Посол Російської Федерації в Україні Михайло Зурабов якось заявив: “Усі пропозиції, які росіяни формулюють українським колегам, звичайно ж, мають строго обмежений час. Якщо на ці пропозиції не буде реакції протягом півроку, року, півтора років, Росія буде вирішувати, на жаль, ці проблеми самостійно — це треба розуміти”.
Кинута мимохідь послом фраза, схоже, дає ключ до розуміння логіки поведінки сьогоднішньої Росії — і, на жаль, нинішньої української влади.
Чимало доводиться чути, що Україна не може чекати природного завершення політичної еволюції і перетворення у “нудну” європейську країну, де зміна президентів і прем'єрів означатиме хіба що зміну наголосів у економічній політиці та появу нових героїв світських хронік.
Адже керівництво сусідньої Росії, яке вважає “найбільшою трагедією ХХ століття” розпад СРСР, прагне якщо не відновити імперію, то принаймні безроздільно керувати в усіх куточках постімперського простору — хай навіть і формально незалежних.
Відлік часу увімкнено
Нині Росія ніби виглядає сильною — особливо на тлі заглибленості ЄС у внутрішні економічні та ідентифікаційні проблеми і спроб нового керівництва США вигадати велосипед у міжнародній політиці, обіцяючи всілякі “перезавантаження”.
Але потужність ця вельми недовговічна. І протягом названих Зурабовим “півроку-року-півтора року” ситуація може змінитися кардинально. Отто фон Бісмарк, непоганий знавець Росії, недарма називав її колосом на глиняних ногах. Нині глина знову кришиться під вітрами змін.
Росія, так і не ставши повноцінною “енергетичною імперією”, уже відчуває загрозу від непропорційного розвитку своєї економіки, надто залежної від цін на нафту і газ.
Навіть зараз, у часи високих цін на енергоносії, за потужним фасадом всесильного “Газпрому” проступають серйозні проблеми.
Російська державна монополія перетворилася фактично на величезну піраміду, яка вкладає нинішні надходження у покриття попередніх боргів, і вже не здатна ані інвестувати у розширення видобутку енергоносіїв, ані модернізувати власні трубопровідні шляхи.
По “Газпрому” вже відчутно вдарила криза — протягом 2008 року його капіталізація впала на 76%, “Газпром” скотився з 3 на 35 місце серед найбільших світових корпорацій.
Відповідно до звіту самого “Газпрому, за 9 місяців 2009 року його чистий борг виріс на 44%, до 1,469 трильйонів рублів (понад 46 мільярдів доларів), а прибуток скоротився на третину — до 470 мільйонів рублів (близько 15 мільярдів доларів).
Згідно зі звітом, за 9 місяців 2009 року, порівняно з відповідним періодом докризового 2008 року, європейський попит впав на 11% (саме на стільки зменшилися поставки російського газу в натуральному вираженні). На ті ж 11% газу менше було реалізовано всередині Росії. Постачання в країни колишнього СРСР скоротилося майже на 50%, на 35,6 мільярдів кубів.
На цьому тлі потуги Росії до розбудови додаткових “потоків” виглядають спробою створити тиск на сусідів (насамперед Україну, Білорусь, Польщу) і “виманити” з європейців додаткові мільярдні інвестиції, а не забезпечити будь-який розвиток. Адже немає ані попиту для додаткового газу, ані самого додаткового газу.
Доки ціна на нафту і газ росте, такі втрати вдається перекривати. Але перспективи видобування сланцевого газу (лише Польща вже видала 58 ліцензій провідним світовим компаніям на розвідку його родовищ), зниження попиту в ЄС і відкриття постачання з інших джерел показують, що ціна невдовзі може принаймні стабілізуватися, якщо не впасти.
Словом, як зазначають оглядачі Financial Times, “Газпром” наближається до одного з найважчих періодів своєї історії”.
Найточнішу оцінку стану російської економіки дав президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв у Посланні Федеральним Зборам (мовою оригіналу): “Мы так и не избавились от примитивной структуры экономики, от унизительной сырьевой зависимости, не переориентировали производство на реальные потребности людей.
