Провал кавказької стратегії Володимира Путіна

Терористичний акт в аеропорту Домодєдово знову змусив російську владу і суспільство звернутися до проблематики тероризму. Інтерес до цього завжди виникає в Росії після кожної нової трагедії, а потім згасає.

В усіх чергових обговореннях цієї тематики на ТБ, у газетах і журналах, експертному співтоваристві Російської Федерації впадає в око одна особливість. До проблеми тероризмі в цій країні ставляться як до суто технічної. Треба придбати ще певну кількість технічних приладів для розпізнавання вибухівки, створити нову техніку стеження, збільшити кількість міліцейських (чи тепер уже поліцейських) патрулів — і все буде гаразд.Ніхто не хоче визнати, що ця проблема є воєнно-політичною і національно-культурною, такою, що зачіпає фундаментальні конструкції російської державності та ідеології. І це пояснюється специфікою режиму особистої влади “національного лідера Росії” Володимира Путіна.

Адже саме на “антитерористичній” операції 1999 року в Чечні він “в'їхав” у Кремль. “Наведення порядку” там є основою політичного міфу про “чекіста Путіна, рятівника вітчизни”, Це розуміє сам “лідер”, це розуміють його підлеглі (а це вся офіційна Росія). Невипадково ще до початку справжнього розслідування теракту в Домодєдово, В.Путін поквапився заявити, що “там нєт чеченського слєда”. Звісно. Бо як є, то негайно постає питання: “де ж той “орднунг”, порядок, який нібито встановив Путін та його вертикаль на Північному Кавказі… Проте не дуже зрозуміло, а чим у цьому контексті дагестанський чи карачаївський, інгуський чи балкарський слід буде краще? Постає також питання: які плоди принесла Росії кавказька війна, розпочата Путіним ще за життя Єльцина? Адже все пояснювали боротьбою проти тероризму… За даними Генеральної прокуратури Російської Федерації за 2010 рік у порівнянні з 2009 роком кількість терактів на Північному Кавказі зросла на 100%. Крім того, явища, локалізовані раніше в Чечні, тепер розповзлися, поширилися на цілий російський Кавказ.

Чеченці Дудаєва виступали на початку 90-х років минулого століття під етнічно-локальними гаслами незалежності Чечні. Причому йшлося насправді про незалежність більш моральну, ніж реальну. Російський правозахисник Сергій Ковальов говорив із чеченцями під час першої чеченської війни про те, як вони уявляють собі свою незалежність. На думку його співрозмовників, незалежна Чечня мала б спільну з РФ фінансову систему, спільний зовнішній кордон, спільну армію, спільне законодавство і політичну систему, спільне управління економікою Здивований Ковальов запитав їх: “То що ж тоді залишається від вашої незалежності, зелений прапор із зображенням вовка?”. “Так”, — відповіли чеченці, — і це дуже важливо”.

Зрозуміло, що під спільною з Росією армією чеченці розуміли власні національні військові формування, що підпорядковувалися б російському міністерству оборони і генеральному штабу. Власне кажучи, Російська імперія мала у своєму складі такі специфічні напівнезалежні утворення. Наприклад, Велике князівство Фінляндське (Великим князем був за сумісництвом російський імператор), де тривалий час функціонував власний парламент, де була своя поліція і куди В.І.Ленін бігав переховуватися від російської влади. Багатьох російських діячів ці права Фінляндії страшенно дратували, як приміром П.А.Столипіна, і вони намагалися їх скасувати, але в імператорів здебільшого вистачало розуму цього не робити. Чи, наприклад, Бухарський емірат, де емір був водночас генералом російської служби. В цьому сенсі вимоги чеченців були доволі скромними, але Москву лякала можливість так званого демонстраційного ефекту, коли чимало інших російських автономій зажадали б чеченських привілеїв.

Але з ментально близькими Москві радянським генералом Дудаєвим і радянським полковником Масхадовим можна було домовлятися. Була унікальна можливість після 1996 року, коли Росія визнала Масхадова законно обраним президентом Чечні, підтримати Масхадова, допомогти йому в боротьбі проти радикалів на кшталт Басаєва і Радуєва і локалізувати небезпечні для Росії процеси саме в цій кавказькій республіці. Був шанс під час захоплення заручників у Беслані, коли генерал повстанців Чечні Масхадов, який перебував на нелегальному становищі, запропонував свої послуги у порятунку жертв терористів. Але це зашкодило б особистому авторитету В.Путіна. Тому півтори сотні дітей принесли на вівтар чекістської “вертикалі”, а Масхадова вбили. Кремль, як і молодий В.І.Ульянов, ходить “іншим шляхом”. Він зробив ставку на ісламського муфтія Чечні Ахмада Кадирова, який оголошував Росії священну війну —газават — на початку 1990-х років. А після його смерті на сина Ахмада —Рамзана.

