Від самого початку своєї політичної кар’єри Тимошенко вирізнялася з-поміж традиційної когорти українських політиків намаганням не пристосовуватися до наявних правил гри, а змінювати їх.
Формування місії
У середині 1990-х Тимошенко була задіяна у великому бізнесі, успіх якого дехто з експертів пов’язував із тодішнім прем’єр-міністром Павлом Лазаренком, точніше, з його підтримкою. Проте вже за кілька років Тимошенко відмовилася від олігархічної кар’єри — амбіції штовхнули її у велику політику. Першим справді державним досвідом Тимошенко була спроба упорядкувати енергетичний ринок України в часи її віце-прем’єрства в уряді Ющенка. У 2000 році її дії врятували енергетичний ринок від колапсу, позбавивши оточення Кучми надприбутків. Таким чином Тимошенко поставила на собі певну мітку — людини, яка не готова рахуватися з установленими правилами гри, а прагне змінювати їх на свій розсуд. Тогочасний режим Леоніда Кучми почав вбачати в Тимошенко небезпечного ворога.
Важливим у формуванні Тимошенко як політика стало 12 лютого 2001 року. Генеральна прокуратура порушила проти ініціаторки опозиційного Форуму національного порятунку кримінальну справу одразу за кількома статтями. Звільнену з посади віце-прем’єр-міністра Юлію Володимирівну ув’язнили в Лук’янівському СІЗО столиці. На той час її бізнес — корпорація “Єдині енергетичні системи України” — був фактично зруйнований, чоловік Олександр і бізнес-партнер та друг дитинства Валерій Фалькович перебували за ґратами, практично все керівництво ЄЕСУ було оголошено в розшук.
42 доби, проведені у слідчому ізоляторі, стали поворотним моментом у житті Тимошенко. Попри тотальну дискредитацію Тимошенко владою як злочинця й спільника Павла Лазаренка (який став уособленням корупції в українській владі), після ув’язнення в неї з’явився невеликий, але стабільний відсоток прихильників, які саме в ній вбачали лідера, здатного протистояти системі. Можливо, саме тоді Тимошенко повірила у свою нову місію — місію лідера, який може увійти в історію, здійснивши масштабні перетворення в країні.
У 2004 році Юлія Володимирівна зробила ставку на Ющенка як альтернативу висунутому Кучмою Януковичу. Тимошенко підтримала Ющенка, попри прикру зраду останнього під час її ув’язнення в 2001-му. Адже тоді Віктор Андрійович підписав так званий лист трьох (Леоніда Кучми, Віктора Ющенка, Івана Плюща), в якому представників Форуму національного порятунку (включно з Тимошенко) було названо фашистами.
Відомо, що Ющенко від початку своєї кар’єри був цілком органічною складовою кучмівської системи. Вочевидь, Тимошенко, як і інші представники оточення Віктора Андрійовича, мала б знати про вади претендента та його вельми умовну опозиційність “злочинному режиму”. Розрахунок Тимошенко полягав у тому, що за підтримки майбутнього президента вона, обійнявши посаду прем’єр-міністра, матиме карт-бланш для здійснення перетворень у країні. Щось на кшталт сербсько-югославського варіанта, коли дієвий опозиційний лідер Зоран Джинджич зміг в’їхати у владу Сербії за рахунок висування прохідного кандидата в президенти Югославії Воїслава Куштуніци, вельми умовно опозиційного одіозному Мілошевичу. Пізніші події покажуть усю глибину наївності таких очікувань. Про наївність Тимошенко свідчить і її затятий спротив конституційним змінам, на яких наполягав Кучма як на передумові проведення третього туру президентських виборів. Схоже, вона була впевнена в тому, що більші повноваження президента Ющенка забезпечать їй повнішу свободу дій на посаді прем’єр-міністра.
