Російські чебурашки з ядерною палицею

Березень у Раді безпеки ООН минув під головуванням Японії — її непостійного члена. Цілком передбачувано й традиційно для цієї країни однією з найважливіших тем, які було винесено на обговорення, стало ядерне роззброєння, зокрема необхідність розробити й ухвалити резолюцію щодо заборони розміщення ядерної зброї в космосі. Японія як єдина країна, що постраждала від ядерного бомбардування, вже протягом 30 років порушує питання ядерного нерозповсюдження й роззброєння і на Генасамблеї ООН, і на РБ ООН. Само собою, ядерна проблематика була в центрі уваги саміту “сімки” в Хірошімі у травні 2023 року.

18 березня міністр закордонних справ Японії Йоко Камікава головувала на засіданні РБ ООН, де обговорювали питання ядерного роззброєння. Один з аспектів — заборона виробництва матеріалів, які можуть бути використані для виготовлення ядерної зброї, зокрема високозбагаченого урану та плутонію. Вона категорично засудила ядерні погрози Росії на адресу України й наполягала на імплементації “Хірошімського плану дій” із п’яти пунктів, запропонованого прем’єр-міністром Кішідою в серпні 2022 року на Конференції з перегляду Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в Нью-Йорку. Цей план було схвалено на саміті “сімки” в Хірошімі в травні минулого року — першому в історії, який відбувся за особистої участі президента України. Дуже важливо, що питання ядерної безпеки — у фокусі української зовнішньої політики під номером один.

А тепер перемістимося в паралельну реальність. Відповіддю Росії на саміт у Хірошімі й заклики припинити ядерний шантаж стала стаття ідеолога рашизму Сєргєя Караганова під назвою “Тяжелое, но необходимое решение” з підзаголовком “Применение ядерного оружия может уберечь человечество от глобальной катастрофы”. Здавалося, вже ніщо не може здивувати в ступені занепаду російської політичної думки, але ця стаття заслуговує на окрему відзнаку. Не дивно, що її обговорюють і досі. В ній Караганов зазначає, що дійшов не наукового, але все ж таки висновку: “поява ядерної зброї — це результат втручання Всевишнього, який жахнувся, коли побачив, як європейці і японці, котрі до них приєдналися, протягом одного покоління розв’язали дві світові війни, і вручив людству зброю Армагеддона, аби показати тим, хто втратив страх перед пеклом, що воно існує”.

Саме в цій статті Караганов схвально оцінює, що в Концепції зовнішньої політики Росія сама себе називає “державою-цивілізацією”, і пропонує піти ще далі, визначивши її як “цивілізацію цивілізацій”. Саме в цій статті він стверджує, що застосування ядерної зброї “зламає волю Заходу до агресії” і тим самим “Росія врятує не тільки себе, а й весь світ від західного іга, яке тривало п’ять віків”.

Немає ані найменшого сенсу детально аналізувати затьмарення свідомості, що могло породити цю статтю, цим мають займатися психіатри. Варто лише висловити припущення, що за погрози на адресу родичів — європейських монархів за часів Петра Першого на Караганова чекала б щонайменше диба, ну а Романови (Гольштейн-Готторпські) ув’язнили б сучасного цивілізатора в якій-небудь соль-ілецькій ВК-6, відомішій за порєбріком як “Чорний дельфін”, до кінця його мізерного життя.

Можна було б не звертати уваги на такі статті, якби протягом останнього часу ми не чули від очільника Кремля періодичні погрози щодо застосування ядерної зброї; якби окупанти не створювали одну за одною критичні ситуації на Запорізькій АЕС; якби вони не підштовхували Північну Корею робити аналогічні заяви й постійно погрожувати війною із застосуванням ядерної зброї проти Республіки Корея, Японії та США; якби цю тему не підхопили персонажі на кшталт Дмітрія Трєніна, який вирішив зробити свій внесок у теоретичне обґрунтування необхідності знищення планети.

У ті ж самі дні, коли пані Камікава в Нью-Йорку говорила про ядерне роззброєння, Трєнін у статті “Переосмысление стратегической стабильности” закликав перейти від пасивного “стримування” до активного “ядерного залякування”. На його думку, ворог (а це колективний Захід) “не має перебувати в стані комфорту”, тобто необхідно повернути “страх у серця й уми керівників протилежної сторони”. І робити це “потрібно конкретними діями: змінами доктрин, військовими навчаннями, підводним і повітряним патрулюванням, попередженнями про ядерні випробування й власне випробуваннями”. Коротше кажучи, “можливість застосування ядерної зброї під час нинішнього конфлікту не має приховуватися”. За словами Трєніна, “ядерну кулю” має бути вставлено у барабан револьвера. “Не треба нікого залякувати словами, до можливого використання ядерної зброї варто готуватися практично”.

