У школу за гроші. Що нам хочуть закласти у ціну свободи

Цей пост очікувано викликав шквал критики від освітян і не менш запеклу підтримку автора з боку його фоловерів. Понад тисяча коментарів тільки під оригінальним дописом Ще важливіше, що до полеміки масово долучилися відомі економісти. На око, більшість з них опонували Поперешнюку. Це важливий момент, бо його раніші заяви, що “податки — це грабунок”, а “заборона дитячої праці… створює антистимули для підприємця мати справу з працівниками” або й про те, що “макроекономіка — це псевдонаука”, а чи не всі суспільні блага може забезпечити приватний сектор — не викликали такої критичної зацікавленості.

Позитивом дискусії стало те, що сторони по більшості не переходили на особистості, а намагалися вказати на хибність аргументації опонента (негатив проявився на наступному кроці: всі називали коментарі незгодних алогічними і розходилися).

Я також не зачіпатиму моральний аспект проблеми. А сфокусуюся на економіці та сегментуванні суспільства.

Це ж економіка… чи лібертаріанство?

Хочу відразу наголосити, що пан Поперешнюк не вигадав власну теорію, а популяризує праве лібертаріанство. Розкрити суть цього світогляду доречно на прикладі його останнього посту.

Перша теза така: “Що більшими стають витрати на освіту, то більше податків потрібно стягувати” з підприємців, а це “гальмує розвиток, інвестиції та добробут людей”. Тобто стверджується, що не лише бізнесу, а й загалом суспільству буде краще жити без перерозподілу грошей через податки на користь державної освіти. Якщо врахувати другу пропозицію Поперешнюка про скасування регулювання і ліцензування освітньої системи та пригадати, що в його картині світу податки взагалі прирівнюються до грабунку, то вимальовується проста максима: не втручайтеся у справи людей, не “відбирайте” гроші у підприємців, а в економічних питаннях дайте повну свободу ринковим силам. Тобто праве лібертаріанство.

Заперечувати цю позицію з погляду соціальної справедливості безрезультатно, бо лібератаріанці ж вважають свій рецепт найкращим не лише для себе, а й для усього суспільства. Це економіка, кажуть вони. Всі працюватимуть ефективніше, житимуть заможніше, то в чому проблема? Ось як бачить майбутнє української освіти і науки Володимир Поперешнюк після приватизації усіх державних закладів цієї сфери і її дерегуляції:

“Освіта з наукою мають працювати в умовах конкуренції та свободи. На ринку з’являться безліч видів шкіл та учбових технологій. Знання мають продаватися як і продукти у супермаркетах, де є вибір на будь-який смак та гаманець. Якісне навчання завжди сприятиме економічному розвитку, покращуватиме життя та добробут людей”.

А проблема і питання в іншому. Чи відповідають такі твердження реальності або принаймні поглядам більшості науковців. Чи справді економіка працюватиме ефективніше, а добробут суспільства зросте, якщо скасувати видатки на безоплатну освіту?

Є обґрунтовані сумніви. Перше і принципове питання в можливостях. Конкуренція — це добре. Але конкуренція між дорослим боксером і шестирічним хлопчиком хоч би й за рівних правил у рингу — не дасть жодного шансу останньому “проявити свої таланти”. Можливо, в житті не все так чорно-біло, але з великою ймовірністю діти, чиї батьки не зможуть оплатити їм хоча б середню освіту, просто не здобудуть її і не розкриють свій потенціал.

А тепер про економіку: і провідні підприємці, і бізнес-консультанти, і зіркові економісти, схоже, дійшли консенсусу, що люди є основною цінністю компанії, і йдеться не тільки про СЕО з дипломами Ліги Плюща (достатньо почитати книжки Джима Коллінза чи послухати інтерв´ю Біла Гейтса). Але діти більш заможних громадян, які навчатимуться у конкуруючих приватних школах, просто не закриють усіх позицій. Кваліфікована праця буде найбільш дефіцитним ресурсом, який обмежить економічний розвиток. Чи стане суспільство заможнішим?

Зворотний бік медалі: поява великого прошарку людей без середньої освіти загрожує збільшенням злочинності і погіршенням здоров´я у суспільстві. Це все — додаткові державні витрати. Чи не збідніє таке суспільство?

