Путін пішов єдиним шляхом, який у нього залишився

Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює теперішнє, той контролює минуле. Це гасло Партії з роману Орвелла “1984” саме собою виринає в пам’яті після ознайомлення з нещодавнім виступом Путіна на XXV Всесвітньому руському народному соборі. Він ігнорував це релігійно-націоналістичне збіговисько з 2018 року, проте нині виступив, хоча й онлайн, із програмною промовою. Ще б пак — собор відбувався під гаслом “теперішнє й майбутнє “русского міра”. А перед тим Путін іще встиг звернутися до конгресу молодих російських учених. Там він заявив, що “псевдоісторики десятиліттями промивали мізки людям на Україні” й це потрібно виправляти. Такі заяви, та й загалом події в Росії протягом останніх років свідчать, що методи “міністерства правди” не лише не застаріли за 75 років із часу публікації роману Орвелла, а й отримали нове життя. Путін, вочевидь, прочитав заборонений твір іще перебуваючи в лавах КДБ. Він будує майбутнє Росії з огляду на її минуле, сфальсифіковане з безмежним цинізмом. І він може це робити, тому що контролює теперішнє, а теперішнє — це війна. Для цього вона йому й потрібна.

З часів Мюнхенської промови 2007 року ми вже знаємо, що Путін ставиться до своїх слів серйозно. Він навіть знаходить особливий кураж у тому, що попереджає всіх про все завчасно. Так от, нині він попередив, що “русскій мір” існує незалежно від політичних систем і не має кордонів. “Это Древняя Русь, Московское царство, Российская империя, Советский Союз, это современная Россия, которая возвращает, укрепляет и умножает свой суверенитет как мировая держава. Русский мир объединяет всех, кто чувствует духовную связь с нашей Родиной, кто считает себя носителем русского языка, истории, культуры независимо даже от национальной или религиозной принадлежности”. Жодної інтриги, вже нічого не приховується. Росія веде всесвітню боротьбу за всесвітню свободу, й усі, хто не з Росією, — проти неї. Будь-хто, хто не любить росіян, — неонацист.

Російське суспільство остаточно перетворилося на колективного Путіна, культ смерті, що ґрунтується на печерному націоналізмі та міфології, в якому життя окремої людини, як своєї, російської, так і будь-якої іншої нічого не варте. Неймовірні суми держбюджету “на війну”, заклики до жінок мати по вісім дітей замість вищої освіти, нескінчений потік живого “мʼяса” на фронт — усе це реалії, які призвели б до протестів і зміни влади в будь-якій демократичній, навіть просто нормальній державі. Росія такою не є і, власне, ніколи не була. Колись, коли в Україні буде створено інститут вивчення Росії, а там, на болотах, відкриють архіви Кремля й Луб’янки (якщо до цього доживуть), ми дізнаємося про деталі трансформації окремо взятої країни в чорну діру людства. Проте вже нині хотілося б таки зрозуміти, коли і як сталася ця незворотна трансформація? На щастя, не всі архіви знищують і в деяких із них, нині відкритих, можна знайти досить цікаві свідчення.

2018 року Бібліотека Клінтона розсекретила великий масив документів щодо стосунків між 42-м президентом США та Борисом Єльциним аж до відставки останнього 31 грудня 1999 року. Серед майже 600 сторінок документів є розшифровки телефонних розмов і бесід лідерів США та Росії. Одна з розмов між ними відбулася майже за місяць по тому, як 9 серпня у телезверненні до росіян Єльцин назвав Владіміра Путіна своїм наступником. “Скоро, найближчими днями в тебе буде зустріч із Путіним, — сказав Єльцин Клінтону. — Безпосередньо перед нею я б хотів розповісти тобі про нього, щоб ти знав, що це за людина. Мені знадобилося багато часу, щоб вирішити, хто міг би стати наступним президентом Росії 2000 року. На жаль, на той час я не міг знайти жодного відповідного кандидата. Поки нарешті я випадково не натрапив на нього, Путіна, і я вивчив його біографію, його інтереси, його оточення тощо.

Я з’ясував, що це солідна людина, яка тримається в курсі різноманітних подій, пов’язаних із його діяльністю. Водночас він ґрунтовний і сильний, дуже товариський. Він легко може налагоджувати хороші стосунки й контакт із тими людьми, які є його партнерами. Я впевнений, ти знайдеш у ньому висококваліфікованого партнера. Я глибоко переконаний, що його підтримають як кандидата 2000 року. Зараз ми працюємо над цим”.

