Спочатку закриють комбінат, потім — Жидачів...

У нашому повсякденному житті повно речей, яким не надаємо особливого значення, але не можемо без них обійтись.

От уявіть, що раптом у країні не стало паперу — зірване навчання у школах, не виходять газети, продукти харчування нема у що упаковувати... А така ситуація цілком може статися — варто лише перекрити імпорт паперу — свого ми не виробляємо! Поки ми платимо шалені гроші за пачки біленького фінського паперу, газети друкуємо на польському, на єдиному в Україні Жидачівському целюлозно-паперовому комбінаті зупинили виробництво через збитки...

Зупинка паперового комбінату для Жидачева — трагедія. Адже мало не у кожній другій сім’ї хтось працює на комбінаті. У містечку всього десять тисяч жителів, а на ЦПК працюють понад дві тисячі людей. Якщо їх скоротять, навряд чи хоча б половина з них зможе знайти роботу в районі. “Коли я був такий, як ви, будував Роздільський сірчаний комбінат. Де він тепер? Нічого не лишилося. Те саме буде і з паперовим. Ще трохи, і розберуть на металобрухт — там є що здавати, — каже старший пан, у якого питаю дорогу до комбінату. — Закриють комбінат, то можуть відразу і місто закривати. Мені все одно, я на пенсії, а молодим що робити? Куди їм їхати? Раніше хоч на заробітки можна було виїхати, а тепер трудно. Дочка має “пермесо” в Італії, хотіла до неї невістка поїхати, але візи не дали”...

Після галасливого Львова Жидачів видається зовсім безлюдним. Не базарний день. З усього видно, що містечко потребує грошей, хоча вулички й чистенькі. Була здивована, побачивши кількох огрядних жіночок на велосипедах “Україна”. І майже підскочила, коли якийсь дідусь крикнув мені під вухо “Слава Ісусу Христу!”. З несподіванки ледь не бовкнула “Воістну Воскрес”, але згадала, що треба казати “Слава навіки”. “Ти звідки?” — дід відразу зорієнтувався, що я не місцева, і влаштував мені такий “допрос з пристрастієм”, що допровадив майже до самого комбінату. По дорозі повідомив, що його баба дуже тішиться, що комбінат нарешті закрили, бо тепер не смердить і дими з труб не валять.

“Вчепилися, екологія, екологія. Ми тут все життя прожили, і, тьху-тьху, ніхто не вмер. Зате роботу мали, і путьовки різні, а які ансамблі приїжджали. А тепер мої їздять на роботу до Миколаєва за тисячу гривень... Кому та екологія буде треба, як ніхто тут жити не хоче”.

Біля центральної прохідної комбінату кілька підлітків стрибають по сходах на велосипедах. Принаймні двоє з них мають дорожезні “бемікси” — отже, не всі у місті бідують. Та й бруківка на площі нова — покладена максимум три-чотири роки тому. Директор у цей день поїхав у відрядження, тому з ним поспілкуватись не вдалося. Працівники втішили — думаєте, він би вам щось сказав, навіть якби був? Мене провели на територію. Таке враження, що я у парку — дерев так багато, що навіть цехів не видно. Тиша, лише ворони каркають. Трави покошено — не одна корова змогла б на цьому сіні перезимувати. “Цехи стоять, але люди на роботу виходять. То косять траву, прибирають територію. Треба ж чимось зайнятися. Декого заставили написати заяву за власний рахунок. Дехто пішов сам — люди з ближніх сіл працюють на городах”, — каже один з працівників. Міські жителі трохи скоса дивляться на селян. Мовляв, ті не надто охоче протестують проти політики керівництва, бо живуть з городів. Тоді як міщани не мають за що жити. Втім, напередодні їм таки виплатили заборгованість із зарплати за два місяці — після того, як колектив звернувся до обласного керівництва. “Справа ж не лише у зарплаті. Ми не можемо допустити, щоб підприємство зупинилося. Де люди працюватимуть? У нас є висококваліфіковані фахівці, інженери, які все життя тут пропрацювали. Дехто з них їздить на заробітки до Львова, хоч то і неблизька дорога. Кажуть, на будові заробляють до 5 тисяч гривень на місяць, — говорить один із найактивніших “протестувальників”, який, однак, не захотів, аби його називали, — боїться звільнення. — Чим довше ми стоїмо, тим важче буде запустити виробництво. Обладнання переважно старе, воно просто розсиплеться. Та й люди тиняються по території без діла, за всіма не впильнуєш — хтось щось вкраде, щоб здати на метал і мати хоч якусь копійку. Та й клієнтів втрачаємо. В Україні є дрібні підприємства, які роблять картон. То поки ми стоїмо, у них в усіх пішов приріст виробництва. Деякі клієнти кажуть: навіщо нам постачальник, який може у будь-який момент зупинитися? От коли ми виробляли целюлозу, то наш картон був поза конкуренцією. Целюлоза дає міцність паперу і картону. Але на початку минулого року цех з виробництва целюлози вирішили зупинити. А імпортувати її з Росії — дорого. Тому і газетний папір став не такий міцний, бо економили на целюлозі. Тепер єдине, що ще виробляємо, — прокладки для яєць”.

