Трудовий кодекс і робітничий рух в Україні

Так, згідно з моніторингом, проведеним Центром дослідження суспільства, протягом жовтня 2009-вересня 2010 років відбувся 371 протест, пов’язаний з трудовими конфліктами.

Це 1-2 протести щодня і 13,3% від усіх акцій невдоволення.

Проте 71,7% усіх трудових конфліктів, які викликали активні дії українських робітників, були пов’язані з затримкою виплати зарплат. І лише 0,5% протестів стосувалися підвищення платні. А проблеми соціальних прав були визначальними тільки у 21,3% акцій робітників.

Отже, як зазначають автори дослідження, робітничий рух в Україні досі мав оборонний, а не наступальний характер.

Робітничі протести мали локальний характер — захоплення Херсонського машинобудівного заводу, страйк на Полтавському горно-збагачувальному комбінаті, акції житомирських, київських і харківських тролейбусників, луганських шахтарів і львівських автобусобудівників — і поки що не виходили на всеукраїнських рівень та не висували класових, спільних для всіх робітників України, вимог.

Більше того, 74,7% протестів були проведені робітниками, які самоорганізувалися лише на період страйку. В той же час робітничі організації — профспілки — організували лише 13,2% протестів.

Ліві непартійні активісти ініціювали 5,9% робітничих протестів. Для порівняння, праві активісти та партії різного спрямування — по 3,2%.

Наступ капіталу

Натомість великий капітал, який має всю політичну й економічну владу в країні, перейшов у наступ.

За законами капіталізму, норма капіталістичного прибутку падає. Корпорації вигребли з українського суспільства майже все, що дозволяло прилаштоване для потреб новонародженого капіталізму законодавство незалежної України і тепер постали перед проблемою пошуку нових джерел збагачення.

Логіка капіталізму підказує, що найпростіший шлях до досягнення цієї мети — зменшення податків для великого бізнесу, скорочення соціальних програм і, головне, здешевлення робочої сили.

У цьому й полягає головний зміст “ринкових реформ” помаранчевих і біло-блакитних урядів, які, попри політичну конкуренцію, представляють інтереси однієї й тієї ж соціальної групи.

Але соціальне законодавство, яке дісталося Україні від радянських часів, стало на перешкоді зростанню норми прибутку як національних, так і транснаціональних корпорацій. І “реформаторський” пакет законопроектів — Податковий і Трудовий кодекси, а також пенсійна реформа — ставить собі за мету це законодавство змінити кардинально.

Соціальна боротьба

Зрозуміло, що урядові реформи викликали опір тих соціальних груп, чиї інтереси вони зачіпають. І досі “боротьба за реформи” йде із змінним успіхом. Владі вдалося провести пенсійну реформу, але масові виступи дрібних підприємців призвели до президентського вето щодо Податкового кодексу.

Пізніше новий Податковий кодекс, головними функціями якого було зменшення оподаткування великого капіталу і збільшення тиску на дрібний бізнес, в результаті чого зросла резервна армія праці, а відтак — зменшилась ціна робочої сили, таки був ухвалений, правда, в дещо урізаному вигляді.

У свою чергу, завдяки акціям протесту студентів, уряд змушений був скасувати свою постанову про платні послуги в університетах, а урядовий проект закону “Про вищу освіту”, який сприяв комерціалізації освіти, був підданий значній переробці і досі не ухвалений.

Проект Трудового кодексу, який значно урізає права робітників, знову ж завдяки акціям протесту незалежних профспілок (”офіційна” Федерація профспілок України цей проект підтримала), теж вже кілька років лежить мертвим вантажем у Верховній Раді.

Загалом боротьба за соціальні та громадянські права є головною темою протестів в Україні протягом останніх років. За досліджуваний ЦДС період протести на соціально-економічну тематику склали 55,7%, протести на захист громадянських прав — 14,7%.

Різного штибу політичні акції, котрі найчастіше показує телебачення, в тому числі акції на підтримку лідерів політичної опозиції, насправді складають тільки 11,9% від усіх вуличних протестів.

Отже, соціальна боротьба є змістом сучасного історичного моменту України. І намагання влади вже цього тижня ухвалити Трудовий кодекс закономірно викликало спротив робітників.

Нова якість соціального руху

Всеукраїнський протест проти ТК 21 травня може стати переломним моментом в українському робітничому русі. Чи не вперше акцію проводять разом незалежні профспілки — Конфедерація вільних профспілок України, “Захист праці”, “Серп і молот”, Федерація профспілок працівників малого та середнього бізнесу — та громадські організації.

І чи не вперше в Україні може з’явитися організований робітничий рух, який піднявся над локальним проблемами і висунув загальнокласові вимоги.

Досить симптоматично, що проект ТК стоїть у порядку денному Ради поруч із законопроектом № 2450 “Про порядок організації і проведення мітингів і демонстрацій”, який у тому вигляді, в якому його подавав до парламенту уряд Тимошенко, значно обмежує право українців на протест.

Правлячий клас розуміє, що обмеження соціальних прав неможливе без обмеження громадянських прав. Але ще важливіше, що і український робітничий рух вже теж розуміє: обмеження громадянських прав — передумова скасування соціальних прав. Тому протест 21 травня поєднує вимоги відхилення як проекту ТК, так і проекту 2450.

Якщо виступ 21 травня досягне результату і проект Трудового кодексу буде відкладено на невизначений строк, ми, з одного боку, побачимо силу українського громадянського суспільства, яке й без парламентського представництва може захищати свої інтереси. А з іншого боку, ця перемога поставить питання про стратегію і тактику подальшої боротьби.

Маємо приклад грецького об’єднання СІРІЗА — конфедерації різних лівих організацій, які можуть найближчим часом сформувати уряд і запропонувати Греції соціалістичний шлях розвитку.

І в Україні подібний соціальний рух з незалежних профспілкових та громадських організацій, які організовують протести 21 травня, вже майже склався.

Цей соціальний рух має шанс досягнути успіхів СІРІЗИ, якщо не потрапить під контроль влади чи політичної опозиції, а натомість і після 21 травня постійно представлятиме і захищатиме інтереси тих соціальних груп, які втрачають від “ринкових реформ”: від робітників і студентів до “самозайнятих” дрібних підприємців.

Володимир ЧЕМЕРИС, Інститут Республіка