“Сексуальні домагання та кумівство” — працівники про роботу на заводі Fujikura

На щастя, вона залишилась живою. Про цей інцидент міг ніхто не дізнатись, проте кореспондент “Вголосу”, отримавши інформацію з інсайдерських джерел та опублікувавши її, взявся з'ясовувати причини трагедії у компетентних органах — поліції, Львівській ОДА, безпосередньо у керівництва заводу та у швидкої допомоги.

Підтвердження інциденту спершу вдалось отримати лише у медиків. Вони повідомили, що до них справді у понеділок, 5 березня, о 7:30 год ранку з порізаною шиєю потрапила 31-річна жінка. Її згодом помістили у психоневрологічну лікарню. У Національній поліції Львівської області інформацію тривалий час не коментували, пізніше на сайті все ж з'явилось повідомлення, де уточнювалось, що потерпіла перебувала на робочому місці у стані алкогольного сп'яніння. У поліції зазначили, що вони відкрили кримінальне провадження за статтею доведення до самогубства.

У соціальних мережах історія про спробу самогубства на іноземному підприємстві викликала неабияке обговорення. Одні писали про те, що на заводі нелюдські умови праці, люди постійно перебувають у стані психологічної напруги. Також і про те, що на заводі не можна хворіти, бо керівництво штрафує і вважає це прогулом, туалет для персоналу закривають, щоб люди не змогли туди часто ходити, а нічна зміна може тривати до 12 годин, оскільки з метою економії, робочий автобус просто не везе назад людей, які відпрацювали вісім годин. Інші ж навпаки — хвалили, називаючи це можливістю заробити 10-13 тисяч грн та за дисциплінованість і порядок на виробництві.

Кореспондент “Вголосу” у соціальних мережах намагався поспілкуватися із людьми, які працювали на заводі Fujikura. Ось що вони нам розповіли за умови, що ми не називатимемо їх імен:

“На це підприємство мене скерував Центр зайнятості. На заводі Fujikura перед працевлаштуванням мені, як і іншим претендентам на роботу, там зробили екскурсію. Власне, під час цього нас попередили, що на час випробувального терміну жінкам не бажано вагітніти, а лікарняний менеджер вагітність називав порушенням дисципліни. Були й інші нюанси. Я ж, відчувши, що така робота порушує права людини, відмовився там працювати.  Я знаю, що на цьому підприємстві відсторонення від роботи означає втрату премії, тож вчинок цієї жінки може бути зрозумілим”

“Дуже часто так виходить, що у вечірню зміну доводиться працювати по 12 годин, оскільки автобус просто не везе додому. Був інцидент, коли на заводі наш начальник закривав туалети. Це він мотивував тим, що потрібно виконувати плани і терпіти. Коли ми починали скаржитись вищому керівництву — це усунули. Але керівник сказав, що він придумає щось нове. Працювала, бо мусила, страшно лишитись без копійки. Зараз уже звільнилась, знайшла кращу роботу”.

Про систему штрафів, внутрішній безлад, протекцію “своїх” та корупцію на іноземному заводі кореспондент “Вголосу” поспілкувався із колишніми працівниками заводу Fujikura Володимиром Москалем, Людмилою М. та працівницею К. яка просила не називати її ім'я. 

“Відділ кадрів заводу не хотів мене звільняти, оскільки там підтвердили, що трудової дисципліни я не порушила. Однак інше начальство наполягло”

Скільки часу пропрацювали на заводі Fujikura, що у с. Підрясне Яворівського району Львівської області? Чому ви звільнилися?

Володимир Москаль:

На цьому заводі я пропрацював два місяці. Більше не зміг витерпіти.

Працівниця К:

Я пропрацювала сім місяців.  Мене вигнали тільки через те, що я під час обіду в нічній зміні заснула. Керівництво сказало, що я нічого не роблю. Хоча в обідню перерву людям можна передрімати. Відділ кадрів заводу не хотів мене звільняти, оскільки там підтвердили, що трудової дисципліни я не порушила. Однак інше начальство наполягло.

Людмила М.:

Я там пропрацювала три місяці. Звільнилась, бо не витримала такої роботи.

А як з вами поводилось керівництво?

Володимир Москаль:

Ті, що займають вищі посади, приводять своїх знайомих. Ці люди ж можуть просто нічого не робити, а ті, в кого немає високопоставленого друга, змушені працювати і за себе, і за тих, хто не хоче виконувати своїх обов'язків, бо ж треба виконувати план. Там подвійне та агресивне ставлення до людей. Є багато людей, які взагалі там зайві. Я от працював на нарізці — і якщо б мені дали допуск зі всіма можливими входами у ту машину, я б сам міг виконувати усю роботу і без посередників, яких треба, як то кажуть,  на “ви, через перепрошую” просити, щоб вони підійшли і увімкнули якусь програму.  Є люди, які відповідають за великі інструменти. От роблю я зауваження відповідальному за машину, на якій я працюю. Кажу, тут не прибрано. Ніхто на це уваги не звертає.

