Свій сучий син

В епоху Холодної війни існувало безліч політичних режимів, які не надто зважали на права людини, але активно протидіяли комуністичній експансії — і цінувалися на Заході саме за це.

Франсіско Франко в Іспанії та Антоніу Салазар у Португалії. Диктатура полковників у Греції та військовий уряд у Бразилії. Кастільйо Армас у Гватемалі та революційна урядова хунта в Сальвадорі. Августо Піночет у Чилі та Альфредо Стресснер у Парагваї. Лон Нол у Камбоджі та Таном Кіттікачон у Таїланді. Нго Дінь Дьєм і Нгуєн Ван Тхієу в Південному В'єтнамі. Лі Син Ман і Пак Чон Хі в Південній Кореї.

“Своїх сучих синів” у різних куточках планети поєднувала низка характерних рис:

1. Всі вони заявляли про захист Батьківщини та свободи і часом навіть зберігали формальні демократичні інституції. 

2. Усі вони практикували придушення громадянських прав і свобод. 

3. Усі вони виправдовували свій авторитаризм, посилаючись на загрозу національній безпеці, і найчастіше ця загроза була цілком реальною. 

4. США та інші демократичні партнери були готові тимчасово заплющити очі на недоліки цих політичних режимів, враховуючи їхню роль у стримуванні комунізму.

Сьогодні комуністичної загрози в колишньому вигляді не існує. Зате є російська загроза, яку колективний Захід відчуває дедалі виразніше. Є Україна, яка вже третій рік протистоїть військовій машині РФ.

Людство вступило в епоху нової холодної війни, яка ризикує перерости в Третю світову, і наша держава ще має знайти власне місце в цій новій реальності.

РЕКЛАМА:

Незалежна Україна — це частина демократичного західного світу? Чи ми — країна-фронтир і країна-щит, що прикриває собою демократичний західний світ?

Україна воює за те, щоб бути такою ж ліберальною державою, як нинішні члени Євросоюзу? Чи завдяки українському опору Європа може залишатися ліберальною — але ж у самих українців інший шлях?

Колективний Захід має право вимагати від нас вірності демократичним цінностям? Чи Захід може і повинен заплющувати очі на українські проблеми з демократією та правами людини, оскільки Україна виконує найважливіше завдання військового стримування РФ?

До російського вторгнення 24.02.2022 не було й мови про те, що ми можемо стати для західних партнерів “своїм сучим сином”. Але що довше триває масштабна агресія РФ, і що жорсткіший ворожий тиск, то активніше наша держава вдається до обмеження прав і свобод громадян.

І тепер сценарій поступового відходу України від демократії вже не видається чимось немислимим. Це один із можливих варіантів нашого майбутнього.

Ймовірно, деяких мешканців Печерських пагорбів цілком влаштувала б роль Києва як “свого сучого сина”: це забезпечило б українському керівництву більшу свободу дій за збереження фінансової та військової підтримки ззовні. А для частини праворадикальних комбатантів це взагалі був би ідеальний варіант.

Стати “своїм сучим сином” ще не означає уподібнитися до якогось безнадійного Сальвадору чи Гондурасу.

Якщо вже в Україні сперечаються про “корейський сценарій” завершення військових дій, то доречно згадати, що з 1950-х до 1980-х Республіка Корея теж підпадала під визначення “свій сучий син”.

Після Корейської війни корумпований режим президента Лі Син Мана повністю залежав від фінансової підтримки США, але не намагався наблизити країну до американських демократичних стандартів. Хоча вибори в Південній Кореї відбувалися регулярно, вони супроводжувалися грубими порушеннями та силовим придушенням опозиції. 

1956-го опозиційному політику Чо Бон Аму таки вдалося набрати 30% голосів. Цей несподіваний успіх не дуже сподобався Лі Син Ману. До справи взялися підконтрольні президенту спецслужби: і, звісно, ​​Чо Бон Ам виявився північнокорейським агентом. 1959-го занадто популярного опозиціонера стратили за звинуваченням у роботі на КНДР (посмертна реабілітація відбулася у XXI столітті).

Президент Пак Чон Хі, який прийшов до влади в результаті військового путчу, досяг успіху в боротьбі з корупцією та економічній модернізації. Але від стандартів західних демократій Республіка Корея була далекою. 

Якщо в 1960-х Пак ще перемагав на конкурентних виборах із використанням адмінресурсу, то в 1970-х за нього голосувала колегія виборців на безальтернативній основі.

Лідер демократичної опозиції Кім Де Чжун — майбутній президент та нобелівський лауреат — емігрував до Японії. Проте 1973-го південнокорейські спецслужби викрали його з готелю в Токіо і вивезли до Кореї човном. 

Опозиціонеру загрожувала фізична ліквідація, але його врятувала єдина людина в Сеулі, з якою рахувалося південнокорейське керівництво: посол США Філіп Хабіб.

Звичайно, при всьому цьому південнокорейські порядки були набагато м'якшими за північнокорейські — з концтаборами, обожнюванням вождя і повною ізоляцією від зовнішнього світу. Президентові Пак Чон Хі приписують такий вислів: “Країна живе в умовах постійної військової загрози з боку комуністичного режиму Північної Кореї. Ігнорувати ці історичні умови та намагатися сліпо копіювати іноземну політичну систему — значить, загрожувати самому існуванню нашої держави”.

Варто замінити “комуністичний режим Північної Кореї” на “фашистський режим Російської Федерації” і під цими словами підпишуться чимало наших співвітчизників. Але якщо в майбутньому Київ справді піде шляхом Сеула 1950—1970-х, то виникне неминуче питання: а як бути з євроінтеграцією?

Холодна війна породила низку міжнародних організацій та військово-політичних блоків, які дозволяли “своїм сучим синам” співпрацювати зі зразковими демократіями.

Серед засновників НАТО були присутні й стовпи лібералізму на кшталт Данії чи Люксембургу та авторитарна салазарівська Португалія.

В Організації американських держав — OAS — демократичні Сполучені Штати були сусідами з правими диктатурами; виключили звідти лише Кубу після захоплення влади комуністами.

В рамках SEATO — Організації договору Південно-Східної Азії — США, Австралія та Нова Зеландія взаємодіяли з Таїландом, Філіппінами та Південним В'єтнамом.

Але де “своїх сучих синів” ніколи не шанували, то це в об'єднаній Європі. Хоча Європейська економічна спільнота — предтеча Євросоюзу — була створена в розпал Холодної війни, там не знайшлося місця ні для Іспанії Франко, ні для Португалії Салазара.

У 1960-х іспанську заявку про приєднання до ЄЕС відхилили саме через проблеми з демократією. Греція 1961-го стала першою країною, що приєдналася до ЄЕС як асоційований член, проте після військового перевороту в Афінах 1967-го її членство було призупинено. Ну а історія безплідних переговорів ЄС із Туреччиною в XXI столітті відома всім.

Припустимо, екзистенційна загроза з півночі таки підштовхне нашу країну до відходу від демократії та лібералізму. У такому разі в Києва теоретично залишаться два шляхи.

Або Україна має пожертвувати євроінтеграцією, підмінивши її іншими формами співпраці з колективним Заходом. Відмовитись від курсу, який за довгі роки встиг стати українською національною ідеєю. Відмовитися від мрії, яка надихала нас і 2004-го, і 2014-го, і 2022-го.

Або ж Україні доведеться зробити те, що ще не вдавалося нікому в історії: стати “своїм сучим сином” для об'єднаної Європи. Переконати Європу в тому, що нашу невідповідність до демократичних та ліберальних стандартів цілком можна пробачити. І що для Києва можна і потрібно зробити виняток з огляду на український внесок у захист європейців від кремлівської орди.

Сьогодні це виглядає абсолютною фантастикою. Щоправда, 24.02.2022 продемонструвало, що в наш час навіть найфантастичніші сценарії мають шанс на реалізацію.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