Тимчасово непридатні, або Кріпаки XXI століття

 Про пекло ВЛК ZN.UA вже писало. Фельдшер медпункту однієї з частин, що воює на сході країни, розповів тоді читачам про те, якою великою проблемою для армії є обмежено придатні — і воювати через стан здоров’я не можуть, і списати їх теж неможливо.

На жаль, ця проблема досі не має розв’язання. А деякі її складові взагалі заводять у глухий кут воїнів, які ще вчора боронили нашу країну, а сьогодні лікуються від поранень і визнані тимчасово непридатними (з переоглядом ВЛК через 6—12 місяців), кріпаками. На практиці вони перебувають у військових частинах, проте службових обовʼязків, які не відповідають їхньому станові здоровʼя, не виконують, лікуватися до пуття не можуть, заробляти їм не дають, але й зарплати вони не отримують. Складається враження, що людей, поранених і фізично, і психологічно, просто кинули на розборку, наче вони якісь деталі, що їх можна використати в будь-який момент, де і як завгодно. Вони не мають ніяких прав  і почуваються наче на звалищі організмів.

Вирішити цей казус можна було б наказом або одним рядком, доданим у законодавство. Але не вирішують. Хоча таких історій — тисячі. Тим часом психологи кажуть, що однією з важливих умов відновлення після стресу або в лікуванні ПТСР є вирішення гострих правових, медичних і соціальних проблем...

25 лютого 2022 року 52-річний киянин Сергій Кабанов добровільно прийшов на пункт збору 130-го батальйону територіальної оборони міста Києва. І був зарахований у 5-ту роту командиром третього відділення. До цього чоловік ще у 1987—1988 роках відслужив строкову службу. А потім 25 років пропрацював андерайтером у страховій компанії.

“Присягу я приймав 4 березня 2022-го, — розповідає Сергій. — А з 6 березня вже виконував службові обов’язки на території аеропорту “Жуляни”.

26 травня весь підрозділ був перекинутий у місто Харків. Це окрема історія, як ми туди добиралися. Довелося купляти свої машини, заправляти їх. Так, своїм ходом, ми приїхали на війну. А вже за кілька днів після прибуття на Харківщину виконували бойове завдання.

13 липня при виконанні бойового завдання в селі Дементіївка Харківської області ми потрапили під щільний мінометно-артилерійський вогонь, і я отримав поранення. В тяжкому стані був евакуйований у Харків. У Харківському шпиталі мені надали першу допомогу, зробили чотири операції і 20 липня доправили гелікоптером до Києва, де я потрапив у міську лікарню №8. Там пролежав майже півтора місяця. Після виписки з лікарні двічі проходив ВЛК, яка давала мені по 30 днів на відпустку по реабілітації.

Крім усього іншого, в мене роздроблена плечова кістка. Чотири місяці в мене на лівій руці стояв апарат Єлізарова. В жовтні один із травматологів порадив мені змінити ступінь фіксації. Я написав рапорт, сам знайшов лікарню. Якраз була волонтерська програма, яка надавала пораненим засоби фіксації безкоштовно. Але поки я півтора місяця чекав дозволу, програма завершилась і все довелось купувати вже за власні кошти. Волонтери допомогли отримати знижку в 50%, але все одно за титанові пластини довелося заплатити майже 40 тисяч гривень.

При черговому проходженні ВЛК (яке тривало два місяці!) мені видали свідоцтво про хворобу, де написано, що я непридатний до військової служби з переоглядом через шість місяців. Таким чином я став найбільш безправною людиною в наших Збройних силах. Як кажуть у моїй частині — кріпаком. Адже все регламентовано: і обмежено придатні, і придатні, і непридатні. А от непридатний з переоглядом через 6—12 місяців — це нововведення, яке з’явилось у січні 2023-го: і служити я не можу, і комісувати мене не можуть.

На правій руці в мене не згинаються два пальці. Нормально працюють тільки великий і вказівний пальці. Плече лівої руки роздроблене. Кістка досі не зрослася. Коли я приніс свої документи в частину, штаб якої знаходиться в Києві, мені одразу сказали: будуть переводити в резервний батальйон. На днях повідомили: переводять у 180-й резервний батальйон, який розміщується в Чернігівській області. Саме туди відправляють тимчасово і обмежено придатних.

