Смислова, або семантична війна

 Не буде українців як нації, як окремої самостійної ідентичності. Росіяни розв’язали повномасштабну кінетичну війну, очевидно, зрозумівши, що українську ідентичність, яка ще активно формується, знищити самими лише методами нелінійної агресії не вийде. Щоб виграти війну за дискурс, у якому не існує України, їм доведеться знищити фізично країну та носіїв української ідентичності. Знищити саме буквально. 

Для перемоги їм потрібно керувати реакціями супротивників — України і Заходу. Це війна за те, щоб змусити супротивників чинити так, як ви від них очікуєте. У російській воєнній доктрині це називають рефлексивним контролем. Якщо росіяни не можуть швидко знищити нас воєнними методами, значить, треба так вплинути на Захід, щоб він припинив допомогу, а на українське суспільство — щоб воно відмовилося від боротьби. Здолавши, вони викреслять нас із історії. Понятійний ґрунт для цього формують сотні років.

У смисловій війні в хід іде інформаційний і культурний вплив, взаємодія та проникнення на різних рівнях: економічному, воєнному і так далі.

Чому ми говоримо про те, що російська культура — це зброя? Бо окупанти використовують її у смисловій війні. Поки на Заході вагаються, чи розривати зв'язки, бо ж історія взаємодії, “велика культура”, “російський гуманізм і Достоєвський”, росіяни провадять агресивну війну і геноцид у сусідній країні з наслідками, які повністю перекреслюють концепцію менеджменту ескалації, що лише збільшила шанси агресора на перемогу. При цьому дехто на Заході ігнорує відверті погрози Кремля й поводиться так, щоб була можливість з часом відновити “бізнес як зазвичай”. 

Поки агресія росіян проти Заходу не перейшла в кінетичну площину, на першому плані стоїть інформаційна та смислова війни, в якій вони атакують Захід фактично на його ж території, а також атакують там нас.

Смислову війну ведуть за зміну способу мислення й поведінки. Або утримання їх у потрібних для актора рамках. Це довгострокова історія. Попри те, що в інформаційному протистоянні на певному етапі росіяни похитнулися через воєнні невдачі й кинули шалені ресурси, аби відновити перевагу (паралельно з військовими зусиллями), у смисловій війні в них над нами була велика перевага. Тому що ми так чи інакше ведемо її на рівні всієї держави лише два роки. А вони — століттями. Їхній досвід і вплив формувався віками. Наратив про “велику російську культуру” — один з яскравих прикладів. Вони воювали між собою, утворювали союзи, ділили сфери впливу, торгували, обмінювалися культурно. Таке не зітреш зі свідомості за два роки. На Заході не уявляють мапи світу, на якій немає Росії. А нам ще доведеться зробити так, щоб її не уявляли без України. 

Тож не варто дивуватися, коли The New York Times наймає для висвітлення української теми цілу когорту росіян або тих, хто в Росії довгий час працював, і ніби не помічає існування українців, які мали б це робити куди фаховіше.

Коли нагородження української команди за документальний фільм “20 днів у Маріуполі” не потрапляє в міжнародну версію “Оскара”, це нагадує нам про велику перевагу росіян у смисловій війні. У їхньому активі — сотні років взаємодії з різними глобальними гравцями. Боротьби за геополітичний вплив, воєн, культурного обміну, взаємодії еліт, економічних зв'язків. У росіян — великий досвід ведення загарбницьких воєн, придушення національних рухів, нелінійної агресії проти інших країн, підкупу іноземних еліт заради політичного впливу тощо. Ми маємо справу з грізним суперником, порівняно з яким для деяких людей на Заході ми просто бунтівна провінція, хоча й варта симпатії та співчуття. Це неприємно, але ми маємо усвідомити й боротися з цим.

Це наслідок впливу на мислення. Це те, що нам доведеться викорінювати в кращому разі десятки років, залежно від результату нашого з росіянами смертельного протистояння. І очевидно, що шансів на перемогу в смисловій війні не буде жодних, якщо ми програємо кінетичну.

Про те, що серед росіян друзів ми не маємо (чого багато хто на Заході теж не може зрозуміти), нагадує поведінка російської “опозиції”, яка відкрито очікує чи навіть вимагає від України певних дій. І обурюється, що українське суспільство відмовляється виправдовувати ці очікування. Типовий випадок — реакція на начебто відмову Олени Зеленської від участі в заході у США, на якому їй, ймовірно, довелося б сидіти поряд з дружиною Олексія Навального. Вони не хочуть і, певно, не можуть зрозуміти, що суть і одна із цілей нашого спротиву — це право самостійно обирати, з ким взаємодіяти, а з ким ні.

