Путін виграв вибори в Путіна. Що далі?

Владімір Путін виграв вибори у Владіміра Путіна та вп’яте став президентом Росії.

Чи насміляться лідери Заходу, які називали Путіна “бандитом”, “терористом” і “Гітлером”, після проведення нелегітимних виборів у п’ятьох (!) українських регіонах нарешті не визнати його легітимно обраним? Чи словесні кульбіти так і зависнуть у повітрі, на відміну від випадку з Лукашенком?

Хоча президентські вибори в РФ були нудними та прогнозованими, протягом усіх трьох днів голосування — з 15 до 17 березня — росіяни виявляли демонстративний ентузіазм, голосуючи за вбивцю, який розв’язав війну проти України й винен у смерті десятків тисяч українців: до виборчих дільниць стояли черги, а портали дистанційного електронного голосування (ДЕГ) не могли впоратися з навантаженням. Явка, особливо в перший день, просто зашкалювала: 38,35% виборців! І якщо на виборах 2018 року проголосувало 67,54%, то 2024 року — 73,33%.

Ця аномально висока цифра невипадкова: прогнозованість перемоги Путіна не означала, що в адміністрації президента РФ легковажно поставилися до виборчої кампанії. Для Кремля був символічним факт високої явки, тож на її забезпечення було кинуто адміністративний ресурс із примусу до голосування: роботодавці погрожували штрафами та звільненнями й вимагали надсилати фото бюлетеня із позначкою за кандидата… Адже вибори в Росії — це не ротація влади, а її консервація.

Симуляція демократичного процесу волевиявлення легітимує подальше перебування Путіна в Кремлі, демонструє консолідацію російського суспільства навколо національного лідера в умовах війни Росії з Україною та протистояння із Заходом, додає йому ваги за столом майбутніх переговорів із західними лідерами. Зрештою, голосування 15—17 березня — це й “референдум про довіру” до Путіна, й узаконення перетворення авторитарної влади на тоталітарний режим.

Смішно читати, як російські політологи цілком серйозно аналізують передвиборчі кампанії “бек-вокалістів” Путіна — Лєоніда Слуцкого (ЛДПР), Ніколая Харітонова (КПРФ) і Владіслава Даванкова (“Новые люди”), адже кандидати демонстрували повну лояльність Кремлю. Статисти мали підкреслити виграшність переможця: немає жодної альтернативи Владіміру Путіну та його політиці: “зробимо Росію знову великою” на основі “традиційних цінностей”.

Утім, для самих політиків важливою була не перемога, а участь у процесі та боротьба за друге місце: це багато в чому визначить як позицію їхніх політичних сил у партійній системі Росії, так і розстановку в апаратних війнах кремлівських веж, де робили свої ставки на кандидатів у президентських виборах. В результаті, за попередніми даними, друге місце зайняв Харітонов, за якого віддали голоси 4,3% виборців. Даванков отримав 3,81%, а Слуцкій — 3,2% голосів. 

А головним завданням АП було, щоб Путін зразка 2024 року виграв у Путіна 2018-го.

Під час попереднього голосування він отримав 76,69% голосів. Цього разу в Кремлі ставили планку понад 80%. Висота була підкорена: після обробки 99,59% протоколів, у Путіна 87,33%! Світові рекорди автократів російський президент не побив, але впритул наблизився до показників лідерів Північної Кореї, Туркменістану, Таджикистану…

Тріумфального результату було досягнуто не лише за допомогою вкидів або голосування на багажниках машин: ДЕГ, яке запровадили на третині території РФ у 29 регіонах, стало одним із основних інструментів маніпуляцій і фальсифікацій. Адже ніхто не може гарантувати збереження електронного голосу.

У загальноросійському громадському русі на захист прав виборців “Голос” зазначили, що суб’єкти РФ, де обирають електронно, — це зони протестного голосування або ті, де владі складно забезпечити явку, а “там, де результати голосування не рахують, а найчастіше малюють, ДЕГ не застосовують”. Інші російські політологи помітили ще одну цікаву закономірність: електронне голосування запровадили в регіонах, де результати на президентських виборах 2018 року були нижчими за середні по країні.

І все-таки виборча кампанія супроводжувалася для АП ризиками та неприємними сюрпризами.

