Рік без опозиції

Напередодні інавгурації Януковича здавалося, що новій владі не позаздриш із такою опозицією. Лідери з упізнаваними обличчями, добрі організаційні структури, широка мережа спонсорів. Уже 16 березня 2010 року в парламенті було створено протимошенківську Об’єднану парламентську опозицію, робилися спроби створювати Всеукраїнський комітет порятунку. Але опозиція для Партії регіонів виявилася не така страшна, як її малювали.

Ганебний вівторок

Моментом істини стало 27 квітня 2010 року, коли парламентська опозиція відносно легко дозволила Партії регіонів і підконтрольним коаліції фракціям ратифікувати угоду з Росією про продовження базування Чорноморському флоту в Україні. Це стало її “ганебним вівторком”. По-перше, контрольована ПР коаліція дала лише 220 голосів за ратифікацію, решта 15 — на совісті депутатів саме “опозиції”: 9 від БЮТ, 7 від НУ — НС (насамперед “Народної самооборони” Юрія Луценка). По-друге, опозиція не спромоглася навіть зірвати голосування 27 квітня 2010 року. Того дня в сесійному залі мало бути запалено вісім димових шашок, але запалили лише дві: нашоукраїнець Парубій і луценківець Гримчак. Шість шашок від БЮТ так і не спрацювали… По-третє, і це головне, опозиційні сили не спромоглися мобілізувати прихильників. Кілька тисяч людей біля Верховної Ради — явно неадекватна реакція на подію історичного значення.

Голосування по Чорноморському флоту стало яскравим виявом деградації української опозиції і демонстрацією проблем, які накопичилися за минулі роки й нині підривають здатність опозиційних сил до ефективних дій.

Міни під опозицією

Коли стали відомі результати президентських виборів-2010, деякі оглядачі сподівалися, що в умовах політичної конкуренції різкі повороти (на кшталт “харківських угод”) будуть неможливими (тодішня Конституція не вимагала після зміни глави держави негайної відставки прем’єра Юлії Тимошенко).

Однак вибухнули перші міни: відсутність ідеологічної основи парламентської коаліції (навколо Тимошенко) й опортуністичність депутатів, які перебували у списках БЮТ і НУ — НС лише завдяки їхній близьксоті до влади (попередньої). Тож чергове перебігання на бік переможців Володимира Литвина і міграція “тушок” поклали край існуванню так званої коаліції демократичних сил та уряду Тимошенко.

Відповідальність за депутатів-зрадників в опозиційних партіях великою мірою лежить на їхньому керівництві. Ні в БЮТ, ні в НУ — НС не гребували підбирати випадкових людей за певні винагороди чи з інших міркувань. Понад те, в обох блоках нехтували роботою з членами фракцій, залученням їх до конкретної діяльності, яка прив’язувала б до команди.

Тут спрацювала ще одна міна. Українські партії здебільшого існують для того, щоб їхнє керівництво перемогло на виборах. Тож поточна міжвиборча діяльність мінімальна, її роль у формуванні списків практично непомітна, і підстав для “втягування” політиків у партійний організм, що утруднило б міжфракційне перебігання, небагато. Як наслідок — якщо в квітні 2010 року у фракції БЮТ було 154 депутати, то сьогодні — лише 105. Як мінімум на 10% зменшилася кількість активних членів “БЮТ-Батьківщини” в регіонах.

На це хворий не лише БЮТ. Відсутність “роботи над помилками” як преамбули партійного оновлення — ознака всіх політичних середовищ опозиції.

За останній рік не проявив себе як опозиційна політсила, наприклад, “Фронт змін” Арсенія Яценюка. Хоча, за даними різних джерел, партія очистилася від російських “технологів”, які практично загубили президентську кампанію Арсенія, йому і нині бракує чіткості ідеології та рішучості в діях. Деякі ініціативи політсили були досить цікавими. Зокрема, щодо формування органів самоорганізації населення. Однак вони залишилися здебільшого нереалізованим починанням. Млявість “Фронту змін” і дивакувата поведінка її керівництва у певних знакових випадках (як-от одноосібне відзначення Дня Соборності) дають опонентам підстави говорити про лояльність ФЗ до влади. Хоча партія покращила рейтинг, подальше зростання обмежується зазначеними факторами. А якщо під час імовірних активних виступів опозиції чи в контексті виборчої кампанії “Фронт” знову намагатиметься відсидітись у окопах, втрати прихильників будуть неминучими.