Дві стратегії після Майдану
Суспільство зразка 2005 року очікувало радикальних змін, обіцяних під час Майдану. З огляду на це Тимошенко, ставши прем’єр-міністром, розраховувала пришвидшено здійснити певні трансформації. Першим пріоритетом було відмежування олігархів і великого бізнесу від влади, яка й була, власне, головним джерелом їхнього “бізнесу”. Реприватизація низки стратегічних підприємств, привласнених за безцінь у попередні рік-два, була цілком логічним і необхідним кроком у ситуації, що склалася на початку 2005 року. Однак Ющенко вже відверто грав на іншому боці. Відтак, до реприватизаційних успіхів прем’єра Тимошенко можна зарахувати лише продаж Криворіжсталі. У випадку з Нікопольським заводом феросплавів і Сєверодонецьким АЗОТом вона наштовхнулася на шалений опір. Єдиним фронтом проти Тимошенко виступили олігархи, президент Ющенко, Росія та деякі західні експерти. Українські ЗМІ, російські телеканали вустами експертів на кшталт Інни Богословської палко закликали Ющенка відправити Тимошенко у відставку задля порятунку України. До створення негативного іміджу Юлії Володимирівни за кордоном долучилися деякі експерти з російсько-українських питань, зокрема відомий в Україні фахівець Андерс Ослунд. Тоді експерт називав уряд Тимошенко вкрай популістським, звинувачував у посяганні на права власності, темній реприватизації, зниженні ВВП і сповільненні інвестицій. Цікаво, що 2 жовтня нинішнього року в інтерв’ю інтернет-виданню “Українська правда” старший співробітник вашингтонського Інституту міжнародної економіки імені Петерсена пан Ослунд високо оцінив застосовані прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко методи боротьби з наслідками світової фінансової кризи.
Відставка з посади прем’єр-міністра у вересні 2005 року стала для Тимошенко новою точкою відліку. Неможливість діяти на основі революційних наказів Майдану змусила її змінити тактику й почати по-новому торувати шлях у владу — цього разу до найвищої посади в державі. Наступні чотири роки вона присвятила цій меті. Утримуючи протягом 2005—2007 років високий рейтинг поміж виборців, вона стала природним політичним дахом для тієї частини великого бізнесу, що знайшла в ній противагу гегемонії донецьких, виразником інтересів яких майже відкрито став президент Ющенко.
У 2007-му Тимошенко грала першу скрипку в реалізації сценарію розпуску президентом парламенту, ще раз демонструючи якості найдієвішого гравця українського політикуму, здатного блискавично діяти в критичних умовах.
На шляху до виборів-2010 Тимошенко здійснила низку карколомних кульбітів, зокрема налагодила робочі стосунки з колишніми опонентами-олігархами. Їй вдалося дивовижним чином подружитися з Путіним і встановити довірливі стосунки з багатьма європейськими лідерами.
Після другого сходження Тимошенко на прем’єрську посаду головною проблемою стало утримання високого рейтингу. Бойові дії проти Тимошенко з боку президента стали схожими на методичне розхитування ситуації в країні, й без того охопленій небувалою корупцією, колапсом влади та враженій світовою економічною кризою.
Поглиблення зневіри, розчарування у можливості збудувати нормальну країну, люмпенізація потенційно думаючої частини суспільства (на додачу до вже злюмпенізованої) — це і є головна стратегія опонентів Тимошенко. Власне, не суттєво, яке саме лайно викидають у телеефір шустери, богословські, шуфричі та інші спікери політичних сил. Головне — суспільство має змиритися з тим, що, крім лайна, у цій країні не може бути нічого, розслабитися й спробувати отримувати задоволення від життя в лайні.
Вона — це Україна?
І все ж шанси перемоги Тимошенко високі. Що буде з країною у разі її президентства?
На відміну від більшості українських політиків, чиї інтереси здебільшого вимірюються меркантильними міркуваннями, амбіції Тимошенко лежать в іншій площині. Вона прагне увійти в історію, отже, націлюється на певний масштаб діяльності. При цьому Юлія Володимирівна не мрійник, а жорсткий реаліст, вольова людина високої працездатності. Вона вміє домовлятися й переконувати, має харизму і характер.
Отже, Тимошенко є лідером, спроможним змінити країну. Водночас чи усвідомлює вона повною мірою, що і як потрібно міняти? Чи зможе вона стати державним лідером України, українським де Голлем? Відповідь на це запитання залежить від кількох чинників.