Йдеться не лише про “обмежену військову операцію” “Російського добровольчого корпусу”, легіону “Свобода Росії” та Сибірського батальйону в прикордонних районах Білгородської та Курської областей або акцію “Полудень проти Путіна”. Для Кремля вибори пішли за незапланованим сценарієм, коли на сцені з’явилася самовисуванка — ржевська журналістка Катерина Дунцова, а ручний кандидат Борис Надєждін, покликаний пожвавити нудну кампанію, почав виходити за межі відведеної йому ролі.

Черги громадян, які бажали поставити підпис за Надєждіна, стрімке зростання рейтингу політика продемонстрували Кремлю наявність у країні запиту на антивоєнного кандидата.

Не дивно, що ЦВК відмовила Надєждіну в реєстрації. Це почасти демотивувало “антипутінський” електорат, що цілком влаштувало АП, яка насаджувала думку про безальтернативність Путіна та маргіналізацію опозиції. Водночас присутність у списках “ліберала” Даванкова, за яким стоять брати Ковальчуки та заступник голови АП Сєргєй Кірієнко, дала змогу Кремлю каналізувати невдоволення частини опозиційного електорату та показати світу наявність “конкуренції”.

Водночас сама позасистемна опозиція так і не змогла знайти форму адекватної реакції на президентські вибори, зупинившись на символічному та самовбивчому флешмобі “Полудень проти Путіна”: черги з виборців усередині Росії та за кордоном 17 березня о 12:00 мали продемонструвати кількість противників Путіна. Проте масштабних виступів у Росії так і не відбулося. А заклик деяких російських опозиціонерів (зокрема Максіма Каца) голосувати за Даванкова виглядає тим паче дивно, бо ж сам кандидат не висловлюється проти війни, а в парламенті голосував за репресивні закони та анексію окупованих українських територій.

Хоча Москва могла й не проводити виборів у “нових регіонах” під приводом того, що там діє воєнний стан, прагнення отримати видовищну телекартинку спонукало АП піти на ризик. “Явка” за підсумками першого дня голосування була захмарною: у “ДНР” проголосували 69,28%, у “ЛНР” — 36,02%, у “Херсонській області” — 68,66%, а в “Запорізькій області” — 55%. Водночас у Кремлі побоюються, що Захід назве вибори нелегітимними, як до цього закликає Україна, що послабить позиції Путіна на переговорах із Заходом.

Та хіба можна вважати вибори легітимними, якщо вони відбуваються й на тимчасово окупованих територіях? Якщо на виборах російського президента “голосували” за українськими документами та під дулами російських автоматів? Не може частина тушки риби бути свіжою, а частина — протухлою. Проте не для західних лідерів. Судячи з першої реакції міжнародної спільноти, яка лише засудила вибори на окупованих територіях, найгірший прогноз для Кремля наразі не справдився: Захід не хоче спалювати мости в діалозі з Путіним.

Однак уїдливе “привітання” Путіна з “перемогою” в президентській кампанії від глави Європейської ради Шарля Мішеля, опубліковане ним іще в перший день голосування в соціальній мережі X, демонструє розуміння значною частиною західного істеблішменту, чим є вибори та нинішня російська влада.

На жаль, нині путінський режим зцементований набагато більше, ніж на початку 2022 року. Зовні все виглядає добре: еліти залякані стратою Прігожина та згуртовані навколо Путіна; демократична опозиція п'є або каву в Парижі, або чифір у Воркуті; турбопатріоти, якщо не сидять у в’язниці, підтримують владу; армія наступає; громадяни укладають контракти з Міноборони; ОПК працює в три зміни; російська економіка, що встояла під західними санкціями, демонструє зростання; безробіття зменшується…

Та за фасадом благополуччя приховані системні проблеми, які лише загострюються. Все це створює тиск на режим ізсередини.

Мілітаризована економіка перегрілася, і їй загрожує спад та інфляція. Історія зі зникненням яєць на російському споживчому ринку засвідчила, що “ситуація перебуває в хиткій рівновазі й де вистрілить — незрозуміло”. Стан справ такий, що змушує Кремль поспішати з воєнними успіхами, щоб сісти за стіл із сильнішими картами, коли настане час для переговорів.