Колектив готує листи-звернення до високо-посадовців різних рівнів з проханням розібратись з ситуацією на заводі. Свого часу люди уже звертались до Мінпромполітики. Отримали відписку, що Жидачівський ЦПК не належить до їхньої сфери управління, оскільки після приватизації там відсутня частка держави...

Коментарі

Михайло Титикало, колишній керівник Жидачівського ЦПК

Наш ЦПК був флагманом целюзозно-паперової промисловості СРСР. Причина занепаду підприємства — прозаїчна. Власники не зацікавлені у розвитку комбінату. Вони висмоктали з нього усі соки. Свого часу я пішов з комбінату, оскільки був не згідний з політикою власників, які лише забирали ресурси з підприємства і не хотіли інвестувати в розвиток. Усі фінансові потоки пішли через Київ, Дніпропетровськ. До самого комбінату практично нічого не доходило. Але там є сучасні нормальні машини, які треба лише підремонтувати. Гадаю, треба забирати комбінат у цих власників, поки є що. Це стратегічне підприємство, його не можна залишати напризволяще.

Михайло Шуйко, міський голова Жидачева

— Жидачів був відомий як місто паперовиків. Тут працювали понад чотири тисячі осіб — тепер залишилося дві. Усі проблеми почалися після приватизації підприємства. Минулого року підприємство кілька разів зупинялося на короткі терміни, але цієї весни його повністю зупинили. Через окремі будинки передчасно залишились без тепла, бо їх обслуговувала котельня підприємства. На початку дев’яностих — я тоді теж був міським головою — ЦПК опікувався двома третинами міста. Потроху все передавали в комунальну власність. Щоб підтримати комбінат, ми забрали усю інфраструктуру — водопроводи, дороги, житловий масив, стадіон, будинок культури... Надходження до бюджету щорічно падали. Перші власники принаймні робили спроби реформування, нинішні не мають бажання розвивати підприємство. Вони захотіли придбати земельну ділянку, очевидно, з метою перепродажу підприємства. Ми пішли їм назустріч — уклали договір оренди. Потім вони вирішили його розірвати. Ми відмовились, бо надходження від оренди йдуть до міського бюджету. Суди у цій справі тривають досі. Я мав розмову з директором ЦПК. Він повідомив, що вирішується питання виділення 37 мільйонів гривень на збільшення оборотних коштів. Тиждень тому він говорив, що з дня на день комбінат запустять, досі все стоїть.

— Зупинка комбінату позначилась на надходженнях до бюджету? Чи зможе місто вижити, якщо ЦПК не запрацює?

— Ще два-три роки тому надходження ЦПК становили половину міського бюджету, нині — 21%, хоча податки підприємство сплачує вчасно. Але є і непрямі платежі. Люди отримують зарплату, витрачають гроші у магазинах, місто живе. Є низка приватних підприємств, які зав’язані на комбінаті, на них теж позначилася зупинка комбінату. Ми з острахом чекаємо, що буде далі.

Комбінат утримує сміттєзвалище — комунальні служби мають додаткові проблеми, бо теж вивозять туди сміття. ЦПК споживав близько 40% питної води. Його зупинка вдарила і по роботі водоканалу. Якщо ще у першому кварталі водоканал, як і усі наші комунальні підприємства, був прибутковим, то зараз є загроза відключення. Адже та вода, яку споживав комбінат, бралась до уваги у розрахунку тарифів. Кількість поданої води зменшилася, а витрати на обслуговування залишились практично ті самі. Ще у червні ми можемо проіснувати, а вже в наступному — треба переглядати. При цьому є заборона уряду переглядати тарифи. А коштів на дотацію водоканалу ми не маємо...

— Чи змогла б знайти роботу у Жидачеві, чи десь поблизу хоча б частина з тих двох тисяч людей, які працюють на підприємстві?

— Сподіваємося, що до цього не дійде. З міст поруч Ходорів, Новий Розділ — там теж усе стоїть. Лише у Миколаєві справи більш-менш. У Жидачеві є ще сирзавод, але й там не усе добре. Ринок поділили між собою великі підприємства, тож маленькому заводу важко виживати. Навіть не знаю, як вони дають собі раду. Один цех ЦПК кілька років тому продали іноземцям. Нині там фірма Mondi, яка виробляє паперові мішки. Підприємство розвивається, там хороші зарплати. Але ж сотню людей вони не працевлаштують... У містечко з 10 тисячами жителів важко залучити інвестора. А тих, які могли б щось вкладати, зупиняють земельні аукціони. Їм не потрібні великі ділянки, які ми можемо виставити на аукціон.

Зіновія ВОРОНОВИЧ