Рамзан Кадиров — це людина зовсім іншого штибу, ніж радянські офіцери Дудаєв і Масхадов. Як особистість Рамзан формувався під час бойових дій в Чечні та під впливом релігійного батька. Ці особливості його життєвого шляху обіцяють Москві чимало сюрпризів. Деякі вже сталися. Рамзан вимагав створення “Великої Чечні” у складі (крім власної території) Дагестану та Інгушетії. А коли в місті Кондопога (Карельська автономія) спалахнув етнічний конфлікт за участю чеченців, Кадиров публічно запропонував відправити туди свій спецназ для наведення порядку.

До чого ж призвела путінська “мудрість” у справі умиротворення Чечні за допомоги клану Центорой, до якого належать Кадирови? Рамзан став фактичним еміром Чечні, якому Росія має тепер сплачувати багатомільярдну данину за лояльність.Він вже сформував власні збройні частини, що віддані лише особисто йому. Закони Російської Федерації там більше не діють. Зате є власна кадировська митниця в аеропорту Грозного. Куди йдуть московські мільярди (нібито на відбудову республіки), перевірити неможливо. Чечня перетворилася на фінансову “чорну діру”. Коли все ж таки вдається влаштувати якусь ревізію якогось об'єкту, що незважаючи на грошовий дощ ніяк не можуть збудувати, його раптом висаджують в повітря кляті “бойовики”… І тоді фінансування треба розпочинати від самого початку.

Продовжується викрадення людей невідомими особами в камуфляжах і масках, потім родичі знаходять трупи своїх близьких зі слідами катувань. У горах як сидів політичний наступник Дудаєва і Масхадова Доку Умаров, так і сидить. Офіціоз Кадирова час від часу повідомляє, що в Чечні залишилися лише кілька десятків бойовиків, що не заважає цим “недобиткам” мало не щодня виконувати свою “планову “роботу: вбивства місцевих міліціонерів, офіцерів і нижчих чинів федеральних структур і т.д. Як сказав журналістам анонім із регіонального управління ФСБ: “Ситуацію тут ми ще відстежуємо, але впливати на неї вже не можемо”.

Путінська друга чеченська війна сприяла цілій низці важливих змін на Кавказі. Насамперед, ісламізації конфліктів. Адже на початку 1990-х років чеченські події в межах Кавказу були відносно ізольовані, бо чеченці вирішували свої етнічні питання, які залишали інших кавказців байдужими. Крім того, інші дивилися на чеченську активність доволі обережно, бо чеченці завжди мали досить складні взаємини із сусідніми етносами. Навіть з таким близькоспорідненим народом, як інгуші (для цих двох народів існує навіть спільна самоназва — вайнах). Під час перших мітингів у Грозному на початку 90-х років можна було почути: “Русские — в Рязань, ингуши — в Назрань!”. Назрань — це адміністративний центр Інгушетії, зараз будується нова столиця — Магас. Завдяки зусиллям Москви конфлікт на Кавказі пережив не тільки ісламізацію, але й природну інтернаціоналізацію. Адже іслам є абсолютно байдужим до етнічного фактору і ставить за мету створення всесвітньої спільноти мусульман — “умми”.

Тепер усі непорозуміння між чеченцями, аварцями, ногайцями, карачаївцями, черкесами і т.д. відійшли на другий план.На перший вийшла ісламська солідарність у боротьбі за створення “емірату Кавказ”, де, ясна річ, ніякої Росії не може бути за визначенням. Найбільш яскраво ці процеси відбуваються в Дагестані з його складною етнічною мозаїкою. Основні фінансові потоки і офіційні посади там давно розподілені між елітою аварців, даргінців, кумиків, лезгинів і лакців. Дагестан отримує дотації з Москви, але не хоче ніякого контролю з центру. Десь рік тому московська преса розповідала про дуже показовий випадок. Коли Кремль призначив у Дагестан свого висуванця керувати республіканською податковою інспекцією, нещасного в Махачкалі навіть не пустили до робочого кабінету. Кремль був змушений це проковтнути. В Дагестані дедалі більшає сіл, які оголошують себе прихильниками радикального ісламу. На цьому тлі повідомлення з республіки мають цілком фронтовий характер: іде постійний відстріл керівників федеральних органів, міліції, співробітників прокуратури, ФСБ, суддів і т.д. Навіть у колись тихій Інгушетії терактів тепер більше, ніж у Чечні.

Володимир Путін зумів чеченську війну перетворити на всекавказьку.Кілька років тому далеко від Чечні у столиці Кабардино—Балкарії — Нальчику точилися бої між повстанцями і місцевою міліцією. В усіх мусульманських кавказьких республіках вдень влада російська, а вночі — повстанча. Москва намагається гасити цю пожежу грошима, але гроші з центру потрапляють до кишень місцевих кланів, а від них через традиційні кавказькі механізми перерозподілу, через корупцію чиновників також повстанцям. Міліція корумпована. Кремлю практично нема на кого в тих республіках спертися. Адже тубільці розуміють, що Москва далеко, а їм на цих теренах жити. А якщо щось станеться, то Москва не захистить, як не змогла вона захистити навіть міністра внутрішніх справ у Дагестані, на якого замахувалися кілька разів і зрештою елементарно розстріляли на дорозі. Кавказький “вірус” починає повзти за межі регіону, в Поволжі, на Уралі, в Центральній Росії з'являються “джамаати”, підпільні організації радикалів-ісламістів. Причому, дедалі більшає у складі їхнього членства слов'ян, що навертаються до ісламу. Це окрема серйозна проблема. Ось чим варто було б зацікавитися в Москві, а не “російські мири” розбудовувати. А тут ще страшенно освічений .В.В.Путін публічно заявляє: “Як стверджують окремі фахівці, нам, православним, іслам ближче, ніж католицизм”. Без коментарів.