ВПК, який зазнає багатьох проблем, розбалансований. І хоча “воєнка” ефективно працює в три зміни, Москві доводиться розраховувати на допомогу Тегерана та Пхеньяна.

Зростає нерівність між регіонами: у Москві середній заробіток учетверо вищий, ніж у чотирьох найбідніших регіонах — Інгушетії, Карачаєво-Черкесії, Туві та Кабардино-Балкарії.

Поглиблюється демографічна яма: у Росії зменшується народжуваність і найближчими роками навряд чи повернеться до зростання.

Посилюються проблеми з адаптацією мігрантів: у низці російських міст формуються етнічні анклави, практично неінкорпоровані в російське суспільство.

Тривають конфлікти на міжнаціональному ґрунті: антиєврейські заворушення в Махачкалі, виступ у Башкортостані, вбивства на етнічному ґрунті звучать тривожними дзвіночками для Кремля, де пам’ятають про національні конфлікти в СРСР наприкінці вісімдесятих, “парад суверенітетів”, сепаратизм.

І якщо в Росії немає невдоволення мобілізованих, то є невдоволення їхніх дружин: кремлівські політологи вважають “бабський бунт” серйозною загрозою. Сьогодні протести ще під контролем влади. І в Росії наразі не передбачається ні палацових змов, ні народних повстань. А що буде завтра? Вразливість путінської Росії перед “чорними лебедями” лише зростає.

Смерть Навального, збільшення кількості політв’язнів свідчать про те, що в Росії  відбуватиметься посилення режиму та репресії незгодних. Гора квітів на могилі Навального, підпали кабінок для голосування, зіпсовані бюлетені, можливо, й були актом відчаю громадян, але вони демонструють наявний протестний потенціал у російському суспільстві та перспективу його радикалізації. Водночас загрозу для влади становлять і Z-патріоти, які в усьому бачать зрадництво та некомпетентність.

Немає жодних ознак того, що після 17 березня Путін припинить війну з Україною й змінить політику щодо США та ЄС. Як випливає зі звернення Путіна до Федеральних зборів, із його інтерв’ю Такеру Карлсону й Дмітрію Кісєльову, російський президент і далі робить ставку на ресурси Росії, повільність Заходу, розкол НАТО, прихід до влади Трампа, щоб домагатися переговорів із Вашингтоном, Лондоном, Парижем і Берліном про Україну без України.

Еліта групується навколо Путіна, навіть боячись подумати про його заміну. А вибори дають Путіну змогу вперше з 2020 року здійснити значні перестановки в уряді. І, вочевидь, він перетасує кадри, підганяючи структури під людей, а не людей під структури, щоб привести склад уряду у відповідність із наявним 2024 року балансом між вежами Кремля, де основними суперниками є група секретаря Ради безпеки Ніколая Патрушева та група акціонера банку “Росія” Юрія Ковальчука.

ЗМІ з посиланням на джерело пишуть: у Кремлі висловлюють багато різних припущень стосовно подальших замін в уряді та великих державних корпораціях.

Прогнозують, що глава уряду Міхаїл Мішустін і глава Центробанку Ельвіра Набіулліна залишаться на своїх посадах. Так само як і міністр оборони Сєргєй Шойгу: попри всю критику Путін відчуває до нього особисту довіру. У випадку з Шойгу лояльність важливіша за ефективність. Не виключають, що заступник глави АП Сєргєй Кірієнко залишить свою посаду, але збереже вплив на частину апарату АП. Пророкують відставку й міністру закордонних справ Сєргєю Лаврову, і очільнику ФСБ Алєксандру Бортнікову.

Припускають, що міністр сільського господарства Дмітрій Патрушев (син Ніколая Патрушева) також може обійняти в уряді вищу посаду. А призначення заступником начальника головного контрольного управління адміністрації президента РФ Боріса Ковальчука російські експерти розглядають як трамплін для подальшої кар’єри на державних посадах сина Юрія Ковальчука.

Однак хто кого замінить у остаточному підсумку, знає лише Путін, який прагне не лише збалансувати політичну систему, а й переформатувати всю країну під власне бачення майбутнього Росії. Щонайменше до 2030 року. 

Володимир КРАВЧЕНКО, оглядач відділу міжнародної політики ZN.UA