Таємниця в ув’язненні

Влада пам’ятала про подію, яка трапилася 8 вересня минулого року на київському залізничному вокзалі. Тоді співробітники СБУ затримали на пероні львівського історика, директора музею—меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” Руслана Забілого за підозрою у підготовці до розголошення відомостей, що становлять державну таємницю... Про випад Служби безпеки проти історика, який займався вивченням національно—визвольних змагань і дисидентського руху, говорили в іноземній пресі й дискутували на трибунах поважних міжнародних організацій. Ця справа підірвала імідж України, а надто ж голови СБУ Валерія Хорошковського.

Рівно через рік після тих подій Президент видав доручення, яким зобов’язав передати “Тюрму на Лонцького”, що де—юре перебуває на балансі СБУ, під юрисдикцію Міністерства культури. Очевидно, що доручення готувалося “до дати”... Незважаючи на те, що минув уже цілий рік, у цій справі досі нема особи з юридичним статусом підозрюваного. Сам Забілий проходить як свідок. У зв’язку з цим дехто вважає, що справа просто “не клеїться”. “УМ” спробувала дізнатися, що думають про цю справу основні фігуранти, і які в неї перспективи.

Так усе починалося

“Я їхав зі Львова до Києва. Планував побути у столиці кілька днів, бо в мене були важливі проекти, над якими я постійно працював і які я хотів завершити, — розповідає “Україні молодій” Руслан Забілий. — У мене був особистий ноутбук, мої власні “жорсткі диски”, на яких були копії книжок, електронна бібліотека, мої напрацювання, електронні бази, копії документів — не лише з архіву СБУ, а й приватних колекцій, закордонних архівів тощо”.

Представники СБУ вилучили в Забілого комп’ютерну техніку та електронні носії інформації. Невдовзі на експертизу взяли й техніку, котра належала музеєві.

Вивчення цих матеріалів триває вже цілий рік. Руслан скаржиться, що повернути техніку обіцяли ще весною, але її й досі аналізують. “Серед матеріалів були записи спогадів Івана Геля — члена наглядової ради музею, які ми записали за кілька місяців до того, як він захворів, а потім, на жаль, помер... Ці спогади вилучені, і я боюся, щоб вони не стали втраченими”, — каже директор музею.

Знайти таємницю

Експертиза матеріалів — це один із основних стовпів цієї справи. Львівський адвокат Олег Мицик наголошує, що слідство насамперед має встановити, чи міститься на вилучених носіях державна таємниця. “По—перше, треба з’ясувати: чи мала та людина доступ до державної таємниці? По—друге, треба дізнатися: чи ту інформацію, яку вона буцімто збиралася розголосити, було отримано у зв’язку таким доступом чи з інших джерел? Бо, наприклад, можна просто на вулиці знайти чемодан із таємницями або дістати з будь—яких інших відкритих джерел. За це ж не можна притягати людину до відповідальності... А найголовніший аргумент — встановити: чи є там державна таємниця?” — зазначив адвокат у коментарі “Україні молодій”, відповідаючи на питання про те, на чому має будуватися слідство у цій справі.

Олег Мицик неохоче коментує політичну складову скандалу. “Я не люблю ворожити на кавовій гущі. Мені важко сказати, що задумували, коли порушували цю справу. Але можу зазначити, що ця справа не розслідується таким чином, як мала б розслідуватися типова кримінальна справа”, — зауважив адвокат.

Але повернімося до таємниць і експертиз. Іще минулого року, за тиждень після першого допиту Забілого, голова СБУ Валерій Хорошковський приніс на прес—конференцію три папки. Він заявив, що з них лише одна папка містила гриф “розсекречено”. В інших теках, які було вилучено у Забілого, начебто виявлено нерозсекречені документи...

На початку вересня кореспондент “України молодої” надіслав запит у Службу безпеки, в якому просив надати інформацію про те, чи завершено експертизу матеріалів, вилучених у Забілого та “Тюрми на Лонцького”, чи виявлено там документи, які містять державну таємницю, або нерозсекречені документи (в яких, за теорією, може міститися держтаємниця)?

У відповіді СБУ уникла конкретики. “Запитувана вами інформація, згідно з Законом України “Про доступ до публічної інформації”, є таємницею слідства і поширюється відповідно до вимог Кримінально—процесуального кодексу України”, — йдеться у відповіді начальника головного слідчого управління СБУ Івана Дерев’янка.

“Сєкрєтниє сотруднікі” — секретні досі

Український історик Володимир В’ятрович, який у часи президентства Віктора Ющенка очолював галузевий архіву СБУ, стверджує, що нинішнє керівництво Служби безпеки плутає радянські грифи “сєкрєтно”, “совєршенно сєкрєтно” з українськими — “таємно”, “цілком таємно”.

“Дуже часто СБУ вводить в оману українських громадян, плутаючи грифи радянської доби та незалежної України, — зазначає В’ятрович у коментарі “Україні молодій”. — Гриф “совєршенно сєкрєтно” не відповідає українському “цілком таємно”. Це можливо тільки за умов, коли документ був розглянутий спеціальною комісією, і ця комісія визнала, що в ньому є інформація, яка належить до державної таємниці. Тоді комісія приймає рішення про нанесення грифу “цілком таємно”. Документ не може вважатися секретним, поки на ньому нема такого грифу”.

