Слова, про які сперечаємося. Стабільність

— І що нового у світі?

— Стабільності нема.

Сьогодні, коли постала мода на рімейки старих популярних стрічок, початок застільного діалогу з фільму тридцятирічної давності “Москва сльозам не вірить” можна було б і не осучаснювати. Він прозвучав би не менш актуально, десь трохи філософічно, а для нас, в Україні сущих, став би ще й приводом для лоскітного відчуття патріотичної гордості.

Бо й справді, у світі, як і раніше, стабільності нема, і це, мабуть, єдине, що залишається стабільним. А в нас — є!

З'явилася вона, якщо вірити молодим паркетним журналістам і успадкованим іще від Кучми велемудрим політологам, рівно через рік після інавгурації Віктора Януковича. Ця набута стабільність стала, як переконують речники біло-синього земляцтва з обмеженою відповідальністю, головним набутком першого з десяти — “щонайменше!..” — років його президентства.

Тож нехай ото не ремствують розмаїті критики, буцімто довірливі виборці чекали іншого, а саме — “покращення вже сьогодні”. Нехай не натякає засмикана прокуратурою опонентка на брежнєвський застій.

“Тому що послідовний” знає: мали б радіти, що відновлено владну вертикаль, яка й у курнику, і на зоні, і в суспільстві є ознакою та основою стабільності.

Тотальної.

І, мабуть, дуже дивується: чому ніхто за неї, крім “вертикальних”, не дякує?

І правда: є в нас стабільність, ще і яка! Що в економіці, що в соціальній сфері — суцільна... Якщо, звичайно, розуміти її не як у тлумачних словниках — сталість, стійкість, рівновага — а лише як відсутність системних змін. Постійну повторюваність кроків, що залишають країну й суспільство на місці.

Атож, маємо традиційно незбалансований бюджет — з його дикими міжгалузевими перекосами й уже звичною “доцентровістю” надходжень. Імпорт, як і раніше, переважає над експортом. Основні виробничі фонди продовжують старіти, фізично й морально, а президенти однієї із семи авіаційних країн поки що повного технологічного циклу воліють за краще літати на чужих бортах. Затягується зашморг зовнішніх запозичень. Триває втеча місцевого капіталу в офшори, як і мізків — на Захід.

Критичною була й залишається такою, попри зменшення виробничих потужностей та періодичний шантаж із боку Москви, наша залежність від її буцімто “безальтернативних” енергоносіїв.

Значна частина економіки ось уже два десятиліття перебуває в тіні. Прихованого ж безробіття і реальної інфляції не здатна приховати навіть теперішня провладно-пропагандистська статистика.

Рівень корупції на всіх щаблях владної вертикалі співмірний хіба що з російським, а прірва між бідними й багатими, за відсутності самодостатнього середнього класу, лише поглиблюється. І хоч фахівці називають прийнятним співвідношення статків найбагатших десяти відсотків населення й найбідніших як 5:1, в Україні — 40:1. Чи варто нагадувати, що суспільство, де таке співвідношення перевищує 10:1, вважається вибухонебезпечним?

Цей ряд можна продовжувати...

Але чи ж така, з дозволу сказати, стабільність нам потрібна?

А якщо не нам, то кому?

Адже зрозуміло, що такий стан не можна знову й знову пояснювати неуникненним наслідком одномоментного розпаду радянської держави, з її командно-адміністративною системою, плановою економікою і єдиним народногосподарським комплексом.

Не можна нескінченно посилатися й на “перехідний період”. Якось він аж так затягнувся, і, не привівши до формаційних змін, які відбулися в колишніх соцкраїнах і новопосталих балтійських державах, характеризується постійними ознаками та, будемо відверті, незмінністю матриці. І така ситуація цілком влаштовує тих, хто хотів би й надалі — стабільно! — примножувати мільярдні статки свої та своїх кланів.

Хай би й так — нехай багатіють, але чому аж так цинічно і по-злодійськи?

Чому, прихватизувавши власність, яка принаймні формально вважалася загальнонародною, так нещадно визискують і упосліджують власний народ, навертаючи його в новітнє рабство?

Чому так хапливо спродують сусідам і транснаціональним компаніям те, що могло б гарантувати людям стабільну зарплатню, стабільні надходження до Пенсійного фонду, стабільні ціни й тарифи, стабільне зростання ВВП? І загалом усе те, без чого не можлива ні політична стабільність, ні реальна незалежність будь-якої держави, а тим паче постколоніальної?