У відділ якості хотіла працевлаштуватись моя дружина, у неї дві вищі освіти. Їй відмовили. Натомість на роботу взяли молоденьку дівчину, родичку когось з керівництва. Так-от: вона навіть не знала, що їй контролювати, як працює та чи інша машина. Я був вражений.

Працівниця К.:

На заводі жахливе кумівство та корупція. Є така Олена, керівниця. Вона з одних може просто зняти відсотки за переробіток, натомість приписавши їх тим, хто їй подобається чи поділиться премією. Якщо вона їм “робить” премії — вони їй дають по 500-1000 гривень. За їх логікою, краще поділитись, ніж взагалі нічого не мати. Я сиділа на конекторах, мені не давали можливості зробити норму. Бо якщо твоє керівництво захоче, щоб ти нічого не заробив, — тобі просто не дають роботи. Якщо керівництво не встигає з роботою, замість визнати свою вину, всю відповідальність списують на людей.

Я працювала на конекторах, мене хотіли пересадити на пайку, я відмовилась, оскільки це шкідливіша робота і я просто не хочу ризикувати своїм здоров'ям. На що керівниця мені відповіла, що я мушу піти: “Патаму что на канєкторах работают берємєнниє, інваліди і дуракі”. Я пожартувала: а що, на завод навіть дурнів беруть?

Насправді там працевлаштовують всіх. А далі — роблять, що хочуть: знімають премії, доводять до того, що людина у безвиході мусить сама звільнитись.

“Керівниками на заводі є румуни. До українців вони ставляться, як до нижчих людей, непотребу якогось”

Людмила М.:

Одна з причин того, чому я пішла — це неподобство і безлад, які відбуваються на заводі. Важко не фізично, важко морально.

Там постійні крики на лініях, сварки. До людей ставляться, як до коней: дають великі норми виробітку, бригада не встигає, керівники починають кричати на бригадирів, доводячи їх до сліз, а потім ці бригадири кричать на свою бригаду. У таких умовах нереально працювати. Керівниками на заводі є румуни. До українців вони ставляться, як до нижчих людей, непотребу якогось.

На моїй зміні до нас на лінію міг прийти один з цих румунів-керівників та зробити скандал: кричати на бригадирку, кидатись дротами та ящиками, доводячи її до сліз! Звичайно, побачивши таке, я була шокована. І потім вже від моїх знайомих, які залишились працювати на “Фуджікурі”, я дізнавалась, що ці румуни і далі так поводяться.  Недавно стався такий випадок: один з румунів чіплявся до моєї знайомої, вона відмовила йому. А той так розізлився, що сказав: “П..дуй з мого заводу — щоб я тебе тут не бачив”.  У моєї знайомої був хороший кар'єрний ріст. А цей керівник її просто вигнав, бо вона не відповіла йому взаємністю.

Керівництво жахливо ставиться до своїх працівників. Можливо, для когось це і прийнятно: опустять голову і працюють, бо до такого звикли. Але я так не можу.

Що ще там вас вразило?

Володимир Москаль:

На заводі у другу зміну жахливе харчування, нам давали те, що люди не доїли у першу зміну. Нас годували перловкою, картоплею з мукою.  При цьому з нас знімали за це гроші.  Керівництво заводу також знімає гроші за автобусний доїзд, хоча при прийомі на роботу обіцяли, що це буде безкоштовним.

З автобусами є теж свої нюанси. Попри розмови про дисципліну, бувають такі випадки, що автобус просто не з'являється, або ж водій просто не зупиняється. Відповідно — добиратись на роботу потрібно самостійно. Якщо запізнитесь, то вас ще й штрафують.

Вихід з робочого місця під час обіду дуже вузький — і люди з конвеєрів, як стадо звірів, біжать тим маленьким коридором хто куди: хтось, щоб відмітитись, що він є на роботі, хтось їсти, а хтось з роботи. З боку це виглядає жахливо: штовханина, крики…

Працівниця К:

У нас працювали люди з Вінниці. Вони працювали по контракту, а тому відповідно хотіли — ходили на роботу, а хотіли — ні. А ми повинні були ще і за їхній результат відповідати, бо це впливало на зарплату.

“Зарплата на заводі від 3600 грн”

Але, кажуть, на заводі дуже високі зарплати…

Володимир Москаль:

На заводі є ставка і премії. Премія дається тоді, коли ти місяць пропрацював без прогулів та лікарняних. Тобто, якщо я сьогодні не вийшов на роботу, то завтра я повинен відпрацювати вісім плюс вісім годин. Тобто якщо я прогуляв і не хочу, щоб мене оштрафували (а оштрафують так, що залишишся без половини зарплати) — треба відробити.  У мене був час, коли я по документах заробив 10 тисяч грн. Проте на руки отримав 5 тисяч. Мені пояснили, що з мене зняли гроші за харчування тощо. При цьому в документі було вказано, що за харчування чомусь знімали двічі.