За два місяці, 19 листопада, на переговорах у Стамбулі між Єльциним і Клінтоном відбувся діалог, під час якого Клінтон запитав, хто переможе на майбутніх виборах президента, які мали відбутися за півроку. Єльцин відповів: “Звісно, Путін. Він стане спадкоємцем Бориса Єльцина. Він демократ і знає Захід”. Клінтон: “Він дуже розумний”. Єльцин: “Він твердий, у нього є внутрішній стрижень. Він твердий усередині, і я зроблю все можливе, щоб він переміг законно, звісно ж. І він переможе. Ви разом працюватимете. Він продовжить лінію Єльцина в розвитку демократії та економіки й у розширенні контактів Росії. В нього є енергія і розум, аби продовжувати”.

Зрештою 31 грудня 1999 року, того дня, коли Єльцин оголосив, що залишає пост президента, відбулась іще одна телефонна розмова. Єльцин повідомив співрозмовнику: “Звісно, це було непростим рішенням для мене, і ти розумієш це як ніхто інший. Але я хочу на 100% підтримати Путіна. Зараз я дав йому три місяці, відповідно до конституції, на роботу в якості президента, і за ці три місяці люди звикнуть до нього. Я впевнений, що його оберуть на майбутніх виборах, я в цьому впевнений. Я також упевнений, що він — демократ і людина з великою душею, що він дуже сильний і дуже розумний, у багатьох випадках я міг сам у цьому переконатися”. Що ж, тепер весь світ може оцінити це переконання, бо пророчі слова Єльцина про майбутню перемогу Путіна на виборах стали реальністю. Вже декілька разів.

Дедалі агресивніша риторика й дії Путіна з ескалації війни свідчать, що результати виборів у Словаччині та Нідерландах, відверто проросійська політика Угорщини, нерішучість Заходу в наданні Україні необхідної для розгрому Росії зброї, збільшення кількості публікацій у солідних виданнях, що ставлять під сумнів спроможність протистояти російській агресії і закликають до “переговорів”, він, вочевидь, сприймає як підтвердження правильності його курсу. Захід має надзвичайно уважно поставитися до путінського бачення майбутнього “русского міра”. Достатньо хоч трохи розуміти російську мову та реальність, аби збагнути — Путін сам собі видав індульгенцію на вічну владу, поширення агресії на країни Балтії, Польщу, в разі необхідності — Центральну Азію, щойно він вирішить, що Захід став достатньо слабким, а йому для підтримання влади потрібні нові авантюри.

Цікаво також спостерігати за тим, як Росія почала вбудовувати основи “русского міра” в японський контекст. Серед іншої маячні Путін нещодавно повідомив, що айни — один із корінних народів, що формують японський етнос, — це ті ж самі руські, а японці їх пригноблювали. Після того на острові Іторофу (найбільшому з чотирьох островів окупованих Північних територій) було експропрійовано декілька об’єктів, побудованих Японією власним коштом за часів Абе, а російські пропагандисти звинуватили Японію у “висуненні територіальних претензій Росії”. Зрештою Росія відкликала заявку на участь у Всесвітній виставці Експо-2025 в Осаці, де в неї мав бути один із найбільших павільйонів. У японських ЗМІ почали ставити питання: а чи готова країна до можливих провокацій на Хоккайдо? Історія свідчить, що цей острів також був у планах сталінської окупації, але США цього не дозволили. Проте, на думку Путіна, тоді були інші США. Саме вони, з погляду очільника Кремля, чинять тиск на Токіо, що спричиняє погіршення двосторонніх відносин. Росія ж біла й пухнаста, ніколи нікому не загрожувала.

Цікаво також, що завершальний етап формування середньовічної тоталітарної диктатури в Росії відбувається на тлі досить помітних заходів Пекіна з покращення відносин із США, ЄС, Японією та Південною Корею. Складається враження, що з’явилися надії на перемогу легендарного китайського прагматизму над ідеологічними постулатами. Путін погрожує розповсюдити свій “русскій мір” на весь світ, а тим часом Сі Цзіньпін і Ван І кажуть про виняткову важливість двосторонніх відносин із США, готують саміт із ЄС, заохочують іноземні інвестиції в Китай і намагаються зменшити напругу в регіоні Східної Азії — навколо Тайваню та Південно-Китайського моря. Сі Цзіньпін і Джо Байден відмовилися брати участь в онлайн-саміті “двадцятки”, де виступав Путін. Дрібниця, а приємно. 

Путін іде єдиним шляхом, який у нього залишився, — шляхом ескалації. Він підвищуватиме ставки до максимуму, і більшість мешканців нового рейху й далі йому аплодуватиме. Все це було в історії, й не раз, і завжди з однаковим результатом. Але це не означає, що ворога можна зневажати. Він сильний і підступний, просто ми й наші союзники маємо бути сильнішими. 

Сергій КОРСУНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії