗу, досить часто вони відмовляються. Тобто, я вважаю, що можливості є, було би бажання. Хоча у мене, дійсно, є багато друзів, які або навчаються за кордоном, або вже емігрували, або збираються це робити”.

Ганна, 30 років, після завершення вищої освіти одразу знайшла роботу за фахом в аналітичному центрі, а потім і у приватній компанії, бо, як вона каже, випускники її ВУЗу користуються попитом серед українських роботодавців. Проте згодом Ганна вирішила отримати ще й європейську освіту, і, отримавши грант від Європейської комісії на навчання у Школі європейський студій, два роки провела в Італії. Європейське навчання також завершилося стажуванням у Брюсселі у різних європейських інституціях. Проте залишитися працювати у Європі Ганні завадили висока конкуренція, високий рівень безробіття та її неготовність працювати майже безкоштовно на стажерських посадах.

“Там дуже висока конкуренція, бо туди з’їжджаються найталановитіші та найрозумніші. У них у всіх по дві освіти — якась спеціальна і загальна, від кращих університетів. Всі володіють мінімум трьома мовами. Крім того, є питання дозволу на роботу, питання, де жити.

Я вам можу сказати, що із тих 18 людей, із якими я проходила стажування у Єврокомісії, роботу отримали одиниці. Більшість біли дуже розчаровані тим, що ані освіта, ані досвід не гарантують працевлаштування. Ті ж, хто знайшов роботу, погодився або на дуже низькооплачувану, або взагалі на безкоштовну роботу.

Є і ще один момент: у Європі через оці дві освіти, стажування вони у 28-30 років є тими самими молодими спеціалістами, як у нас десь у 20-25 років. А мені, коли я вже мала досвід реальної роботи, погоджуватися на якусь напівоплачувану роботу не хотілося. Тому я вирішила, що треба повертатися в Україну, бо я була впевнена, що тут знайду роботу стовідсотково”.

Після повернення до України Ганні вдавалося отримувати лише короткотермінові контракти, адже ані її спеціальність — економіка, ані здобуті у Європі знання європейського законодавства та практик поки що не виглядають потрібними в Україні. Водночас вона зараз не розглядає для себе варіанту еміграції, саме через те, що, як каже Ганна, вона “на власні очі бачила ситуацію”. Хоча, як визнає Ганна, для молодих українських IT-шників все може бути по-іншому, і з їхньою спеціальністю еміграція, дійсно, є гарною можливістю роботи та кар’єрного зростання.

Анастасія ЗАНУДА