Перший — здатність Тимошенко усвідомити свої найбільші вади. На нашу думку, їх дві.
По-перше, Тимошенко має ідеальну команду для того, щоб прийти до влади. Утім, щоб перезавантажити держапарат, змінити саму парадигму мислення чиновника, потрібна інша команда, яку неможливо створити за кілька місяців. Ця команда має формуватися з молодих професійних людей з європейською освітою і модерним світоглядом, яких треба знайти, об’єднати ідеєю, переконати в незворотності своїх намірів. Чи достатньо усвідомлює Ю.В.Т., що альтернативи цілковитого перезавантаження чиновницького апарату немає? Чи готова вона робити ці кроки й вживати жорстких заходів щодо частини свого сьогоднішнього оточення, йдучи на ризик залишитися на певний час в ізоляції?
По-друге, Тимошенко в силу історичних обставин не повною мірою розуміє вирішальну роль культурної політики у державному будівництві. В її оточенні немає жодної людини, здатної системно пояснити, чому існування держави неможливе без консолідації суспільства на основі своєї культурної матриці, відмінної від сусідської. І що в разі розмивання цієї матриці жодна газотранспортна система не убезпечить таку державу від поглинання іншою державою (див. статтю Самійла Ворса, стор. 36). Власне, нерозуміння значення культурно-інформаційної сфери є загальною проблемою українських політиків, і Юлія Тимошенко тут не виняток. Особливо складний випадок у цьому аспекті — Віктор Ющенко. Його ставлення до цієї сфери характеризується цілковитою відсутністю будь-яких практичних дій у сенсі державної політики (а іноді й негласною протидією) і водночас безсистемними деклараціями, що з огляду на брак аргументації іноді сприймаються як провокації та викликають протилежний ефект.
Україна матиме українське обличчя — сказавши це, відповідальний державний лідер має пояснити, що це означає на практиці й навіщо це потрібно. Зокрема, це не означає, що хтось кращий, а хтось гірший чи що можуть бути обмеження на користування рідною мовою або на доступ до певного культурного продукту. Натомість це означає, що держчиновник послуговуватиметься державною мовою і що інформаційний продукт цією мовою з часом буде переважним в Україні, а для наступних поколінь українська мова, природно, стане засобом міжетнічного спілкування в країні. Не сказати, що Україна матиме українське обличчя, означає будувати в нашій державі другу Росію, а вона, як відомо, одна.
Другий чинник є важливішим і вирішальним. Він стосується активності та спроможності українських інтелектуалів (інтелігенції). На відміну від інтелектуалів Литви, Польщі, Чехії, Естонії та інших країн, українські інтелектуали зразка 1991 року виявилися неспроможними запропонувати сучасну концепцію української державності. Понад те, вони взагалі ставили під сумнів право держави використовувати будь-які механізми примусу для забезпечення інтересів країни та суспільства. Хаос, беззаконня і “беспредел” стали подавати як прояви демократії. Не лише завдяки “червоним” директорам та комсомольським ватажкам, а й із легкої руки батьків Народного руху України країна стала бездержавною територією, місцем безжалісного і безкарного дерибану. У той самий спосіб деякі “борці” за українську культуру, десятиліттями очолюючи комітети та комісії з духовності, не спромоглися виробити бодай якихось засад культурної політики, навіть не намагалися поставити діагноз ситуації, що склалася. Власне, після 18 пострадянських років українські інтелектуали так і не присутні як чинник у суспільно-політичному житті країни. Але ж саме рівень та активна позиція інтелектуальних середовищ формують програми політиків у розвинених країнах.
Якою буде Україна за Тимошенко? Значною мірою це залежить від кожного з нас.
Сергій ПАВЛИШ
Что скажете, Аноним?
[14:10 22 декабря]
[07:30 22 декабря]
Украина переживает последствия мощной атаки на госреестры Минюста.
[21:42 21 декабря]
12:30 22 декабря
12:00 22 декабря
11:30 22 декабря
11:00 22 декабря
10:30 22 декабря
10:00 22 декабря
09:00 22 декабря
08:30 22 декабря
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.