Штрафна рота: без права залишитися живими

Нам знову пропонують знати одну і лише одну правду про Велику війну. Наполегливо нав’язують “єдиновірне, червонопрапорне” трактування всіх її подій, стратегічних операцій, битв і боїв, вкладають у прокрустове ложе долі мільйонів відомих і безіменних (досі!) учасників війни, абсолютна більшість з яких уже, на жаль, не з нами і не може нічого сказати тим нащадкам, для яких історія є, от уже насправді, політикою, зверненою у минуле.

Але збереглися документи, їх варто знати, хоча б якусь частинку, щоб не бути споживачем жованої-пережованої жуйки про “керівну роль…єдність радянського народу… геніальність вождя і його полководців”. Щоб відчути, що то значило: входити героями у чужі столиці, і зі страхом повертатися у свою.

Мій батько — Олійник Микола Якович, 1923 р.н., уродженець села Бишів Київської області, з селян-середняків, пішов на фронт добровільно, написавши відповідну заяву з цілком звичайними словами про бажання бити фашистського ворога.

От тільки писати цю заяву йому довелося прокурору Актюбінського табору НКВС у Казахстані.

26 червня 1941 року Миколу Олійника, студента першого курсу Київського педінституту, було заарештовано за звинуваченням за ст. 54-12 Карного кодексу УРСР (недонесення про злочин).

З перших днів війни кремлівським стратегам стало зрозумілим, що відступати доведеться по всьому фронту воєнних дій і значна частина території СРСР опиниться під окупацією. У Москві гарячково вишукували не лише засоби зупинити просування фашистських військ, але вдавалися до зачищення територій України , Білорусі, Прибалтики від всіх “антирадянських елементів”, спроможних, на думку енкаведистів, до співпраці з окупантами. З огляду на терор, який спричинила комуністична влада на нових територіях СРСР після 1939 року, таких елементів могло бути справді загрозливо багато.

Під превентивні арешти і висилку з прифронтових територій потрапляли , зокрема, і радянські громадяни німецької національності, відповідно, і ті, хто потім фігурував у показаннях.

У цю широко закинуту сітку впіймався Петро Крамер, однокурсник мого батька, вони разом винаймали кімнату на двох у приватній квартирі.

Миколу Олійника було викликано на допит до слідчого відділу НКВС УРСР у зв’язку з тим, що заарештований Крамер розказав, що читав контрреволюційні вірші своєму товаришеву-однокурснику.

Слідчий, сержант держбезпеки Поляруш, який вів справу, спочатку запропонував студенту “чесно і відверто” розповісти про контрреволюційну діяльність Крамера, але, діставши заперечну відповідь, ставив уже питання руба: слухав такі вірші? Чому не повідомив куди треба про антирадянську агітацію? Покривав ворога? Співчував?

Батько стояв на своєму: нічого не чув, не знаю, проте слідчий ухвалив рішення — заарештувати. Ворота слідчої в’язниці НКВС у Києві на Володимирській, 33 зачинилися за ще одним в’язнем, “недооформленим” ворогом народу... За відповідною статтею КК йому “світило” до 10 років, а, враховуючи воєнний стан, могли і просто застосувати найвищу міру “соціального захисту”.

Очевидно, що врятували його від неминучої розправи лише сум’яття та напруга, якими були позначені ті дні, коли ворог насувався на Київ. Роботи в енкаведистів вистачало, евакуація і все, пов’язане з цим масштабним завданням, ставало дедалі реальнішим, тож до повного розслідування багатьох порушених карних справ уже не доходили руки. Чекісти “розвантажували” камери, пачками відправляючи людей на розстріли, але декому вдалося уціліти.

У середині липня велику групу тих, хто знаходився під слідством, в якій був і батько, відправили в арештантському вагоні до Харкова, згодом — пішки етапом, до сусідньої Бєлгородської області в Росію, де в’язнів вантажили в товарняки і шугували по всьому великому Союзу.