До речі, про вічний сюжет “об’єднання опозиції”. Глобального об’єднання, вочевидь, не вийде. У країні, де рейтинг влади становить менш як 30%, в опозиції до неї перебувають надто різні суспільні групи, щоб заганяти їх у прихильники однієї сили.

Натомість серед партій, які поділяють практично тотожні ідеологічні принципи і змагаються за один сегмент виборців, роздрібненість викликає подив. Тут раз у раз спрацьовує міна, якій уже чимало століть: кожен “гетьманчик” із рейтингом у межах 1—2% не полишає надії всіх перехитрити й очолити політсилу, яка орієнтується на правоцентристський електорат. Ідеться про партії, які ділять спадщину “Нашої України” часів її розквіту. Ця боротьба забирає весь час, енергію та ресурси, які значно зменшилися. Відтак навіть проведені акції затьмарюються в новинах черговими скандалами і конфліктами у їхньому середовищі. Тому вплив на владу з цього флангу мінімальний. Навпаки, влада може маніпулювати лідерами різних партій, обіцяючи підтримати їх у боротьбі з собі подібними.

Тим часом у патріотичну нішу активно просувається ВО “Свобода”, що набирає додаткові політичні бали. Але, згідно з внутрішньою інформацією, на сьогодні для її лідерів основне завдання не боротьба з режимом чи проросійськими силами, а потрапляння до парламенту. Розрахунок простий: навіщо напружуватися для пошуку ідеологічних формул, які б об’єднували всю Україну, якщо можна за рахунок експлуатації націоналістичних ідеологем 1930—1950-х років мобілізувати електорат Західної України й пройти до парламенту? Виборців на Галичині, Буковині та Волині понад 6 млн (17% електорату України). На цьому полі реально подолати бар’єр у 3%, 4% чи 5%, плекаючи імідж “єдиної націоналістичної сили”. Однак такий розрахунок об’єктивно задовольняє владу: апелюючи до “зростання націоналістичної загрози”, вона може активізувати власних прихильників. Не дивно, що свободівців радо запрошують на всі політ-ток-шоу.

Ані кроку вперед

Наслідком детонації всіх зазначених мін є зведення діяльності опозиції до політичних заяв і коментарів, інтернет-активності та нечисленних акцій “позначення протесту”. Опозиція за цілий рік не має у своєму активі жодного політичного результату. Навіть відставка українофоба Табачника виявилася заскладним завданням, при тому що він “слабка ланка” влади, його статусу “дешевого клоуна” ніхто не скасовував, тому й шкодували б за ним недовго.

Неадекватною була реакція опозиції на результати місцевих виборів, де спостерігалися системні фальсифікації волевиявлення. Лише заявами реагує вона на антисоціальний характер “реформ”. Замість того щоб організовувати протести, намагалася “примазатися” до акцій, які влаштовували громадські об’єднання, як-от податковий Майдан.

Абсолютно не спрацював ще один ресурс української опозиції — депутати місцевих рад. Тут її бездіяльність особливо рельєфна порівняно з діями Партії регіонів у попередні роки. У 2006—2007-му ПР спромоглася на кілька кампаній у східних і південних регіонах з використанням ресурсу місцевих рад. Це, зокрема, висловлення недовіри помаранчевим головам обласних і районних адміністрацій, відмова підконтрольних регіоналам рад делегувати повноваження ОДА й РДА, оголошення російської регіональною мовою тощо.

Опозиційні партії, за поодинокими винятками, не змогли застосувати навіть цей простий алгоритм. Навпаки, дії їхніх фракцій у місцевих радах характеризується угодовством. Останній приклад — у Чернівцях більшість опозиціонерів підтримали ініціативу регіоналів щодо відставки мера-нерегіонала.

Якщо наступний рік буде таким, як минулий, нинішня українська опозиція ризикує “вимерти”, як мамонти. Влада недарма активно заговорила про зміну виборчого законодавства. Дроблячи опозицію, підганяючи під себе правила виборів, дресируючи потенційних мажоритарників, регіонали потенційно можуть домогтися результату, який обернеться не більш як 15% представництвом опозиційних партій у парламенті.

Андрій ДУДА