Привычка жить за счёт экспорта по-прежнему тормозит инновационное развитие. Российский бизнес до сих пор предпочитает торговать тем, что создано в других странах, а конкурентоспособность нашей продукции позорно низка”.
Радянський Союз, який також побудував свою економіку на нафті і газі, у 1980-тих такого не пережив.
Нові геополітичні реалії, в яких США видають Росії карт-бланш на дії у пострадянському просторі в обмін на її протистояння з Китаєм, здається, так і не стануть реальністю.
І в Москві, і в Пекіні вміють рахувати геополітичні наслідки на кілька ходів уперед. І якщо інтерес Москви у нових реаліях очевидний, Китай навряд чи буде сидіти, склавши руки. За останні десятиліття у російсько-китайських стосунках накопичено чимало больових точок — а китайці віддавна славляться умінням якраз вправно на них тиснути.
Безконтрольна міграція, залежність від Китаю прикордонних регіонів, економічне, а в перспективі — і воєнно-стратегічне відставання Росії від Китаю — робить Москву вже надто слабкою для протистояння з Пекіном.
Недарма прикордонні конфлікти, які в минулому столітті не обходилися без крові, нинішня Росія вважала за краще тихо полагодити на користь Китаю.
Більше того, нова гра може бути припинена там, де почалася — у Вашингтоні. Рейтинг підтримки президента Барака Обами знизився до рекордних за останні 50 років значень і сягає близько 44%.
У США, де президент, за визначенням, — лідер нації, а відтак повинен мати підтримку принаймні половини населення — це катастрофа для політика. Вона вже має конкретні прояви — вибори на всіх рівнях виграють суперники демократа Обами — республіканці. А опозиційний Конгрес тим більше не буде налаштований підтримувати політику Обами і ті зміни, які він обіцяв під час кампанії.
У цих умовах Білий Дім шукає підтримку будь-скільки впливових груп навколо Капітолію. Традиційно це включає і лобістів, зокрема представників меншин якраз тих країн, які мали би залишитись напризволяще (сам-на-сам з Росією) за логікою “перезавантаження відносин” з РФ. Тож основні наголоси у політиці США можуть змінитися.
Про конкретику можна буде судити після візиту до Києва держсекретаря Хіларі Клінтон. У кожному разі, російська преса вже приділяє цьому візиту увагу, вважаючи спробою США посилити свої позиції в регіоні.
По-третє, змінюється ситуація в самій Росії, її суспільстві. Звісно, Росія — не Україна. Сподіватися масових виступів на захист своїх громадянських прав не доводиться (хоча “марші незгодних” і збирають дедалі більше людей). Натомість виступи за права соціально-економічні цілком можливі і навіть наявні.
Це підтверджує і нещодавня ситуація на Кузбасі, і масові виступи проти “монетизації пільг” у 2004-2005 роках (коли жартували навіть, що після Революції троянд у Грузії і Помаранчевої революції в Україні відбудеться Революція стареньких у Росії. Мірою того, як тоншатимуть енергетичні підпорки російської економіки, зростатиме тиск зсередини.
Саме тому російська влада дуже поспішає. Горизонт можливостей стрімко наближається — і скоро звузиться до того, що навіть на нинішні плани не вистачить ресурсів. Тому Кремлю від України потрібно все і зараз — адже і без того п'ять років (2005-2010) вони не могли повноцінно реалізувати свої задуми і не отримали доступу до ресурсів української економіки.
Плани порятунку сусідів
27 квітня за результатами переговорів між головою уряду РФ Путіним і віце-прем'єром Сєчіним, з одного боку, та першим віце-прем'єром Клюєвим, головою Мінпаливенерго Бойком та міністром закордонних справ Грищенком — з іншого, українській стороні був переданий проект міжурядової угоди про розширення стратегічного співробітництва в галузі енергетики.
Проектом фактично передбачено:
По-перше, створення СП із закупівлі та реалізації природного газу в Україні у результаті чого “Газпром” фактично стане монополістом та визначатиме всі правила гри на українському газовому ринку.
По-друге, встановлення повного контролю над газотранспортною системою України, включаючи підземні сховища газу.