Нарешті маємо наукове підтвердження, що принаймні з часів Другої промислової революції економічне зростання, обумовлене збільшенням продуктивності праці, мало безпосередній зв´язок з підвищенням загальної освіти. Саме цей фактор пояснює приблизно 14% зростання у США наприкінці XIX — на початку XX ст. з певними варіаціями у різні періоди (згідно з дослідженнями Річарда Гордона , Клавдії Голдін і Лоренца Каца ).

Середньорічні темпи зростання випуску на годину (%) і його складові у США

Джерело: Robert J. Gordon. The Rise and Fall of American Growth, Princeton, NJ: Princeton University Press, 2016, p. 16

Біла ділянка — внесок освіти, сіра — поглиблення капіталу, чорна — сукупної факторної продуктивності

Дослідження лауреатки Премії Шведського центробанку імені Альфреда Нобеля Естер Дюфло, проведене в Індонезії у 1970 рр., засвідчило, що кожен додатковий рік у початковій школі збільшував зарплату людини в майбутньому приблизно на 8% (подібні результати  на цю тему є й для США) З його дизайном можна ознайомитися в бестселері Естер Дюфло і Абхіджіта Банерджі Poor Economics . Одна важлива деталь: у фокусі уваги Дюфло були випускники навчальних закладів, які відкривала держава в районах, недостатньо охоплених шкільною освітою. Тобто йдеться саме про ефект державної безоплатної освіти на економічну успішність.

Ідейний пролом

В сухому залишку маємо думку відомого бізнесмена (і ширше — погляд правих лібертаріанців), яка проламується в інформаційний простір. За великим рахунком, декому з читачів і не обов´язкові наукові підтвердження слів співвласника “Нової пошти” приблизно з таких міркувань: він сам є практиком, створив великий бізнес і тому знає краще про економіку. Пораджу на це мисленнєвий експеримент: якби свого часу президентом США став, наприклад, Генрі Форд, чи відбулося б щось подібне до Нового курсу, а потім перебудови економіки на воєнні рейки… Тоді ж було грубе державне втручання у справи бізнесу! Словом, держава — не корпорація.

Але повернімося до посту про приватизацію шкіл як тесту спільноти.

Чому це помітна подія? Не тільки тому що лібертаріанські дописи засновника “Нової пошти” нарешті сколихнули ділове середовище. А власне тому, що в ньому вже чітко проявляється лібертаріанська повістка. В Україні дедалі гучніше заявляють про себе кілька організацій (інститутів) з цією ідеологією. Просто зараз Центр економічного відновлення, який консультує уряд, запросив на чергову панель у червні, поряд з іншими експертами, Ярослава Романчука — людину ультраправих економічних поглядів, лібертаріанця, який, для прикладу, не визнає “провалів ринку”, а нобелівських лауреатів Джозефа Стігліца і Річара Талера називає віруючими у лженаукові тези. Можна не сумніватися, що після завершення бойових дій і воєнного стану в Україні почнеться лібералізація, зокрема, й економічного життя. Чи матимуть лібертаріанці шанс продовжити цей тренд до “упору”? Фейсбучний тест показує: ні. Але також засвідчує підтримку їхніх ідей частиною ділової спільноти. До того ж це пасіонарії, які не відступлять від свого. Бо не сумніваються.

А для тих, хто сумнівається або не заглиблювався в тему, коли “Слуга народу” вперше йшла на вибори під гаслом лібертаріанства (згодом від нього офіційно відмовилися), підсумуємо. Лібертаріанство — це як з приватизацією освіти, тільки в усіх сферах економічного життя. Держави майже немає. Вона слабка, бо без ресурсу. Не заважає і не допомагає. Після війни — все своїми руками. До речі, українці воюють за таку державу?

І останнє: якщо обирається парадигма лібертаріанства — то треба відмітати всі інші теорії і практики, в яких держава так чи інакше відіграє помітну роль в економіці. Не можна зібрати “найкращі інгредієнти” у лібератаріанців та всіх інших — і зробити новий економічний пиріг. Це як із марксизмом: або-або. Якщо за персоналіями: це або Поперешнюк і Романчук на конференції з відновлення, або без них.

Кого не влаштовує лібертаріанство — є інші підходи. Раджу звернути увагу на економічний патріотизм. Ми пишемо про нього.