Тонкощі тітушководства

“Ми розуміємо, що не завжди до нас є довіра, але обіцяємо сумлінно працювати й максимально перевіряти ту інформацію, яка до нас надходитиме. Нам справді необхідно, щоб потерпілі в період із 20 по 23 січня 2014 року, ті, кого викрадали, звернулися до Департаменту спецрозслідувань ГПУ. Щоб вони повірили в нас і ми змогли провести перевірку за цими фактами. Тоді зможемо казати, що злочини мали системний характер”, — із таким зверненням прокурор Олексій Донський виступив перед присутніми в Печерському райсуді після одного із засідань.

Нині достеменно відомо про три випадки викрадень людей у названі Донським дні. Один із потерпілих — Владислав Іваненко, на якого напали біля станції метро “Петрівка”. За цей злочин засудили двох осіб: одного до реального терміну ув’язнення, другого до умовного. Однак організатори досі переховуються. Викрала Іваненка відома група “Оплот” на чолі з Євгеном Жиліним. Засуджений за це боєць ММА Азіз Тагіров виступав під емблемою саме цього бійцівського клубу. 

Інший епізод, який розслідує ГПУ, відомий більше. Ідеться про викрадення активістів Ігоря Луценка та Юрія Вербицького. Останній загинув від переохолодження в лісі, де його залишили після катувань. У цій справі наразі засуджених немає.

Незважаючи на це, слідство переконане, що викрадення та погрози з боку організованих груп тітушків наприкінці січня 2014-го були системним явищем і не обмежуються названими випадками. Зокрема, з огляду лише на свідчення підозрюваних та публікації в пресі може йтися щонайменше про 5—10 таких епізодів. Однак розслідувати їх ГПУ не може: ніхто з потерпілих не звернувся до правоохоронців. Зробити це й закликав Донський.

Засідання суду, яке передувало заяві прокурора, було саме у справі Луценка та Вербицького. Прокуратура клопотала про взяття під варту одного з підозрюваних в організації цього злочину Олександра Волкова. Сьогодні він респектабельний громадянин, добропорядний сім’янин, обіймає доволі престижну посаду. Один із директорів футбольного клубу “Десна” (Чернігів).

“Я починав із 1991 року, з Революції на граніті. Брав у ній участь разом зі студентами. Ми купували ковдри й носили туди. “Україна без Кучми”, 2004 рік — Ющенко. НТВ мене показувало, Льоша Вєсєловскій, як ми возили їжу зі свого ресторану. І на цьому Майдані я також був. От ви всі кажете, що такі круті, а звідки ви знаєте, де був я?” — запитує Волков, доки суддя Світлана Смик вийшла до нарадчої кімнати ухвалювати рішення.

Свою заяву він робить у відповідь на закиди активістів, які також прийшли на засідання. Волкова засипають запитаннями, звинуваченнями та прокльонами. “Що ти робив у Росії під час війни?”, “Чим заробляєш на життя?”, “Поклянися, що не знаєш нікого з підозрюваних!”. Адвокати змушують свого підзахисного мовчати. Однак він усе ж таки починає говорити. Якщо не брати до уваги розповідей про минулі заслуги, позиція підсудного досить проста: ніде не був і нічого не бачив.

За чотири роки до описаних подій Олександр Волков ще не був директором футбольного клубу. У 2013-му він працював у фірмі з невиразною назвою ТОВ “БСМ-Консалтинг”. На грудень того року призначено повторні вибори народних депутатів у п’яти округах. Тоді здавалося, що саме це стане головною політичною подією року. Один із округів — 223-й у Шевченківському районі столиці, вже відомий на всю Україну. Під час чергових виборів тут не змогли встановити результатів волевиявлення, а сам процес назвали одним із найбрудніших в історії. Під час повторного голосування головні опоненти не змінилися: відомий київський чиновник часів правління Леоніда Черновецького Віктор Пилипишин проти свободівця Юрія Левченка. Загалом кількість охочих позмагатися за депутатське крісло зросла утричі — це серйозна ознака того, що на округ заводять технічних кандидатів. Кожен із них реєструє довірених осіб, однією з яких стає Волков. Чим точно він займався на тих виборах, достеменно невідомо, але важливі дві речі. По-перше, для реєстрації йому необхідно було записати особистий номер телефона, і він це зробив. Згодом саме за ним правоохоронці встановлять його причетність до викрадення активістів. По-друге, за “неймовірним збігом обставин” разом із Волковим у 223-му окрузі довіреними особами різних технічних кандидатів були ще шестеро осіб, які нині є підозрюваними у викраденні Луценка та Вербицького.

Хоча саме слово “тітушки” асоціюється передусім із протидіями політичним акціям, насправді це не так. Співрозмовники Тижня в прокуратурі кажуть про існування своєрідного “ринку тітушків”. Ідеться про сформовані групи, які тимчасово продають себе різним замовникам для виконання тих чи інших завдань. Зазвичай їх використовують у бізнесових конфліктах: для рейдерства або, навпаки, протидії йому. А в умовах політичного протистояння тітушки просувають інтереси потрібного кандидата. 

Під час Майдану їх стали використовувати фактично для масового терору. У прокуратурі кажуть про дві основні цілі викрадень і катувань: отримати інформацію про майбутні дії майданівців та примусити людей публічно визнати, що вони отримали гроші за акції протесту. В останньому особливо відзначилася, зокрема, вже згадана група “Оплот”. 