Страждання, які випали на долю тих невільників, нині просто важко уявити. Країна палала війною, всі сили і ресурси були скеровані на фронт, для перемоги, а тут якісь зеки, вороги народу, контра. Вони опинилися поза законом, для них не було співчуття чи пощади, у них не було майбутнього.

Сконав хтось у дорозі від холоду чи голоду — складався відповідний акт, а труп викидали на найближчому полустанку.

Єдине, на що годилася ця людська маса, — робота. В Актюбінську, у голому степу споруджувався завод феросплавів, тож сюди у жовтні 1941 року і прибув ешелон з новою рабсилою. Поки живий — кайлуй мерзлу землю, тягай залязіччя, помреш — не жалійся.

З сучасної інтернет-довідки: “Завод на базе Актюбинского месторождения построен в годы Великой Отечественной войны. Первую плавку феррохрома он дал 20 января 1943 г. В сооружении завода принимали участие трудящиеся города Актюбинска. Стройка была объявлена народной. Феррохром нового завода шел на изготовление металла для танков и пушек, для нужд фронта”.

По війні батько майже нічого не розповідав про свою участь у тій “народній” будові, лише після появи в 1991 році закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” став більш відвертим. Ті спогади зафіксував письменник Олекса Мусієнко, і я тут наведу деякі цитати з його записів.

“Напровесні мене з такелажників, тобто допоміжних робітників, перевели безпосередньо на монтаж, — згадував через багато літ Микола Олійник. — Працювали переважно на висоті, кріпили ферми. Робота складна і небезпечна. По кілька годин не спускаєшся на землю, поки багатотонна деталь, що утримується тросами, не сяде на болти. .. Невдовзі сталася подія, що мало не коштувала мені життя. Ми кріпили чергову ферму. Мій виснажений недоїданням і “ударною” працею організм надломився, запаморочилася голова і я, не підстрахований монтажним поясом, полетів сторч головою на будмайданчик”.

З тяжкими травмами юнак півтора місяця провалявся на лікарняному ліжку у табірному шпиталі, а потім комісія визнала його непридатним до продуктивної праці.

Ось тоді згадали про хлопця опери Актюблагу, треба ж нарешті довести слідство до кінця та турнути доходягу-зека подалі з очей.

20 травня 1942 року оперуповноважений оперативно-чекістського відділу Актюбкомбінату НКВС Спиридонов розпочинає нове слідство і, провівши ще один допит наступного дня, вирішує: “рассмотрев следственный материал по делу (три сторінки допиту — авт.) и приняв во внимание, что Олейник Н.Я. достаточно изобличается в том, что проживал в г. Киеве в одной квартире с контрреволюционно-настроенным б. студентом учительського института Крамером П.А., укрывал контрреволюционную деятельность последнего, постановил: привлечь Олейника Н.Я. в качестве обвиняемого по ст.58-12 УК РСФСР”.

Але 1942 рік — не 41-й. Сталінські заклики зупинити і розгромити ворога, перенести війну на його територію не дають належного ефекту. Німці уже на підступах до Волги, нашої землі захопили стільки, що у фашистів навіть уже фізично не вистачає людей для утримання гарнізонів в окупованих містах і селах.

У Кремлі згадують про “стратегічний резерв” гарматного м’яса, який можна кинути у вир війни, — це в’язні ГУЛАГу. У липні 1942 року починається формування перших штрафних рот і батальйонів у складі Червоної армії. До них дозволялося включати, крім власне військовослужбовців, також і цивільних осіб, засуджених за ті чи інші злочини.

Для зеків з’явився вибір, хоча й невеликий: або повільно конати у таборах ГУЛАГу, або вирватися на фронт, а там уже як судилося.

Микола Олійник пише заяву прокурору Актюблагу НКВС : “Горю желанием вступить в ряды РККА и грудью стать на защиту нашей великой Родины”.

