Ціни на руду б’ють рекорди: чи надовго і що виграє Україна?

повідомленнями про захмарне підняття цін на залізорудну сировину: у Китаї за тонну давали вже $230, що на 30-40% більше, ніж якихось два-три місяці тому. 

В Україні такі новини підігрівають інтерес до теми підвищення рентних платежів, адже у прихильників деолігархізації одразу додається аргументів про захмарні прибутки цього бізнесу. 

Проте для нових проєктів такі перспективи викликають занепокоєння. Адже інвестиції у цей сектор могли б суттєво збільшити внесок країни в декарбонізацію світового гірничо-металургійного комплексу. 

Аналітики називають кілька причин зростання попиту, а відтак і цін на залізорудну сировину. 

Перша — поступове відновлення світової економіки після локдаунів, що призвело до активізації великих інфраструктурних проєктів задля стимулювання економіки і повернення робочих місць.

Друга — бажання інвесторів захеджувати ризики через інвестиції в сировинні активи на тлі великих обсягів друку коштів урядами заради боротьби із пандемією. 

Третя — економічний конфлікт між Китаєм і Австралією. Остання є одним із важливих постачальників залізорудної сировини до Піднебесної, проте поставки заморожені через відмову Пекіна продовжувати Стратегічний економічний діалог (серед причин називають політичні випади Канбери на адресу китайського уряду). 

Протягом наступних років драйвити попит на метал і руду будуть великі інфраструктурні проєкти, наприклад, обіцяний президентом США Байденом проєкт із відновлення доріг, мостів та інженерних мереж на загальну суму майже $2 трлн. 

Загалом же аналітики прогнозують, що обсяги видобутку помірно зростатимуть до 2029 року. 

Утім, зараз ціна у $230 за тонну залізорудної сировини, безумовно, є завищеною. Вже до кінця року вона має cкоригуватися до $140-150, а до 2023-2024 року, за прогнозами Fitch, повернеться на рівень $70, звичний для 2014-2018 років. 

Є і більш оптимістичні оцінки. Приміром, ф’ючерси на біржі в Сингапурі торгуються на рівні $180 за тонну до кінця цього року, $131 в 2023, $112 в 2024. 

В Україні новини про захмарні ціни на руду розбурхують уяву прихильників підвищення рентної плати за користування надрами. 

Мовляв, надприбутки у добувного бізнесу ростуть, а бюджет держави отримує мінімум. Саме тому пропонується, по-перше, збільшити самі ставки (диференціювавши їх відносно того, якою буде ринкова ціна), а по-друге, прив’язати їх не до собівартості видобутку, а до кінцевої ціни продажу. 

З перспективи сьогоднішнього дня це виглядає привабливо. Проте, коли ціни знизяться до $70 за тонну — бюджет, як видається, втратить набагато більше. 

Крім того, збільшення податкового навантаження — це завжди ризик зниження інвестиційної складової. Адже, як слушно відзначають українські профільні аналітики, у вертикально-інтегрованій компанії залізорудний компонент завжди є більш прибутковим, ніж власне металургійний. 

Відтак саме завдяки прибуткам від ЗРС можуть здійснюватися інвестиції в модернізацію, екологічні та соціальні проєкти. 

Зі свого боку, таким інвесторам, як наша компанія, що тільки готується зводити новий гірничо-збагачувальний комбінат на Шиманівському родовищі поблизу Кривого Рогу, у ситуації нестабільного податкового законодавства і малопрогнозованих рішень щодо фіскального навантаження важко планувати свої видатки, вести переговори із інвесторами, кредиторами і будувати очікування щодо окупності проєкту, оскільки інвесторам потрібні стабільність та визначеність у питанні податків та рентних платежів. 

Так само, переконаний, і іншим гравцям ринку, які вже тут присутні, доведеться переглядати (найімовірніше — в сторону скорочення) свої інвестиційні програми. 

Розмови ж про політичну мотивацію подібних рішень, які точаться у бізнес-спільноті, можуть нівелювати позитивний ефект від законодавчої підтримки інвесторів, яку запровадила нещодавно українська влада, і яка, на нашу думку, повинна мати цілком реальний фінансово осяжний результат. 

Натомість інвестиції в залізорудні проєкти протягом останніх кількох років знову актуальні. 

При чому мова йде саме про проєкти із застосуванням нових технологій, які дадуть змогу видобувати сировину із підвищеним вмістом металу (”преміальну”). 

Попит на неї зростатиме, адже, наприклад, у порівнянні із концентрацією 62% для переробки 65 — 68%-вої сировини викиди СО2 зменшуються на 20-30%. 

Багато корпорацій і країн приєднуються до ініціатив з декарбонізації (мінімізація або зменшення до нуля викидів СО2), тому для них наявність такої сировини є дуже важливою. 

При цьому клієнти готові платити в межах $3-12 за тонну за кожен додатковий відсоток понад 62% концентрації. 

Компанії в Україні тільки починають відкривати для себе ринок “преміальної” сировини. В 2020 році поставки котунів та концентрату із підвищеним вмістом заліза здійснили Ferrexpo і “Метінвест”, що стало результатом багатомільйонних інвестицій у модернізацію. 

Про інтерес світових гравців до українського ринку свідчить і домовленість Black Iron із найбільшою приватною корпорацією в США Cargill про фінансування нашого проєкту на $75 млн за умови можливості викупу нею перших 4 млн т видобутої на родовищі сировини Fe 68% протягом наступних 10 років після завершення будівництва (орієнтовно з кінця 2024 року). 

На жаль, збувати такий продукт в Україні майже нікому: електросталеплавильні потужності, де може використовуватися сировина підвищеної якості, складають всього 5% усього обсягу виробництва. 

Відтак основні ринки збуту для “преміальної” продукції — це Європа, Китай, Близький Схід, де такі заводи складають 40-70% всіх потужностей. 

Утім, оскільки Україна теж є частиною глобальної спільноти і так само бере участь в процесах декарбонізації (бо без цього скоро просто не зможе продавати метал, виготовлений в “старий” спосіб) — то питання інвестицій у модернізацію не лише ГЗК, але й самих меткомбінатів стоїть гранично гостро. Чи сприятиме цьому нова податкова політика — питання відкрите.