Можливо, це збіг, але поява такої статті відразу після так званих виборів, коли ейфорія у стані путіністів знищує залишки стримувальних чинників, може бути невипадковою. Минулого року відразу після появи статті Караганова деякі з представників Російської ради з міжнародних справ спробували дещо протверезити ідеолога повернення Росії до Уралу та Сибіру, — вочевидь, іще не всі хочуть повертатися туди добровільно. Вони цілком слушно стверджували, що надії на остаточний занепад Заходу (а його в Росії пророкують уже кілька десятиліть) можуть закінчитися занепадом самої Росії, а застосування ядерної зброї, м’яко кажучи, неоднозначно сприймуть Китай та інші країни, наприклад Індія, яку Москва наполегливо ангажує до лав своїх союзників. Власне кажучи, це саме те питання, яке має однозначне трактування: Китай неодноразово й категорично виступав проти такої навіть теоретичної можливості, як превентивний ядерний удар.

Як ми бачимо сьогодні, всі ці аргументи не працюють: Росія досить очікувано вдається до ескалації та вочевидь робить ставку на те, щоби зламати волю українців, поки США ніяк не вирішать свої внутрішні суперечності, посіяти страх серед політичної еліти країн — членів НАТО (наразі не надто виходить, але деякі дестабілізуючі чинники даються взнаки), спробувати відновити механізми впливу в провідних країнах Азії через культурну експансію й натякнути на готовність до взаємовигідного економічного співробітництва.

Ядерні фантазії ідеологів Кремля, як і погрози пропагандистів, та й самих очільників Росії, не є чимось новим. Але ігнорувати їх не варто щонайменше з двох причин. По-перше, треба усвідомити, що такий сценарій у їхньому баченні світу є. По-друге, оскільки політика ядерного залякування, про яку вони мріють, може мати цілком протилежний ефект, сам факт її оприлюднення варто використовувати на нашу користь. В ідеалі нове російське бачення “стратегічної стабільності” шляхом переходу від ядерного шантажу на словах до практичних кроків, які б демонстрували серйозність намірів, має стати темою предметних дискусій у країнах так званого Глобального Півдня. Вони мають зрозуміти, що в разі розв’язання ядерної війни просто стануть заручниками новітнього російського імператора, якому шість тисяч боєголовок замінили здатність тверезо оцінювати катастрофічну втрату Росією історичної перспективи. Той факт, що саме Росія, а не США є стороною, яка загрожує ядерною ескалацією, може стати важливим чинником зміни настроїв як на Аравійському півострові, так і в дельті Амазонки. Цікаво, як деякі з наших сусідів, котрі пишаються рукостисканнями з Путіним і Лавровим, оцінюють постійні загрози застосувати тактичну ядерну зброю проти “одного з центральноєвропейських членів НАТО”? Які думки щодо застосування ядерної зброї виникають у інших ядерних державах, коли там рахують кількість боєголовок — своїх, російських і американських.

У Росії постійно кажуть, що воюють не з Україною, а зі США. Вони намагаються переконати світ, що “Вашингтон руками українців” прагне знищити Росію, яка є єдиним оплотом людства. На жаль, треба констатувати, що такий меседж знаходить прихильників навіть у цивілізованих, на перший погляд, країнах. Історичні образи на колоніальні держави Європи, Сполучені Штати, демонізацією яких у країнах Азії, Африки й Латинської Америки протягом десятиліть займався СРСР, а потім і РФ, не забуті й часто використовуються прихильниками диктатур, аби виправдати останні. На святкуванні 23 лютого біля входу до парадної зали посольства Росії в Токіо під прапорами Японії та РФ стояв досить великий чебурашка. Намагання створити асоціацію росіянина-“захисника” з мультяшним героєм здається дрібницею, якщо не знати, що свого часу Росія активно просувала позитивні радянські анімаційні фільми як послання доброти. 2003 року японці викупили у “Союзмультфільму” право на показ мультиків про Чебурашку до 2023 року. Продовження, найімовірніше, не буде, але бракована іграшка з дитинства свою справу зробила.

Все, що відбувається останнім часом, було цілком прогнозованим. Путін оголосив про конфіскацію майна бізнесменів-“вредителей”, скоро настане черга лікарів і вчених. Далі варто очікувати лише нової ескалації, ще жорсткіших методів придушення всього, що ворушиться. Навіть ІДІЛ, вочевидь, у шоці, що попри всі їхні заяви про відповідальність за теракт у “Крокусі”, все одно винні США та Україна, й тому обіцяють продовження.

 Тероризм — це погано, але тим, хто в парі з Іраном є найбільшими спонсорами тероризму, варто частіше дивитися в дзеркало. Режим Путіна прямує до свого кінця, в цьому немає жодного сумніву. І пропозиції щодо “ядерної кулі” в револьвері можна прийняти, якщо револьвер приставлений до скроні цього режиму. 

Сергій КОРСУНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії