Сміється той, хто сам не домовлявся

Є одна істина, яку мусить запам’ятати український політикум, — ніколи не смійся з того, хто їде в Росію на переговори про газ. У найсвіжішій історії України нема жодного політика, який привіз би з—за східного кордону вигідні паливні тарифи. Не допомагають ані рівень дипломатичних навиків, ні ораторські здібності, ні клятви у вірності “старшому братові”, ні тим більше звабливі посмішки та високі підбори.

Як тільки з’являлися нові угоди — їх нещадно критикували. А потім бумеранг критики обов’язково розвертався й дошкульно лупив по лобі того, “хто засміявся першим”. Запитайте у Юлії Тимошенко або Віктора Януковича — вони теж “скуштували”...

Хто з них Жириновський?

У перші дні 2006 року ціла Європа, закутавшись у ковдри й шарфи, прикипіла до екранів і моніторів: “Коли територією України пустять газ?” Чекали, поки Москва та Київ домовляться про ціну палива... Нарешті угоду було підписано. На українському кордоні газ мав коштувати 95 доларів за тисячу кубів (майже удвічі більше, ніж у 2005—му). Росія ж хотіла продавати паливо за 230 доларів. Пропоновані рахунки змушували “помаранчевий” Київ схопитися за голову! І Москва домоглася свого: російське паливо продавали за 230 умовних одиниць, а для України воно стало дешевшим за рахунок змішування із “копійчаним” азіатським газом. Фірмою, що змішувала кубометри й продавала їх Україні, було відоме фірташівське “Росукренерго”.

Уряд Юрія Єханурова звітував про успіх переговорів і завершення “холодної війни” (а ставало справді холодно). Проте від початку було очевидно: угоди, укладені в Москві, — невигідні. Тим більше що Росія заводила на український ринок тіньового посередника з очевидною корупційною складовою.

І тоді — “озвалась господиня”. Юлія Тимошенко, яка перебувала в “помаранчевій” опозиції, звинуватила уряд Єханурова у зраді. “Підписання таких документів носить ознаки фактичної зради національних інтересів... У мене таке враження, що таку угоду з боку України підписував як мінімум Жириновський”, — заявила Юлія Володимирівна. Вона припустила, що дії переговірників “тягнуть” на кілька статей Кримінального кодексу: зраду національних інтересів, перевищення повноважень і зловживання службовим становищем. Мине п’ять років — і Тимошенко постане перед судом за цими статтями...

Про “регіоналів” поки що мовчимо: вони взагалі обіцяли газ за 50 доларів... Водночас Віктор Янукович, будучи Прем’єром у 2007 та 2008 роках, працював на угоді попередниці. Газ подорожчав до 130, пізніше — до 180 у. о.

Над прірвою у вжитті

У 2009 році Юлія Тимошенко одержала шанс виправити помилку попередника. Тим більше що в лідерки БЮТ уже був досвід домовляння з Москвою. Одного разу вона навіть вдягала на переговори коротку спідницю й високі чоботи—ботфорти — аргумент був “потужний”...

Два роки тому українська делегація кілька разів виїжджала домовлятися у Росію. І знову: було оголошено про завершення “газової війни”; глава уряду повернулась в Україну і — так само, як попередники, — заявила про нечуваний успіх перемовин. Хоча насправді то був провал...

Вартість газу ставала ринковою і прив’язувалася до світових розцінок на нафту. На перший рік Москва погодилася дати Україні 20—відсоткову знижку, тож у 2009—му середня ціна газу становила 250 доларів за тисячу кубів. Наступного року “акція” закінчилась, і ціна полізла вгору. Окрім того, підписані угоди передбачали фіксовану кількість газу, яку мала закуповувати Україна. Обсяги були завищеними, і це теж стало проблемою... Зате Юлія Тимошенко отримала внутрішню сатисфакцію — вона могла втішатися, що вигнала з ринку свого ворога — Дмитра Фірташа й “Росукренерго”.

А тоді — “озвався господар”. Лідер Партії регіонів Віктор Янукович закликав уряд Тимошенко подати у відставку, “бо ми вже підійшли в цій газовій кризі до межі, далі вже буде прірва”. Янукович заявив: якщо ціна на газ буде вищою за 250 доларів — “це для економіки крах”. Заради справедливості треба зазначити, що Віктор Федорович не впав у популізм, обіцяючи газ за 50 доларів. Іще тоді він зауважив: “Завжди складно домовлятися з сильними, це не так просто...”

Сьогодні Юлія Тимошенко розплачується за свої угоди. Вже й не тільки політично, а і юридично. У суді. Її звинувачують у перевищенні службових повноважень, що спричинило значні збитки. Згадайте: те саме, що вона закидала Юрію Єханурову в 2006—му...

Формула трясовини

А потім настала черга й для Януковича. Минулого року він захотів переглянути угоди із Росією. Москва відмовилася йти на поступки, бо існуючий порядок її вельми влаштовував. Зате Кремль запропонував Януковичу цікавий обмін: 100 доларів знижки в обмін на продовження угоди про базування Чорноморського флоту в Криму. “Регіонали” погодилися і кулаками проклали шлях до ратифікації в парламенті. Та насправді то була не знижка, а звичайнісінький політичний торг з обманом.

Нещодавно Микола Азаров заявив: “Ціна на газ без урахування знижки, передбаченої “харківськими угодами”, в першому кварталі 2011 року становила б 363 доларів за тисячу кубометрів, у другому — 396”.

Але й такі ціни для України зависокі. І минулого тижня Янукович знову їздив у Росію. Намагався “розкрутити” Москву на знижки або нові формули. Повернувся з порожніми руками...

Здавалося б, у “регіоналів” уже мали розвіятись ілюзії про “братній народ” та знижку на газ “за красиві очі”... Політики мають опуститися на землю й визнати, що домовлятися із такими сильним гравцем, як Росія, — важко, а домовитися про щось вигідне — практично неможливо. Навіть якщо в кишені партквиток “Регіонів”, а в голові — “Союз нерушимий...” Росія хіба що погодиться дати нижчу ціну в обмін на здачу “труби”. Янукович досі обмірковує пропозицію, співставляючи її зі своїми інтересами на Заході.

Гляньте на історію угод: кожна наступна закладала для України нові пастки. Політики щоразу обіцяли привезти ліпші договори, а підписували не кращі або навіть гірші. Це як трясовина: сіпаєшся, а вона затягує. Наразі розплачуємося за газ Севастополем. Що далі? Митний союз, газотранспортна система, авіабудування, відмова від європейської інтеграції, перехід на російський рубль?

І жили, як у казці

Аби мати сильну позицію, український політикум принаймні в цій важкій справі мусить триматися за один бік каната. Згадаймо, що всі угоди з “Газпромом” підписувалися в умовах нашого внутрішнього протистояння. У 2006—му український уряд не мав підтримки в парламенті (бо в опозиції перебувала не лише Партія регіонів, а й БЮТ), у 2009—му в українській владі тривала жорстка конкуренція між Президентом Ющенком та Прем’єром Тимошенко. Ну а в 2010—му Янукович і не шукав ніяких союзників...

Політики, яким хочеться хизуватися рівнем дипломатичної майстерності, мають зрозуміти, що вони не ліпші за попередників, тому навряд чи розрубають вузол, який активно затягував “Газпром”. Вони схожі на тих воїнів із казки, які їздили битися із драконом, щоб заробити півцарства й принцесу... Хвальків багато, а потвора й далі ненаситна. Тільки дихає не вогнем, а нафтою та газом.

Варто вийти за межі короткочасних баталій і подумати про “вічне”: про диверсифікацію паливних постачань, енергозбереження, нарощення транзитних можливостей, активнішу експлуатацію наявних енергоносіїв, пошук альтернативних джерел енергії... Та це теж ілюзії. Бажання, яке наразі спостерігається у влади, — це жага помсти, котра проявляється в тому числі через суд над Тимошенко. До речі, цікаво: чи не боїться Віктор Янукович, що колись як “значні збитки” буде розцінено і його домовленості з Медведєвим?.. Зарікатися не варто, якщо сьогодні під статтю Кримінального кодексу завели підсумок невдалих переговорів 2009 року.

Якщо ж політикам не до снаги домовитися, то хотілося б порадити одне: не сміятися з опонентів, які їдуть домовлятися про газ у Росію. Вже не смішно.

Володимир СЕМКІВ