Патріотичний порив студента оцінювали прискіпливо, аж нарешті слідчий зробив висновок: “ При дополнительном расследовании установлено, что Олейник Н.Я. виновным себя не признал и заявил, что Крамер П.А. дал на него вымышленные показания”. І далі: “Поскольку состав преступления по делу не установлен, а также учитывая срок содержания под стражей — 12 месяцев, постановил — Олейника Н.Я. из-под стражи освободить и направить в Актюбинский военкомат для направления в РККА”.

Таким було більшовицьке правосуддя: кілька тижнів перед тим “Олейник Н.Я. достаточно изобличается”, а тепер, коли невідкладно треба було комплектувати нові військові частини, — “состав преступления не установлен”.

З табору батько вийшов 21 вересня 1942 року і одразу потрапив у Тоцькі військові табори, де уже повним ходом формувалися штрафні частини. Тут йому та іншим таким “добровольцям” роз’яснили, хто вони насправді: ви — штрафники, звільнені від покарання умовно, свої злочини перед Радянською владою повинні змити кров’ю.

Кров’ю то й кров’ю. Людей, які пройшли ГУЛАГ, які стали в армійські шеренги поряд з справжніми “урками”, бандитами і вбивцями, були змушені ділити з ними солдатську пайку, уже нічим не залякати.

Два місяці похапливої підготовки новоспечених бійців, і в кінці листопада штрафну роту завантажили в ешелон і спрямували на Північно-Західний фронт. Як з’ясувалося потім — на ліквідацію так званого Демянського плацдарму на території Новгородської області, що утворився з початку 1942 року.

З сучасної інтернет-довідки: “Весь район Демянского плацдарма был превращен в зону сплошных укреплений. Оборона выступа состояла из созданных на господствующих высотах сильных узлов сопротивления. Она включала ряд эшелонированных рубежей, приспособленных к круговой обороне населенных пунктов с системой сплошных траншей и комбинированных заграждений всех типов. Труднопроходимая лесисто-болотистая местность усиливала защитные свойства обороны, так как затрудняла массированное применение танков. Это давало противнику дополнительные преимущества. На всех участках немцы непрерывно совершенствовали свою оборону. Участник боев, бывший начальник политотдела 118-й стрелковой дивизии генерал Г.Н. Шинкаренко вспоминал: “... передний край обороны противника плотно прикрывала густая сеть проволочных и минных заграждений... Тут были рогатки, ежи, спираль Бруно, проволочные заграждения в два кола. В 30-50 метрах за ними располагалась линия дзотов (на глубину 50-300 метров) с деревянными двойными стенками, между которыми была насыпана земля. Между дзотами были сооружены открытые площадки и окопы с одетыми крутостями... забор из колючей проволоки в три кола... С фронта забор прикрывал земляной вал толщиной 1,2-1,5 метра у основания. По валу снова тянулись рогатки из колючей проволоки и спираль Бруно”.

Батько згадував, що перед боєм їх досхочу нагодували гарячою кашею, видали маскхалати і, нарешті, зброю. Командири, які до того з штрафниками без крику і лайки майже не розмовляли, принишкли — перед лицем реальної смерті всі рівні, ніхто не хотів зайве дратувати людину зі зброєю.

Аж ось взводний скомандував: “Не курити, зброєю не брязкотіти. За мною!” і штрафники рушили у світанкові сутінки, назустріч долі.

Штрафроту було кинуто на передову лише для розвідки боєм, лише для відволікання уваги противника від іншої ділянки фронту, де і планувався наступ основних сил. А ці декілька сотень недонавчених рядових, учорашніх зеків були приречені полягти тут, у промерзлих болотах, у так званих боях місцевого значення, штурмуючи (навіть без обов’язкової артпідготовки) захисні порядки фашистів.