Бо — тимчасовці.

Бо почуваються окупантами.

Бо невтоленно користуються іншою стабільністю — тією, яка для них, якої не підважив і Майдан, яку хотіли би пролонгувати ще хоч на день, бо день при владі й онуків годує, на рік, на ще один політичний сезон...

І шкода, що тільки випавши із владної обойми, причім остаточно, а не перейшовши в тимчасову опозицію, деякі з них, бува, здатні подивитися на таку стабільність критично.

“Прагнути треба не взагалі до стабільності, а до позитивних тенденцій, що стабільно розвиваються. Якщо стабільним залишається важке становище, то на якого біса вона потрібна? Є медичне формулювання: “стан хворого стабільно важкий”.

Нещодавно пройшла інформація, що за минулий рік деякі вітчизняні мільярдери подвоїли свої статки і увійшли до рейтингової таблиці світових олігархів.

Звичайно, це великий поступ, шкода тільки, що він ніяк не відбився на становищі іншої частини населення. Питома вага бідних у суспільстві зростає стабільно” — так казав останній керівник уряду УРСР і перший в Україні незалежній Вітольд Фокін.

Казав це в березні 2008 року, коли Ренат Ахметов у списку журналу “Форбс” був на 127-му місці. А нещодавно, у березні 2011-го, стало відомо, що наш дуже народний депутат із капіталом 16 мільярдів доларів тріумфально вознісся на 39 сходинку. Ставши мультимільйонером іще за Кучми, він зумів за один тільки рік президентства Ющенка свої активи подвоїти, а після приходу до влади Януковича — потроїв.

Примножуються статки й інших, уже відомих — Віктора Пінчука, Ігоря Коломойського з Геннадієм Боголюбовим та Костянтина Жеваго. До клубу доларових мільярдерів цьогоріч увійшли й нові представники найбіднішої, як вважають експерти, країни Європи — власники компанії “Миронівський хлібопродукт”, холдингу “Кернер груп” і агрохолдингу “Авангард”. Та й серед російських мільярдерів уже є ті, чий бізнес зосереджено в Україні.

Така ось, бач, стабільність...

Задля неї вони самі або їхні лобісти в Нацбанку та уряді, де більшість, до речі, також мільйонери, робитимуть нестабільним геть усе. Від гривні, яку на догоду кільком олігархам-експортерам можна безбожно занизити, а при цьому ще й періодично гойдати, аби вчасно попереджені встигли на зміні курсу скількись там мільйонів “наварити” — до Основного закону, який уже готові, здається, щороку переписувати, щомісяця латати й щотижня перетлумачувати.

Задля неї нагнітають у суспільстві страх — протиправними обшуками, арештами й реальними термінами за політичну й громадську діяльність, породжують невпевненість і безініціативність у підприємницькому середовищі.

Задля неї винагороджують посадами, преміями, званнями й зірками найзапопадливіших колаборантів, цькують незгодних і витискають із держслужби тих, хто ще залишається там не корумпованим і відповідальним. А чи й просто чужих — тих, хто не належить до регіональної філії “КПРС”, Кремлівської Партії Радих Старатися.

Задля неї — своєї стабільної вигоди — вони докорінно переінакшать зміст проголошених реформ і перекладуть, якщо їм дозволити, весь тягар на тих, хто ледь зводить кінці з кінцями: “Потрібні, кажете, зміни? Вони вам будуть!”

Як сказав би Микола Азаров, “кто ні захавалсі, я ні вінават!”

Хоча вголос на березневому “Саміті лідерів змін”, який відбувся в Туреччині, визнав: “Баланс між необхідними перемінами й необхідною політичною, економічною та соціальною стабільністю для України є надзвичайно актуальним”.

Для України — так. А для тих, хто за довгі роки звик лишень лукаво обіцяти й безконечно балансувати?..

Якось воно, знаєте, вже дуже макабрично й навіть, якщо все-таки поцікавитися, “що нового у світі”, трішки мубарачно. Адже й Хосні Мубарак, сидячи на конфіскованих нині мільярдах, три десятиліття хвальковито заявляв, що в Єгипті стабільність.

І востаннє — за кілька тижнів до того, як репнуло.

Сергій ГРЕЧАНЮК