По-третє, гарантування Україною в односторонньому порядку недоторканності власності господарюючих суб'єктів РФ, їх дочірніх підприємств та афілійованих товариств, які діятимуть на території України.
По-третє, безпосередню участі російської сторони в розробці та формуванні методики розрахунків тарифів на послуги з транзиту нафти по українських магістральних нафтопроводах.
По-четверте, укладення багаторічного контракту на ексклюзивні поставки ядерного палива для енергоблоків українських АЕС, кредитування та будівництво двох нових блоків за російським взірцем і застарілими технологіями.
По-п'яте, створення СП з розробки Новокостянтинівського родовища урану в Україні та знятті державно-монопольних обмежень на участь російської сторони у цьому проекті.
Виконання цих умов якраз і призвело би до встановлення російського контролю за ключовими галузями української економіки.
Залишаються невідомі громадськості деталі угоди про постачання ядерного палива з Росії в Україну. Якщо вона передбачає відновлення монополії російського концерну ТВЕЛ, Україна потрапляє у дуже небезпечну залежність — близько 50% її електроенергії виробляють саме атомні станції.
Інші країни в подібному стані прагнуть диверсифікувати постачання палива, а оптимально — створити власний ядерний цикл. Тим часом голова “Росатому” Кірієнко повідомив, що Росія й Україна розглядають можливість створення СП на базі “Атоменергомаш” і “Турбоатом”, а днями ще раз наголосив на готовності до “масштабних інвестицій” у ядерну галузь України (на невідомих громадськості умовах).
Українська металургія — нібито економічна опора нинішньої влади — також поступово відтягується на користь росіян.
Решта питань співпраці, створення спільних підприємств, залучення російських інвестицій також вирішується приховано від громадськості. А це стосується не менш критичних галузей — транспорту, авіа- і суднобудування, зв'язку (уряд готовий продати і “Укртелеком”).
Окремої розмови вартий наступ на інститути соціалізації — освіту, культуру, інформаційний простір. У сферах, які впливають на те, як людина мислить, також розгортається російська присутність.
Небезпеку становить не сам факт співпраці чи розробка відповідних документів — а готовність української влади жертвувати стратегічними національними інтересами на догоду міркуванням поточного моменту. Натомість російська влада прагне використати таку ситуацію, аби різко покращити своє становище у відносинах з Україною і в регіоні в цілому.
Реалізація подібних планів, або навіть наближених до них, винятково небезпечно для України. Адже це означає втрату контролю над ключовими, системоутворюючими галузями і підприємствами. Якщо це буде допущено, Україна втратить незалежність — і навіть зміна політичної влади не дозволить виправити ситуацію.
Хто б не прийшов замість нинішніх політиків, матиме справу із економікою, яка країні не належить, і підприємства якої готові у будь-яку мить зірвати будь-які політичні рішення (ставши “на ремонт” і перекривши енергопостачання, піднявши ціни на пальне чи паралізувавши життя цілих міст).
Натомість російська економіка отримає чимале вливання свіжих коштів, ресурсів, кваліфікованої робочої сили, виробництва товарів, які дозволятимуть побудувати замкнені технологічні цикли.
Це відтягне на кілька років, а то і десятиліть неминучий колапс “колоса на нафтогазових ногах”.
Нинішня влада в Україні ніби не бачить цього і прямує у розставлені пастки. Щоправда, не в усі з них ми поки що потрапили — але балансуємо на межі, а дверцята пасток вже хитаються, готуючись відрізати Україну від будь-якої іншої перспективи, ніж стати донором для геополітичних комбінацій Москви.
Україно моя пост-радянська
Вітчизняна влада надто захопилася створенням вертикалі “понад усе”. У сценарії торгівлі національними інтересами — найбільш несприятливому для нашої країни — ключова роль якраз відводиться згортанню демократії в Україні.
До речі, самі російські дослідники визнають, що для реалізації геополітичних планів Кремля потрібна якраз авторитарна Україна — влада якої шукатиме підтримки проти власного народу якраз у Москві, і буде зговірлива щодо здачі національних інтересів у обмін на тимчасові економічні преференції. Диктатура такого штибу за визначенням короткозоріша, ніж будь-який демократичний уряд — їй не треба оглядатися на думку населення.
