Публічна інформація: у доступі відмовлено?

Адміністрація Президента ангажує, здавалося, нонконформістсько налаштованих журналістів та громадських активістів.

Уряд прислуховується до порад опозиційного депутата Андрія Шевченка, представників аналітичних центрів та правозахисних організацій і затверджує план організації підготовки проектів актів, необхідних для реалізації закону “Про доступ до публічної інформації”.

Парламент прискорює процес затвердження антикорупційного законодавства, що має зробити реалізацію права громадянина на доступ до інформації та права на участь в управлінні державою більш результативними.

Але чи не маємо ми справу із черговою імітацією “ефективного менеджменту” задля “покращення життя вже сьогодні”?

Доступ до інформації, зокрема, до публічної інформації, є основною формою втілення головного принципу ліберальної демократії: права людини визначати свою долю на власний розсуд.

Публічна політика та її суб'єкти, політики й групи впливу, здатні виконувати свою основну функцію — орієнтації в реальності — тільки в соціальному просторі, де кожен має повноцінний та розумно обмежений доступ до інформації. Інакше вони, політики та групи впливу, нікому не потрібні.

Політики та виборці — це різні полюси, різні континенти, між якими нездоланний океан. Їхній вимір — не співпраця та розвиток. Їхній вимір — ворожнеча та руйнація.

Треба визнати: демократичний політичний режим в Україні ніколи не існував.

Після помаранчевої революції держава п'ять років функціонувала в режимі так званої квазідемократії — режиму, де при достатньому рівні дотримання прав і свобод, політики та групи впливу є непідзвітними громадянам, і працюють задля власної користі, за визначенням Ларрі Даймонда.

Втім, квазідемократія має всі шанси “дорости” до демократії, бо дотримання прав людини сприятливо вплине на зростання політичної культури та підвищення ефективності соціальної взаємодії. Україна цих шансів не отримала/не використала й покотилася вниз — до рівня псевдодемократії.

За тим самим Даймондом, псевдодемократія — режим, де панує одна політична сила, представники якої роблять усе для знищення будь-якої конкуренції. Втім, ця партія-гегемон здатна “терпіти” опозицію та прояви громадської активності. А це може створити умови для “повернення” до квазідемократії.

У січні поточного року, коли ВР затвердила нові інформаційні закони, здавалося, що це “повернення” є можливим. Але детальний аналіз законів наводив на інші думки.

Влада та опозиція, що спромоглися просунути прогресивні правові норми щодо доступу до інформації, чомусь, не побачили очевидні бар'єри на шляху їхньої реалізації. Наприклад, норми закону “Про захист персональних даних” та специфіку їхнього застосування чиновниками та суддями.

Цей закон уже використовується для обмеження доступу громадськості до інформації про діяльність влади та її підзвітності: спираючись на другий пункт 14-ї статті, Дніпропетровський окружний адмінсуд у рішенні за позовом газети “Лица” не дозволив відкрити інформацію про те, чи були накладені стягнення на співробітників прокуратури, що недбало розслідували кримінальні справи про автоаварії за участю “мажорів”, та й, взагалі, результати розслідування цих справ.

І заперечити дане рішення важко.

Бо, згідно до вищевказаного закону, “поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини”.

А наразі немає законів, що б визначали такі випадки та дефініції “інтереси національної безпеки, економічного добробуту та прав людини”. І, навіть, коли нові інформаційні закони набудуть сили, ситуація не зміниться.

Практикуючі юристи зрозуміють — норма нових інформаційних законів про те, що “не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном” — суддею районного чи спеціалізованого суду, скоріш за все, не буде розцінена як визначений законом випадок, коли персональні дані можна поширювати без згоди їхнього суб'єкта або уповноваженої ним особи.

Про чиновників чи правоохоронців, у розпорядженні яких знаходяться ці дані, годі й казати.

Останні події у ВР, пов'язані із затвердженням проекту закону “Про засади запобігання і протидії корупції”, взагалі, викликають сумнів щодо щирості народних депутатів. Вони об'єдналися проти прийняття базових правових норм: визначення поняття “близькі особи” та порядку оприлюднення інформації про доходи, витрати й майно і зобов'язання фінансового характеру, у тому числі за кордоном, представників влади та пов'язаних з ними осіб.

Розуміючи, що запропоноване визначення поняття “близькі особи” вплине на розвиток бізнес-можливостей широкого кола посадових осіб, народні обранці застосували цілу низку методів протидії.

Голова фракції ПР у ВР Олександр Єфремов апелював до прогалин у законодавстві, що не дозволять “виконувати цей пункт закону”. Але навіщо тоді депутати, взагалі, працюють?!

Представник президента в парламенті Юрій Мірошниченко зробив вигляд, що не розуміє, “до кого відносяться слова “які спільно проживають”.

А голова ВР Володимир Литвин у властивій йому єзуїтській манері, запропонував виключити з норми “близькі особи: подружжя, діти, батьки, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, усиновлювачі, усиновлені, а також інші особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 4 цього закону” слова “а, також,”.

У такому разі, поза дією законодавства опиняється широке коло осіб, що можуть сприяти корупційним діянням представників влади.

А, з огляду на те, що за відсутності судової практики, доводити “спільне проживання, пов'язаність спільним побутом і взаємні права та обов'язки” буде важко, після прийняття даної поправки ця норма, взагалі, була здевальвована.

Втім, стаття, що містить вищевказану норму, була спрямована на доробку й буде прийматися в третьому читанні. Й, таким чином, її, можливо, удасться зберегти.

Але, звертаючи увагу на практику спотворення правових норм у законопроектах під час їхнього “редагування” перед передачею на підпис президенту, який вигляд матиме ця норма та й, взагалі, усі норми антикорупційного закону, залежить від міністра юстиції та президентських юристів. Бо вони будуть рекомендувати Вікторові Януковичу ставити підпис під даним законом чи ветувати його.

Це буде чергова перевірка щирості намірів влади.

Хоча вже зараз антикорупційні правові норми приймаються, фактично, голосами від 63 до 107 народних депутатів, що само по собі виглядає смішно.

Розглядається один законопроект, а на підпис президенту піде два.

Але, як справедливо, у ході засідання парламенту 15 березня, зазначив перший віце-спікер Адам Мартинюк, “ми ж з вами домовились”. Та й Регламент не забороняє. Ним така ситуація не передбачена.

У будь-якому разі, після підписання Віктором Януковичем антикорупційних законопроектів, ми матимемо характерну для авторитарних політичних режимів ситуацію суперечності правових норм щодо доступу до інформації, що містяться в різних законах. І застосування тих, що є “зручнішими”.

Наприклад, новими інформаційними законами передбачено, що “не належать до інформації з обмеженим доступом декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які: 1) претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади; 2) обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії”.

Але, державні службовці, мери, депутати, згідно до антикорупційних законопроектів, у разі їхнього підписання президентом, змушені будуть подавати декларації про доходи, витрати й майно і зобов'язання фінансового характеру, у тому числі, за кордоном. Форму й зміст таких декларацій мають затвердити нардепи під час наступного сесійного тижня.

Та й оприлюднення таких декларацій передбачено не для всіх — тільки для вищих посадових осіб, голів місцевих адміністрацій, рад, мерів та всіх їхніх заступників. Навіть депутати місцевих рад перебувають поза дією цієї норми, не кажучи про керівників державних та комунальних підприємств.

Декларація про доходи членів сімей — то, взагалі, правова фікція.

Хто є суб'єктом оприлюднення такої декларації, яка її форма, зміст? До кого, конкретно, треба звертатися аби отримати дану декларацію? Хто такі члени сімей: чоловік, дружина, діти, чи спільно вони мають проживати, чи мають бути пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки з суб'єктом? Українське законодавство та судова практика не дають чітких відповідей на ці запитання.

То маємо чергову “мертву” правову норму?

А як щодо “інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном”? Де чіткі формулювання й вичерпний перелік випадків, “коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину”? Чи все вищевказане має бути відображено в постановах уряду та інших підзаконних актах?

Після того як “спрацювала” постанова уряду про формування громадських рад, на це годі сподіватися.

Треба визнати, що, з точки зору реалізації права на доступ до інформації, антикорупційне законодавство є базовим. Єдиний вихід, що дозволить підтвердити щирість влади щодо обіцянок зробити життя громадян кращим — уніфікація правових норм щодо доступу до інформації.

В антикорупційних, інформаційних законах, законодавстві про захист персональних даних — вони повинні бути однаково виписані та сформульовані.

По-перше, поки ще не пізно, панове Шевченко, Бондаренко, Мірошниченко та всі хто просував “доступ до інформації” у парламенті, мають підготувати та подати поправки до антикорупційних законів, де чітко передбачити обов'язок суб'єктів, зазначених у пункті 1, підпункті “а” пункту 2 частини першої статті 4 проекту закону “Про засади запобігання та протидії корупції” та їхніх “близьких осіб” оприлюднювати декларації про доходи, витрати й майно і зобов'язання фінансового характеру, в тому числі, за кордоном за інформаційними запитами громадян.

По-друге, внести поправки до антикорупційних, інформаційних законів, законодавства про захист персональних даних, установивши вичерпний перелік випадків, коли дозволяється “поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини”.

По-третє, внести поправки до вищевказаних законів, установивши вичерпний перелік випадків, “коли оприлюднення або надання інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину”.

І, звичайно, не допустити затвердження законопроекту №7532 “Про держзакупівлі”, що системно суперечить новому антикорупційному та інформаційному законодавству.

Іван КРАСІКОВ, Незалежна асоціація журналістів