На найнижчому рівні різні групи взаємодіють. Така собі “солідарність трудящих”. Правоохоронці розповідають про ситуації, коли групи тітушків, залучені різними особами, страхували одна одну під час виконання завдань. Оголошені на суді подробиці справи Луценка — Вербицького демонструють саме таке взаємопроникнення. У клопотанні про взяття Волкова під варту прокуратура посилалася на два головні докази його причетності до викрадення. Передусім це телефонні контакти й трафік зі вже згаданого номера, який Волков колись показав, реєструючись як довірена особа на виборах. А також свідчення іншого тітушка. Іронія в тому, що Волкова впізнала особа, яка не є підозрюваною в справі про викрадення Луценка та Вербицького. Це фігурант двох інших епізодів: уже згаданого викрадення Владислава Іваненка та нападу на журналіста видання “Вести” В’ячеслава Веремія, який невдовзі загинув від кульового поранення. За словами співрозмовників Тижня в прокуратурі, ця особа входила до групи іншого “бригадира” тітушків Юрія Крисіна (детальніше про нього див. Тиждень, № 30 (506) від 26 липня). Останній у період із 20 по 23 січня 2014 року не перебував на території України й “здавав в оренду” свою групу тим самим особам, на яких працювали викрадачі Луценка та Вербицького. Групу Крисіна намагалися залучити до викрадень, однак тоді ті не змогли зібрати достатню кількість людей. Проте для впізнання “колег” з іншого угруповання такої співпраці виявилося достатньо.

Наступна ланка після безпосередніх виконавців злочинів — координатори. Під час Майдану існувало кілька таких центрів. В епізоді з Луценком і Вербицьким можливим координатором був Олексій Чеботарьов. Як повідомляли ЗМІ, в часів Януковича йому віддали на відкуп ринок нелегальної горілки, за що він і виконував різноманітні брудні замовлення влади. Також його називають фактичним власником ФК “Десна” та групи компаній “БСМ” — теперішнього та колишнього місць роботи Олександра Волкова. 

Власне, Чеботарьова вважають головним замовником викрадення Луценка та Вербицького. Розмови й пересування Волкова вказують на те, що в ніч злочину з 22:36 до 03:15 він перебував саме в офісі Чеботарьова, звідки вирушив до Олександрівської лікарні. Як відомо, саме там сталося викрадення: Луценко привіз до медзакладу травмованого Вербицького. О 03:35 Волков зателефонував Володимирові Неживову — безпосередньому викрадачеві, який у той момент уже перебував у лікарні. При цьому Луценко та Вербицький приїхали до лікарні тільки через 15 хвилин після цього. На суді Волков узагалі заперечуватиме, що номер належав йому, і визнає знайомство тільки з двома фігурантами справи: “Олексій Чеботарьов — мій однокласник. Так, ми спілкувалися. Я знав Щінкіна (Романа. — Ред.), наші дружини навчалися в одній школі на Троєщині. Жодне інше прізвище мені не відоме. Підкреслюю: жодне! Я кажу це всім вам, усім!”.

На цьому оприлюднені суспільству факти закінчуються і залишається кілька запитань без відповідей. Перше: хто і як саме наводив тітушків на Луценка, Вербицького та інших майданівців? Нині відомо, що телефон Луценка під час Майдану прослуховували працівники Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України з дозволу Апеляційного суду Києва. Співрозмовники Тижня в прокуратурі відмовляються розголошувати деталі слідства, однак висновок насправді очевидний: тітушки могли прибути до Олександрівської лікарні щонайменше на 15 хвилин раніше від Луценка та Вербицького тільки в тому випадку, якщо знали про його плани. Фактично йдеться про те, що правоохоронці зливали отриману в результаті прослуховування інформацію виконавцям злочинів.

Друге: чому Волкова затримали тільки через три роки після злочину? Номер, за яким змогли відстежувати всі його пересування, не використовувався після 30 січня 2014 року. Прокуратура вирішила перевірити трафік через підозрілу активність, яку правоохоронці називають “неприродними нічними контактами”. Наприклад, є певна подія і коло осіб, пов’язаних із нею. Також є певний номер, на який або з якого телефонують низці фігурантів. Якщо це відбувається ще й уночі, точно є підстава для перевірки. Справу про викрадення Луценка та Вербицького розслідували в МВС, тобто в тому самому відомстві, яке під час Майдану займалося прослуховуванням. Тоді оголосили підозру більшості учасників викрадення, що не завадило всім їм втекти з України. Зокрема, Чеботарьов нині, ймовірно, переховується в Росії. Однак активність номера, що, як згодом виявиться, належав Волкову, слідчим МВС підозрілою не видалася. Це дало йому змогу протягом трьох років не фігурувати в матеріалах справи та навіть їздити до РФ. У прокуратурі припускають, що для зустрічей із Чеботарьовим. Окрім того, МВС не оголосило підозри й Щінкіну, знайомство з яким визнав Волков. Саме він нібито формував групу для викрадення Луценка та Вербицького. Щінкін з’явився у справі одночасно з Волковим, вже після передачі з МВС. За інформацією Тижня, документи для оголошення йому підозри готові, однак уже запізно, він покинув територію України ще раніше. За даними російського реєстру підприємців, особа з таким прізвищем, ім’ям та по батькові вже понад рік зареєстрована як приватний підприємець в окупованому Севастополі та є громадянином РФ.

Відповіді на ці запитання залежать від вирішення проблеми, якого досі не видно. Щоб довести в суді провину всіх виконавців, замовників та пособників тітушків під час Майдану, потрібні свідчення керівників принаймні середньої ланки, більшість із яких нині перебувають у Росії. Вирішити це стандартними способами навряд чи можливо. І водночас ще кілька місяців тому про Волкова нічого не було відомо. Тепер він на два місяці опинився в СІЗО як підозрюваний. Можливо, за цей час у справах про викрадення та катування активістів з’являться нові подробиці, підозрювані або навіть потерпілі.

Андрій ГОЛУБ