Тож, підминаючи під себе країну, донецька влада не тільки стовпить пасовисько для “своїх”. Вона також послаблює країну перед зовнішніми впливами.
Крім того, можновладці надто зашорені поточними інтересами своїх бізнес-груп. Відтак розмін “газ-на-флот”, наприклад, видається надто вигідною оборудкою. Проте варто розуміти, що позбавлення себе стратегічного маневру ще ніколи не окупалася поточними преференціями.
Як зазначив Голова Російської та євразійської програми лондонського інституту “Чатем Хаус” Джеймс Шерр, “з вражаючою наївністю Янукович припустив: якщо Україна дасть Росії все, про що та може розумно попросити, тиск припиниться. Натомість, російський тиск лише посилився... Янукович не домігся від Росії жодної “послуги за послугу”.
Дуже промовистою є ситуація навколо залучення Росією інвестицій до “Південного потоку”. Попри всі запевнення України у дружбі, Москва продовжує реалізацію цього проекту, який загрожує залишити українську ГТС без транзитного газу.
У цьому зв'язку більш результативним було би продовжити політику Ющенка, який не ішов на завідомо невигідні розміни, а намагався створювати нові майданчики, з яких зручніше було вести переговори. Їх ще не пізно використати і нині.
Йдеться про Брюссельську декларацію, Енерготранзитний простір, готовність усіх зацікавлених сторін до запуску “Одеса-Броди” у проектному напрямку. Але це вимагає політичної волі, а її нинішній владі бракує.
Зрештою, “подивіться, хто прийшов”. Для людей, які сьогодні приймають ключові рішення, в силу їх виховання, освіти і життєвого досвіду у СРСР, набагато комфортніше існувати у спільній системі із такими ж пострадянськими бюрократами чи бізнесменами (або (напів)кримінальними ділками), як вони самі.
Цілком імовірно, що саме з такого контексту виростає самопринижуючий підхід у політиці, коли міністр закордонних справ країни присвячує брифінг у Брюсселі темі... залежності України від Росії.
Тут ховається також інша небезпека. Нинішнє керівництво Росії — це не просто нащадки радянської номенклатури. Це представники цілком певної касти — спеціальних служб імперії. Їх підготовка і життєвий досвід пов'язані із досягненням результату понад усе, із використанням людей і дуже творчим виконанням домовленостей.
У цьому зв'язку особливо небезпечним є також інше, “шапкозакидальницьке” пояснення нинішньої поведінки можновладців. Мовляв, все вони бачать — але удають згідливість, прагнучи отримати від Росії якнайбільше. Але якщо це так, подібний “хитрий” підхід ні до чого доброго теж не приведе. З XVII століття влада в Україні вважала себе хитрішою і вправнішою від дещо прямолінійних і надто орієнтовних на грубу силу московітів.
Проте порядок б'є клас і московіти вигравали — використовуючи внутрішні чвари, підлабузництво і корумпованість українських можновладців. Тим більше “московіти” сьогоднішні, які мають до того необхідну спеціальну підготовку.
Не піддаватися, а спиратись на власний інтерес
Підсумовуючи, зазначимо: нинішня влада готова задешево продати себе разом із країною в російський проект, який заздалегідь є безперспективним.
Що робити? Відповідь давалася неодноразово: і щодо захисту свободи слова, і щодо “самооборони” малого і середнього бізнесу, і щодо спроможності громадян обстоювати свої права.
Усі ці рецепти не нові. Натомість Україна зможе жити по-новому лише виконавши їх. Як це не банально звучить, без громадянського суспільства, здатного контролювати владу на всіх рівнях, вона почуватиме себе вправі торгувати майбутнім країни.
Ростислав ПАВЛЕНКО
Что скажете, Аноним?
[18:13 15 ноября]
[21:35 14 ноября]
17:50 15 ноября
17:40 15 ноября
17:30 15 ноября
17:10 15 ноября
16:50 15 ноября
16:40 15 ноября
16:30 15 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.