Темний бік прохідної

Нацбанк офіційно оприлюднив попередні підсумки зовнішньоекономічної діяльності України за 2010 рік. Як і за два минулі, вони невтішні. 2010-го імпорт ($60,5 млрд) перевищив експортні показники ($52,1 млрд) на  $8,4 млрд. Це при тому, що кон’юнктура на зовнішніх ринках склалася для головних вітчизняних експортерів украй сприятливо: обсяги продажу підприємств металургії зросли до $17 млрд (на 35,2% рік до року), машинобудування — до $9,2 млрд (на 33,6%), хімії — до $4,7 млрд (на 32,8%) тощо. У 2010-му Кабміну та Нацбанку вдалося утримати стабільним курс нацвалюти й уникнути економічних потрясінь завдяки перекриттю дефіциту торговельного балансу профіцитом фінансового рахунка ($7,7 млрд), зокрема шляхом збільшення держборгу на $5,1 млрд. Однак загалом лінія української економіки в 2008—2010 роках схожа на життя молодої родини, яка мало заробляє, багато позичає і не дуже цим переймається. У 2011-му така дивна траєкторія не зміниться — офіційно прогнозований дефіцит торговельного балансу ($3,4 млрд) держава знову покриватиме за рахунок кредитів МВФ, розміщення суверенних єврооблігацій тощо. Але ж очевидно, що рано чи пізно борги, номіновані у вільноконвертованих валютах, доведеться повертати. І зробити це без економічних потрясінь можливо лише у випадку, якщо Україна більше експортуватиме, ніж імпортуватиме. З огляду на стан справ на багатьох промислових підприємствах країни в цьому є великі сумніви.

Локомотиви розвитку економіки та наповнення бюджету — металургія, машинобудування, хімія тощо — не встигають за темпами нарощення імпорту. Причому ситуація на мікроекономічному рівні ще гірша, ніж на макро. П’ятирічний досвід інженерної роботи на промисловому підприємстві дає можливість реалістичніше поглянути не лише на перспективи поліпшення торговельного балансу та погашення зовнішніх боргів, а й узагалі на стан і майбутнє українських заводів.

Як допрацьовує совок

Головна проблема більшості українських підприємств — зношення основних фондів. Олігархи-власники, які нібито контролюють заводи, можуть сміливо вважати себе нащадками комуністичної влади. Усі без винятку потужні вітчизняні промислові підприємства було побудовано за часів СРСР. Відтоді якість їхніх основних фондів здебільшого лише погіршувалася. На деяких заводах і досі трапляється устаткування, отримане під час Другої світової війни від американців за ленд-лізом або дещо пізніше від Німеччини за репараціями.

“Поки наші інженери навчалися не просто виробляти, а ще й продавати продукцію, приблизно третина потужностей виявилася в стані “відновленню не підлягає”, — характеризує ситуацію в металургії Євген Дубогриз, аналітик IК BG Capital. — Зникли Куйбишевський, Костянтинівський, Макіївський метзаводи. З дев’яти доменних печей Криворіжсталі й дванадцяти ДМК ім. Дзержинського на сьогодні працюють тільки по чотири”. В інших галузях ситуація не краща, приміром, із шести нафтопереробних заводів на плаву нині лише три, ступінь зношення основних фондів підприємств машинобудування (гірничого, енергетичного тощо) сягає 60—70%.

“Тільки металургам до 2018-го потрібно буде інвестувати щонайменше $7,5 млрд лише для підтримки в робочому стані наявних потужностей, не кажучи вже про спорудження нових. Такий порядок цифр у машинобудуванні, — констатує Євген Дубогриз. — Не все добре навіть у нині надприбутковій добувній промисловості. Наявних ресурсів, приміром, найбільшого в Україні Інгулецького ГЗК Ріната Ахметова вистачить приблизно на 15 років роботи. Схожа ситуація з Полтавським ГЗК Костянтина Жеваго”.

Не можна сказати, що олігархи не орієнтуються в поточній ситуації. Потужне промислове лобі у ВР ще кілька років тому запровадило галузеві пільги зі сплати ПДВ при імпорті інвестиційного обладнання… Але старе радянське гасло “Ширше використовуйте внутрішні резерви!” виявилося життєздатнішим за бажання власників оновлювати основні фонди. Філософія дуже проста: якщо директорові не виділяти грошей на модернізацію обладнання й вимагати результатів, то він їх дає… Практичний результат цього підходу — справжній техногенний армагедон: аварійно зупиняється обладнання, перманентно виходять із ладу системи електрики, водопостачання та транспорту. В приміщеннях заводів влітку нудить від спеки, а взимку гуляє морозний вітерець. Дедалі частішають нещасні випадки й травми, через постійні ремонти простоює виробництво, шкереберть летять графіки виконання замовлень, як наслідок — керівництво затримує зарплатню, а із заводів масово звільняються робітники. Типові “антикризові” заходи за таких умов — значне збільшення обсягів робіт, які доводиться виконувати у вихідні та свята тим робітникам, які залишились. І це лише погіршує ситуацію на підприємствах.

Часом проблема неможливості виконання планів через зношення основних фондів стає такою очевидною, що оминати її увагою неможливо. Саме тоді стається диво: системні проблеми намагаються заткнути великими грішми. У середовищі інженерів такий підхід має гірку назву: “Ось три мільйони — післязавтра все мусить працювати!..” Вони розуміють — ремонт обладнання, що працює на останніх резервах розрахункового запасу міцності, потребує не тільки інвестицій, а й часу, який не вимірюється грішми (навіть великими!). Проте пояснити це керівництву важко, ще складніше — донести власникові. Лишається починати ремонтні роботи, й тоді, умовно кажучи, розкриття одного вузла для заміни деталей спричиняє пошкодження кількох суміжних — усе сиплеться й хитається, тож проблем більшає. Іноді керівництво підприємства діє на випередження, приміром, оновлює основні фонди, але задля економії довіряє монтаж обладнання фірмам, які не мають відповідної кваліфікації. У результаті дороге сучасне обладнання простоює роками. Ще один приклад із виробничих буднів — нове обладнання, яке змонтували без урахування вимог до приміщення, не лише не принесло користі, а й зруйнувало в процесі експлуатації стіни та підлогу.

Як кадри вирішують

Загалом в умовах надзвичайно зношених основних фондів працювати нормально неможливо за визначенням, а за “погано” (особливо за невдалі спроби модернізації обладнання) хтось має відповідати. З огляду на це інженери перманентно й захоплено граються в перекладання провини одне на одного, а також своїх робітників — на чужих. Адже, наприклад, майстри та технологи є відповідальними й за дії (бездіяльність) підлеглих. Тож якщо на ділянці або на стику зон відповідальності стається щось надзвичайне, то перше правило інженера — негайно написати службову, викласти свою думку про проблему, доки цього не зробив інженер-конкурент. Але це вже з дещо іншої опери — управлінської.

Невід’ємні атрибути управління — циркуляція по вертикалі (згори донизу і навпаки) різноманітних ЦУ, БЦУ (цінних та більш цінних вказівок). Їхнім джерелом зазвичай є наради в кабінеті директора заводу, який повчає начальників цехів, ті, своєю чергою, — начальників ділянок і напрямів, ті — майстрів, а ті… нікому нічого довести не можуть, тому що робітничий люд має стійкий, незламний імунітет до лементу керівництва. Заводські старожили розповідають, що в сталінсько-хрущовські часи дисципліна була краща, і згадують постанову РНК від 27 травня 1940 року “Про підвищення ролі майстра…” Тоді майстри, технологи та інші інженерно-технічні працівники (далі — ІТП) стимулювали підлеглих до ударної праці просто: за доповідною запискою ІТП робітника могли відрядити ставити трудові рекорди, наприклад, із Запоріжжя на меридіан Ангари. Але навіть під загрозою такого покарання робоча сила винайшла тисячу і один спосіб, як працювати менше, без зайвого ентузіазму і клопоту. Позиція ІТП зрозуміла: змусити робітника трудитися більше, якісніше, ретельніше й за ті самі гроші, а бажано за ще менші. Логіка підлеглого проста: якщо не реагувати на примушення, то щось у підсумку та й вийде. Виходить “як завжди” і “як у нас”, а інакше: “сьогодні рекорд — завтра норма”… Видається смішним? А раніше це писали на агітаційних плакатах!

Сталінізм минув — традиції залишилися, з тією лише різницею, що ІТП позбавлені ефективних важелів впливу на демотивованих робітників. Як наслідок — радше типовими є ситуації, коли майстри, технологи, начальники ділянок отримують від підлеглих не об’єктивну інформацію (про стан обладнання, стосунки із суміжними службами цехів, можливість виконати завдання тощо), а ту, яка вигідна самим робітникам. Іноді безпосередні виконавці протягом робочого дня звітують абсолютно протилежне щодо однієї й тієї самої проблеми, це означає, що в робітників змінилися пріоритети чи настрій. Працюючи з небезпечним для здоров’я обладнанням, їм простіше повісити на свого майстра якусь технічну чи організаційну проблему й очікувати її вирішення, тобто нічого не робити. А таких проблем, певна річ, вистачає не на один робочий день. В особливо складних випадках і робітників, і майстрів стимулюють до праці начальники ділянок, цехів, а інколи й сам головний інженер. Інакше система не діє.

Як кують залізо

Паралельно і набагато ефективніше працюють інші “виробничі” системи. Хоч як дивно, саме робітники, а не олігархи та їхні топ-менеджери насправді контролюють ситуацію на підприємствах. Пролетаріат, недостатньо мотивований грішми, не боїться звільнення, його не надто цікавить кар’єрне просування. Сфера інтересів багатьох із них зовсім інша: у промислових містах країни вздовж шляхів від заводів (зазвичай розташованих відокремлено) до житлових масивів розкинулися численні ринки, на яких купують-продають новий спецодяг, електроди, каски, інструменти та інші скарби зрозумілого походження. Бабці з самогонкою в кошиках гуртуються теж неподалік.

Справжній заводський Клондайк — кольорові метали. Бронзові вкладиші підшипників ковзання, мідні плити для зварювання, алюмінієві дроти електричних мереж та… інші корисні копалини видобуваються робітниками безжально (в часи затримки зарплатні обсяги видобутку зростають) і здаються в пункти збору брухту, розташовані неподалік заводів. Але це окрема та нескінчена історія. Популярна теза для виправдання такого “господарювання” — низький рівень оплати праці робітників та ІТП, а також неритмічність виплат. Щоправда, кожен керівник знає — підвищення зарплатні та регулярна її видача не зменшує ні на йоту обсягів видобутку кольорових металів.

Загалом внутрішньокорпоративна корупція має безліч форм і виявів: ІТП можуть влаштувати пункт прийому пролетарських скарбів, розгорнути власне виробництво на базі потужностей заводу (при цьому разове виготовлення залізних дверей, віконних ґрат та інших дрібниць для себе сприймається як норма), організувати позачергове відвантаження продукції заводу стороннім трейдерам тощо. Делікатними питаннями постачання сировини, електроенергії, води, газу, обладнання займаються окремі відділи, підпорядковані топ-менеджерам заводу, від рішень яких залежить обрання підрядчиків з усіма відповідними відка… домовленостями.

Навряд чи власники в курсі реального стану справ на їхніх підприємствах. Радше олігархи його відчувають і не поспішають робити інвестиції: скільки не дай — вкрадуть. Насправді ж вітчизняні заводи, насамперед робітники, як діти, можуть спіймати натхнення і працювати із завзяттям, можуть вередувати й саботувати, попри галас керівництва. Стан основних фондів поки що дозволяє підтримувати роботу в такому режимі. Але стратегічно такі системи безперспективні. Тактичне завдання — не допустити під час погашення зовнішніх боргів України (які в 2010-му перевищили $104,5 млрд) з усіма потенційними соціально-економічними наслідками (затримки виплат зарплатні, інфляція тощо) на заводах істерики. Інакше їх приватизують справжні господарі ситуації.

Дмитро КАЛИНЧУК