Тимчасом, як розповідають побратими, які туди потрапили, це просто резервація. Створено всі умови, щоб люди навіть не могли поскаржитися. Мобільного зв’язку й Інтернету немає. За територію частини не випускають. Люди з травмами, яким потрібне лікування, живуть майже в землянках, у бліндажах. Тому звідти стараються втекти всіма правдами і неправдами. Пишуть рапорти на переведення в бойові частини. Приїжджають “покупці”, які агітують переводитися в їхні батальйони. Є обмежено придатні, які можуть робити хоч щось.

Як тільки мій побратим з пораненням ноги почав ходити без милиць, його одразу перевели у 204-й батальйон, і зараз він воює в Запорізькій області. Він — обмежено придатний. І його перевели без його згоди. Але обурює в цьому не те, що кудись переводять. А те, що це ставлення — як до кріпаків: хазяїн захотів і кудись відправив. Так не має бути у XXI столітті у правовій державі, якою ми себе називаємо.

Мало того, з серпня мене вивели поза штат батальйону — в розпорядження командира бригади. Після останньої ВЛК в березні зарплату мені вже не заплатили, мотивуючи це наказом міністра оборони №260, де говориться, що ті, хто виведений поза штат, отримують грошове забезпечення тільки протягом двох місяців. А потім — тільки за звання і вислугу років. Моє звання — старший сержант, остання посада — головний сержант взводу, ну й рік вислуги. Я отримав 997 грн 31 коп. От і живи тепер на ці гроші — їж і лікуйся, роби що хочеш. З речового забезпечення я отримав тільки труси, шкарпетки і одну “фліску”. Все інше купляв за свої кошти. Більшість із цього залишилася на полі бою та в лікарні, де з мене зрізали закривавлений одяг”.

“Якби знали, що так буде, пішли б добровольцем?” — питаю в Сергія.

“Ну, якщо не я, то хто? — відповідає чоловік. — У лютому 2022-го я мав можливість набирати людей у свій підрозділ. Обирав тільки 40+. Бо ми — люди такого віку, які вже в житті щось побачили і чогось добилися. У багатьох моїх підлеглих, побратимів є діти і навіть уже онуки. Нам є за що воювати. Молоді — патріоти, в них адреналін. Але, чесно кажучи, половина з них після першого ж обстрілу, бойового зіткнення шаленіють, у них їде дах. У нас психіка інша. Ми знали, за що йдемо воювати. Ми вже побачили життя. І, може, це й пафосно звучить, але нам уже не так страшно вмирати”.

Зараз Сергій із двома побратимами з батальйону написали скарги (заява) Уповноваженому з прав людини Дмитру Лубінцю про те, що їх зняли з грошового забезпечення і фактично не дозволяють відновитися після поранень.

“Я чудово розумію військову необхідність виведення військовослужбовців за штат, — пише на своїй сторінці у Фейсбук солдат 57-ї ОМБр імені кошового отамана Костя Гордієнка Володимир Шередега, який зіткнувся з такою самою проблемою. — Санітарних втрат багато, люди вибувають надовго, доукомплектовувати підрозділи неможливо, поки штат заповнений.

Але я не розумію, чому все це за півтора року не можна нормально врегулювати.

Тисячі бійців та їхні сім'ї просто на довгі місяці залишають без жодних грошей на життя та без можливостей ці гроші заробляти.

...Питання в тому, чому все це не може бути якось по-людськи врегульовано. Чому людям, які фактично не можуть виконувати службові обов'язки і потребують тривалого лікування, не можна встановити якісь хоча б мінімальні регулярні виплати? Чому цих людей не можна демобілізувати з переглядом на ВЛК через певний проміжок часу?..

...Чому це не робиться? За що жити пораненим, травмованим і хворим людям? Як їм годувати свої сім'ї? Чому на найвищому рівні ніхто навіть не обговорює цю проблему?”.

***

Законопроєкт №8412, який стосується звільнення з військової служби мобілізованих осіб з інвалідністю, зареєстровано у Верховній Раді.

Законопроєкт №8169, яким пропонують звільняти тимчасово непридатних до служби у запас, прийнято у другому читанні, однак він уже більше місяця перебуває на підписі у президента. Сподіваємося, закон не потрапить у категорію таких, на які накладено “тихе вето”. Бо це — про моральний дух і боєздатність наших захисників.

Алла КОТЛЯР