Володимир В’ятрович додав, що документи, вилучені у Забілого, переважно стосувалися визвольного руху та репресивно—каральної системи СРСР. “Відповідно до закону про державну таємницю, за визначенням не може вважатися таємницею інформація про порушення прав і свобод громадян. Отож усі ці документи про репресії засадничо, навіть при великому бажанні керівництва СБУ, не можуть вважатися засекреченими. Тому що це йтиме усупереч законодавству”, — наголосив В’ятрович.

І все ж, українське законодавство передбачає підстави, коли історичні документи радянської доби (наголосимо — саме історичні, а не ті, які стосуються озброєнь, стратегічних запасів, надр абощо) можуть зберігати секретність і в наші дні.

Відповідаючи на запит “Україна молода”, СБУ зазначила: “У разі наявності на матеріальному носії інформації відомостей, що відповідають статті 8 Закону “Про державну таємницю” та підпадають під дію Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, такий носій підлягає засекречуванню. За певних умов архівні матеріали, створені за часів колишнього СРСР, які містять відомості, що підпадають під дію статей 4.2.1, 4.2.2, 4.2.4 ЗВДТ, повинні бути засекречені в установленому порядку та потребують відповідного поводження з ними”.

Перелічені статті стосуються негласної агентури спецслужб. Так, стаття 4.2.1. зараховує до державної таємниці “відомості за окремими показниками про причетність до співробітництва, факт (незалежно від часу), плани залучення до співробітництва на конфіденційній основі для виконання завдань оперативно—розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності особи, що дають змогу її ідентифікувати”. Закон дозволяє накладати гриф секретності терміном до 30 років, а в окремих випадках — продовжувати його.

Чи буває таємниця у відкритому доступі?

Окремі люди, із якими спілкувався кореспондент “України молодої”, припустили, що Служба безпеки виявила у Забілого якраз списки секретних агентів...

Водночас, Руслан Забілий запевняє, що він працював у архівах лише із тими документами, які були у вільному доступі. Якщо інформація про негласних співробітників КДБ належала до секретної — вона не могла з’явитися у відкритих архівах.

“Я працював лише з тими документами, які є у вільному доступі в читальному залі архіву СБУ і також в інформаційних залах СБУ у кожній області, — розповідає Забілий. — Усі документи у будь—якому архіві зберігаються в архівосховищах із кодовими замками. Туди мають доступ тільки працівники архіву. Проникнення у архівосховище сторонньої особи — це вже кримінальна справа не тільки для того хто туди проник, але й для всього персоналу, що обслуговує архівні фонди, у тому числі й для директора”.

Руслан Забілий вважає, що кримінальна справа, заведена на нього, — це тиск на істориків. “Ми бачимо негативні тенденції в нашій державі, зокрема, у сфері національної пам’яті, — відзначає науковець. — Вектор історичної політики розвертається у російському напрямі. Наша влада не намагається з’ясувати істину в питаннях історії, намагаючись нав’язати суспільству проросійське бачення національної пам’яті. Я сприймаю цю справу саме в такому контексті”.

Колишній керівник галузевого архіву СБУ Володимир В’ятрович вважає цю справу “абсурдом і правовим нігілізмом”. “Це спроба залякати істориків, які працюють із маловідомими фрагментами української історії, спроба повернути суспільство у минулі часи, коли існувала заборона на вивчення документів, що розповідають про репресивну суть радянської системи. За рік роботи не виявлено нічого нового, не підтверджено й не заперечено нічого. Цю справу варто закрити і повернути всі ці матеріали у музей”, — відзначає історик.

Юрисдикція

Відповідно до доручення Президента, музей—меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” до 15 жовтня мають передати Міністерству культури. Директор музею Руслан Забілий розповів “УМ”, що він загалом позитивно ставиться до ініціативи влади.

Відзначимо, що минулого року Президент уже видавав указ схожого змісту, щоправда, “Тюрму на Лонцького” пропонувалося закріпити за Українським інститутом національної пам’яті. Рішення глави держави не набуло чинності, оскільки сам інститут невдовзі було ліквідовано. “Пізніше Інститут національної пам’яті було створено у юридично іншому статусі. Це вже інша структура, яка не може отримувати підпорядкування над музеями”, — пояснив Руслан Забілий.

У Інституту національної пам’яті стверджують: ще однією перешкодою було те, що “Тюрма на Лонцького” не є цілісним майновим комплексом. Музей розташовано у одній будівлі з міськими управліннями міліції та СБУ. “Йшлося про те, що Інститут національної пам’яті має отримати єдиний комплекс музею. А його не було, — розповів “Україні молодій” перший заступник директора ІНП Володимир Кривошея. — Якщо нема єдиного комплесу, якщо нема автономного підведення електоренергії та іншої інфраструктури, то, погодьтеся, цим було б важко управляти. Коли пішло по документах — передати те, чого нема — тоді й виникли проблеми...” Пан Кривошея теж вважає, що найкращий вихід — підпорядкувати “Тюрму на Лонцького” Міністерству культури.

Володимир СЕМКІВ