“Самознищення Європи” показує фатальну слабкість та помилку західноєвропейських політиків, і особливо Німеччини та канцлера Меркель. В той самий час, помітно велику різницю до імміграційної політики між Західною та Східною Європою (особливо Вишеградською групою). Імміграція з країн Африки та Азії потопила країни Європи та в деяких містах змінила демографічну ситуацію, а відповідно — й культурну, соціальну, економічну. З’явились нові проблеми — теракти, збільшення злочинів та згвалтувань.
Схожа тема піднімалась і в книжці Паскаля Брукнера “Тиранія каяття. Есе про західний мазохізм”, виданої українською мовою видавництвом Темпора в 2013 році. На відміну від неї (бо наче її вихід лишився не таким помітним), “Самознищення Європи” стала бестселлером, та її прочитали чимало європейських політиків. Західний мазохізм та самобічування Європи — це справді велика проблема, яка й лягла в основу політики сприяння імміграції. Книжка констатує те, що впродовж років і навіть десятиліть, більшість європейців була не рада такій неконтрольованій міграції, але слабкі та недалекоглядні урядовці проштовхували політику сприяння міграції. Тепер ставлення до міграції змінилось — також і змінилась риторика провідних політичних сил, і тепер “ультраправу” риторику перейняло багато центристських партій. Навіть ліві політики стали ставитись негативно до нелегальної імміграції.
Дуґлас Мюррей — справді дуже потужний інтелектуал та ця книжка виходить далеко за межі лиш імміграційної тематики, а зачіпає велику кількість художньої літератури та мистецтва. Наприклад, видно, що він добре обізнаний з книжками Мішеля Уельбека, роман якого “Покора” (виданий і українською мовою), є одним з варіантів майбутнього — коли на виборах у Франції перемагає партія мусульман, та починається м’яка ісламізація суспільного життя, та головний герой (викладач університету) сам задумується про переваги прийняття Ісламу. І в цій книжці як й в інших книжках Уельбека відчувається духовний занепад західного суспільства.
У 1973 році у Франції вийшов роман “Табір святих” (Le Camp des Saints), автор якого Жан Распель побачив у видінні: “мільйон убогих бідолах, озброєних лише своєю немічністю і кількістю, пригнічених нуждою, обтяжених голодними коричневими і чорними дітьми, готових ступити на нашу землю. Вони були лише авангардом тих міріад людей, що з усіх боків навалилися на країни розгодованого і розмореного Заходу. Я буквально бачив їх, бачив ту велику проблему, яку вони становили, проблему цілком нерозв’язану при наших теперішніх моральних стандартах. Впустити їх означало б дозволити знищити нас. Відкинути їх — знищити їх”. Цей апокаліптичний роман і справді виглядає пророчим.
Але головне, що всім, хто прагне займатись політикою — бажано прочитати цей роман. Для націоналістів, які стежать за новинами — тут може бути мало нової інформаціЇ. Але для інших — а Українська політика переважно складається з безідейних “політичних проектів” — ця книга продемонструє те, з чим ми можемо зіштовхнутись і набагато швидше.
Вже зараз, періодично чути голоси, що в Україні бракує робочих рук. Я пам’ятаю не так давно, один економіст публічно мріяв про те, що нам треба боротись за іммігрантів з Індії. “Бо вони англомовні! Якщо ми не отримаємо тих, чия лінгва франка англійська, ми отримаємо тих, чия лінгва франка — російська.” (Тут напевне він мав на увазі узбеків, туркменів, казахів).
Але як пояснити помилковість цих тверджень? Звісно, політичні еліти — можуть ще довго не відчути вплив імміграції. Своїми статками, маєтками вони часто відділені від решти народу. А Дуґлас Мюррей — експерт в цьому питанні, автор не одного бестселлера, безперечно зможе звернути увагу на цю проблему.
Демографічна політика — складний напрямок, особливо в контексті тих викликів, перед якими ми постали в контексті війни. Можливо варто створювали кращі умови для нових сімей — а тут це і про виплати при народженні дитини, і доступність кредитів на житло. Можливо варто створити умови для повернення українців з-за кордону. Можливо варто сприяти точковій імміграції висококласних спеціалістів, які будуть приносити велику користь для економіки, а не створювати соціальне навантаження, чи вбачати в Україні трамплін для міграції далі — в Західну чи Північну Європу.
А ще може, кількість населення не головне, і природним чином вона вирівняється, а якщо й українців буде не 52 мільйони, а 25 — це ж не причина шукати додаткові мільйони майбутніх співвітчизників. В сучасну інформаційну добу, епоху штучного інтелекту і роботизації — абсурдно думати про імпорт низькоякісної робочої сили.
Абсурдною здається тенденція піддаватись захопленню мультикультуралізмом та іноземцями, здаючи власні інтереси. Врешті-решт ми воюємо проти сильного і підступного ворога — рф — не для того, щоб потім заселити Україну мігрантами, і неважливо будуть вони з Африки чи й зі сходу тієї ж самої російської федерації.
Наразі невідомо, чи зможе Європа виправити свої помилки. Але ми можемо вчитись на чужих помилках, які так добре демонструє ця книга.
Андрій ВОЛОШИН, письменник, політолог