Після тієї ранкової атаки вціліли одиниці і серед них — мій батько. Він отримав кульове поранення у плече, смерть лише дихнула на нього і пішла за іншими жертвами.

А далі у рядового Олійника складалася уже звичайна воєнна біографія. Після лікування воював у складі 53-ї гвардійської стрілецької дивізії на Ленінградському, Прибалтійському фронтах, був стрільцем, кулеметником, радистом. Отримав ще одне поранення, цього разу осколком. Повернувся додому демобілізованим аж 1948-го року, з двома орденами — Слави ІІІ-го ступеня і Червоної Зірки, медалями. Відновився у тому ж Київському педінституті, працював потім на Волині…

А енкаведистська папка з документами “по обвинению Олейник Н.Я.” також прибула за місцем походження, до Києва, і нині зберігається у архіві СБУ України, де мені довелося її побачити.

Як свідчать штампи на ній, справа ця не раз “перетрушувалася” відповідно до якихось внутрішніх інструкцій НКВД-КДБ, очевидно, що пильне око спецслужб стежило за батьком і по війні — а раптом щось недогледіли тоді, щось випливе.

Уже в січні 1994 року батько отримав довідку з СБУ про те, що “був заарештований …перебував під слідством… звільнений з-під арешту у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину”.

Його нині немає на цьому світі, помер у 1997 році, і він уже не може нічого додати до своєї правди про ту війну, до своїх спогадів.

Батька можна вважати щасливим обранцем долі, адже статистика свідчить, що з покоління чоловіків 1923 р.н. в СРСР після війни залишилися у живих 3 відсотки. Він вижив у Голодомор, який не оминув його рідний Бишів, не був розстріляний у Биківні влітку 41-го, не потрапив у Київський котел у вересні того ж року з півмільйоном радянських воїнів, кістки яких всіяли обидва боки річки Трубіж.

Таким був масштаб жертв. Про це зараз уже мало хто знає, а, згадуючи, звично кажуть: що ж, це була найбільша і найжорстокіша війна в історії, вони загинули в ім’я життя.

Так, втрати і жертви були неминучі. Але якщо знову підносяться гасла про вождів і полководців, які, мовляв, виграли війну, то треба згадати, як ця війна розпочалася, як СРСР і Німеччина були партнерами і спільниками до 1941 року, підписуючи пакти про ненапад, про розподіл Європи, влаштовуючи спільні паради у Бресті 1939-го, як СРСР ешелонами постачав продовольство і стратегічні матеріали своєму майбутньому противнику.

Сталін з Гітлером змагалися у власних стратегічних планах, геополітичних концепціях, а потім кинули для їх здійснення на смертний бій мільйони і мільйони звичайних громадян.

По війні переможені німці відмовилися від тоталітарної ідеології і за якихось 15 років (принаймні у ФРН) явили світові економічне диво, підняли економіку з руйнації та репарації до небачених висот. Натомість в СРСР і далі експлуатували ідею світового месіанства, рабського підкорення людини інтересам держави з відомими наслідками — переможці отримали життєвий рівень нижчий, ніж у переможених. (Кажуть, навіть у 80-ті роки в Москві ще використовували трофейні німецькі телефонні станції).

Нині в Україні апологети цього ленінсько-сталінського вчення підвели голову. Дивно, що наші неокомуністи побачили спільників в особі олігархів-скоробагатьків, які перетворили країну на сучасний бантустан. Втім, що ж дивного: і для одних, і для інших звичайна людина є лише гвинтиком, робочою силою, об’єктом політиканських маніпуляцій.

За радянських часів таку людину можна було вантажити в ешелони і везти або в ГУЛАГ, або на цілину, годувати політінформаціями про омріяний комунізм. Нині — тримати на найнижчій в Європі зарплаті, позбавляти його власної землі, а ще при нагоді безкарно переїхати машиною на переході…

Чи за це воював мій батько, рядовий Великої війни?

Олег ОЛІЙНИК