Працівниця К.:

Там от 7 березня саме виплатили зарплати, телефонувала до подруги. Та сказала, що на пайці вона заробила 6 тисяч грн, а дівчина на конекторах заробила 3600 грн. Мене дуже дивує, коли говорять, що на цьому підприємстві усі заробляють майже 10 тисяч грн.

Там є система премій. Премії можна отримати навіть тоді, коли ти когось “здаси”. Є ще таке: якщо ти хочеш просунутись кар'єрними сходинками — керівництву середньої ланки потрібно віддати свою місячну премію. Адже є такий нюанс: якщо ти 4 місяці пропрацюєш, тебе мають підвищити. Проте, аби цього не робити, людину, яка пропрацювала цей термін, просто доводять до звільнення. Психологічний тиск, постійні обвинувачення у некомпетентності. Зараз позвільнялись дуже багато хороших працівників з відділу контролю якості.

Людмила М.:

За місяць роботи на лінії ми отримували зарплату у розмірі 3700 грн. Є бонуси за перевищення плану, але їх отримати нереально, тому що плани, як на мене, нереально завищені.

Були також проблеми у деяких людей: їм не додавали грошей, коли ті виходили у позанормові дні, тобто у суботу. Також працюють люди на спайках та закрутках. Там зарплата вища, але і, відповідно, потрібно було працювати понад норму.

“Зеки перебувають з нами в одному приміщенні”

На заводі працюють ув'язнені. Як ви до цього ставились?

Володимир Москаль:

Людей привозять із тюрми. Вони там працюють разом з іншими працівниками. Люди, які вчинили злочин, перебувають з нами в одному приміщенні. Цих людей позначали лише чорними мітками. Їх боялись жінки... Немає гарантій, що нічого не станеться. Я не кажу, що ув'язнені — погані, але ми не знаємо, які злочини вони вчинили, не знаємо, чого від них очікувати. Я розумію, можливо, це їм потрібно. Але чому вони не працюють у іншому приміщенні? Вони нецензурно лаються, просять інших дістати їм якісь заборонені речі…

Працівниця К.:

Я, наприклад, коли працювала, дуже боялась біля них ходити. До того ж, ув'язнені не відповідають за якість продукції, вони роблять абияк, бо не зацікавлені у результаті. Натомість штрафують нас, тобто за брак платимо ми.

Ви звертались до керівництва з вимогою вжити якогось заходів?

Володимир Москаль:

Так, але там на твою думку ніхто не зважає. Коли починаєш спілкуватися з керівництвом про те, що у роботі можна було б покращити, то вони тебе просто ігнорують. Мені сказали, що я “занадто багато думаю”. Якщо ти щось пропонуєш — можуть ще і накричати. Там непотрібні люди, які можуть мислити. Тих одразу “виживають”, їх на заводі дуже не люблять.

“Українці хочуть працювати в Україні, але до нас тут ставляться, як до бидла..”

Дехто, читаючи ці рядки, скаже, що українці ліниві, не звикли, мовляв, працювати. Що б ви на таке відповіли?

Володимир Москаль:

Це неправда, українці дуже хочуть працювати в Україні, мати змогу утримувати свої родини. Але до нас в Україні ставляться, як до нечисті, бидла..

До слова, є такий ще метод тиску: на заводі нам постійно погрожували тим, що всіх українців звільнять і завезуть замість нас румунів, які нібито працьовитіші та відповідальніші.

Працівниця К.:

Українці дуже працьовиті — і довели це у всьому світі. Але ми люди, ми маємо працювати у нормальних умовах. А на цьому заводі годують холодною їжею, привозять автобусом — і вважають це вершиною турботи про працівників.

Якби українці були ліниві та безвідповідальні, вони б за кордоном і дня не працювали. Наші люди змушені їхати далеко від родини і по-чорному працювати. Але вони там принаймні заробляють гроші. А що у нас? Щоб заробити 10 тисяч грн, потрібно працювати по 12 годин на добу. А комунальні послуги, ціни, які? А молоді люди ще і житло змушені орендувати… Така ось “радість”.

В тему

З проханням прокоментувати нашим читачам ситуацію, що склалась із спробою самогубства на території заводу,  а також слова згаданих у публікації працівників, “Вголос” телефоном звернувся до керівництва підприємства Fujikura. Позаяк відповіді ми не отримали, то надіслали у компанію офіційний інформаційний запит.

Марія ЧИЖЕВСЬКА