Вістрям смислової війни напередодні вторгнення 24.02.22 було переконання всього світу, що Україна не здатна зупинити російську армію. І росіяни значною мірою досягли успіху. Не всі на Заході вірили в нашу спроможність, тож і допомога базувалася на тому, що це буде коротка війна й максимум, що нам потрібно — це компактна переносна зброя для нетривалої партизанщини. Задум не вдався через масовий спротив українського суспільства. Далі їм довелося підлаштовуватися.

Наративи “немає сенсу допомагати країні, яка не встоїть” і “західна зброя для України нічого не змінить” поступово трансформувалися. Їх можна узагальнити як “Росію неможливо перемогти” й “Україна не може перемогти”. Згадайте нещодавню заяву прем’єр-міністра Угорщини Орбана, яка просуває одну з гілок цього дерева, мовляв, Україна не встоїть на ногах “без західної допомоги”. Формулювання видозмінюються, а суть майже та сама. І це досі має вплив. Погляньте на епопею з німецькими ракетами.

Ми вже не дізнаємося, чи могла б семантична війна без відкритого збройного протистояння в довгостроковій перспективі таки зламати пасивний український спротив. Росіяни постійно вміло грали на суперечностях між політичними елітами України, підсилюючи колаборантів і докидаючи хмизу у вогонь будь-якої значущої соціальної кризи. Проте нетерплячість і застосування насильства вмикало реакцію українського суспільства, яке проходило поступовий і болісний процес формування своєї ідентичності та самоусвідомлення.

Україна 30 років не лише втрачала зброю та ВПК, розбазарювала те, що сьогодні так необхідно, і мало чинила опір у смисловій війні. Не факт, що за цей час вдалося б те, що Москва зробила за сотні років, привласнивши нашу спадщину й включивши її до свого державотворчого міфу.

Проте варто визнати, що максимально можливих зусиль ми не доклали. Отож коли наратив про повну нездоланність російської армії похитнувся, ми отримали певні успіхи у смисловій війні. Але ворог швидко оговтався, як і на кінетичному полі бою, адаптувався і подвоїв, потроїв зусилля. Кинув у рази більше ресурсів і тисне далі.

Росіяни повертають собі ініціативу в смисловій війні. Коли починають говорити гармати й ракети, то для нас усе наче відходить на другий план. Але це для нас.

Інформаційні баталії розгорнулися в просторі наших західних союзників, проти яких росіяни так само давно й системно працюють. Потім ворог пішов у новий наступ в нашому інформаційному просторі. Яскравий приклад — кампанія проти мобілізації.

Росіяни мають перевагу в усіх ресурсах. Це стосується й інформаційної війни. Це відомо. Як чітко відома ціль війни. Повномасштабне російське вторгнення є нічим іншим, як послідовним виконанням російської політичної програми знищення української державності й ідентичності. 

Це, до речі, відсилає нас до питання формулювання цілей України в цій війні. Збереження державності й захист ідентичності. З тим, щоб надалі відбити своє невід'ємне місце у світі, серцях і розумах людей, політиків, впливових діячів культури й науки. 

А ми маємо говорити, хто ми є. 

Наша перемога, як і перемога ворога в смисловій війні, напряму залежить від результату кінетичної війни. Але смислова війна зараз впливає на сили на фронті — подивіться, що відбувається в американському Конгресі з допомогою Україні.

Далі цілі заглиблюються в деталі з використанням символів та інтерпретацій. Вони можуть виглядати розмито, та існують конкретніші речі, які легше матеріалізувати в колективному розумі. Вихід на державний кордон, наприклад. 

До речі, про символи. Крим. Як би не склалося, поки півострів залишається російською військовою базою, ми вразливі. За будь-якого розвитку майбутнього.

Простота формулювань добре підходить для виборців і в інших випадках, коли йдеться про гру на емоціях. Але перед тим, як іти в народ, варто визначитися з дефініціями. І складними теж. Тож крім питання заповітного півострова, який може перестати (або ні) бути “сакральним” для російських окупантів у день, коли туди повернеться український прапор, варто також правильно визначити формулювання щодо деокупації всієї конституційної території та “виходу на кордон”. Тут не про повернення під контроль полів, посадок і териконів з берегами річок, озер і морів. Не фізично, а в плані сенсів. Це про відновлення порушеного конституційного ладу на прописаній у Конституції території. Поки цього не зроблено, ми для всіх будемо країною з інвалідністю. Для себе теж.

Смислова війна потребує від нас зусиль і на власному полі, і на Заході. Це передбачає серйозну боротьбу за формування мислення і думки про нас у світі, що вимагає значних зусиль. Але перед цим варто не провалити ці зусилля у себе вдома. Ворог активно працює над цим.

Олександр СОЛОНЬКО, Військовий ТРО, аеророзвідник, брав участь в бойових діях у Бахмуті та на околицях, потім — на Запорізькому напрямку