Численні “знавці” на російських телеканалах, що пожвавішали після трагедії Домодєдово, дуже неохоче визнають, що іде війна, а Росія є країною, що воює. У цій війні ніхто не давав Кремлю гарантій, що ворог не будете завдавати ударів по його тилах, по Москві, Петербургу, Самарі, Воронежу і т.д. Війна все активніше вихлюпується за межі Кавказу на російські етнічні території. Йдеться не лише про теракти, але й про масове протистояння російської і кавказької молоді на вулицях міст РФ.

Наївно звучить, коли російські начальники розповідають, що вони поборють кавказький тероризм технічними методами. Російські ЗМІ вже радісно повідомили, що тепер у Домодєдові буде встановлено огорожу по периметру аеропорту і будуть “шмонать” кожного потенційного терориста ще на далеких околицях Домодєдова… Ніби терористи тепер регулярно намагатимуться висаджувати в повітря виключно цей пункт. А автобуси, трамваї, тролейбуси, а школи, а дитячі садки, а театри і кінотеатри, а концертні зали, а супермаркети, а залізниці, а шосейні дороги (уявіть собі, що буде, якщо терористи використають завантажене вибухівкою авто в дорожньому корку в Москві!)? А хімічні заводи і ядерні об'єкти? Слава Богу, що терористи поки що не використовували хімічну і бактеріологічну зброю… Московські “знавці” можуть скільки завгодно розповідати про міжнародний тероризм, але в Росії він має свої внутрішні причини, відмінні від причин того, що відбувається на Заході. В цьому аспекті РФ є ближчою до Ізраїлю з його палестинською проблемою.

Північний Кавказ — це російська “Палестина”. Спроби вирішити його проблеми збройним насильством призвели до найгіршої ситуації, до глухого кута, коли Росія не може залишитися на Кавказі, і не може піти звідти… Залишитися — означає кінцеву катастрофу, піти — також… Попереду багато терактів, бойових дій і крові. Напевно, доведеться розв'язувати кавказьке питання радикально, можливо, за франко-алжирським зразком. Але найголовніше: пересічні росіяни, російський соціум має дійти якогось висновку: якщо вони хочуть зберегти Північний Кавказ у складі своєї країни, їм доведеться змиритися з юрбами кавказців у містах етнічно-російських регіонів Росії, а якщо вони не хочуть бачити “осіб кавказької національності”, їм доведеться відпустити їх разом з їхніми територіями. Поки що росіяни хочуть несумісного: Кавказу в складі Росії без кавказців у російських містах. Та не буває.

“Сортірна стратегія” Володимира Путіна— не спрацьовує, поки що скрізь “мочать” росіян, навіть у Москві. Між іншим, ми вже давно не чули про терористичні акти в Північній Ірландії, а кілька років тому вони відбувалися там мало не щодня. Але Лондон зумів знайти політичне рішення в надзвичайно складному конфлікті. Путін гордовито каже, що він не буде вести переговори з терористами, а Лондон пішов на переговори, і поки що в Ольстері панує мир. Але дуже сумнівно, що Путін буде шукати політичного рішення, бо він не по цих справах спеціалізується… Тут вимальовується одна цікава закономірність: після теракту на Дубровці було остаточно зламано хребет вільним російським ЗМІ, після теракту в Беслані скасували вибори губернаторів, що скасують тепер… Що більше терактів, то більше повноважень у Кремля, міцнішає “вертикаль”… Мимоволі згадуєш древніх римлян з їхнім знаменитим: “Quiprodest?” — “Кому це вигідно?”.

До речі, жорсткі пропозиції після Домодєдова вже звучать. На російському телеканалі РТР у програмі Двобій” чекіст Луговий, якого Британія підозрювала у скоєнні злочину проти колишнього офіцера ФСБ Олександра Литвиненка і вимагає його екстрадиції (але в Росії Лугового зробили депутатом Держдуми), запропонував з метою боротьби проти тероризму створити десь на Новій Землі концтабір, не ліберальничати і не звертати уваги на Європу. Дай Боже, щоб боротьба проти тероризму не закінчилася для росіян новим ГУЛАГом. Що ж стосується самої протидії тероризму, то, як свідчить історичний досвід, державний тероризм не є гарантією від терору окремих угрупувань, а часто цілком перебирає на себе також його функції…

Інший депутат Держдуми, колишній полковник контррозвідки Гудков чесно визнав: у цій боротьбі методи МВС і ФСБ вже вичерпано. І сказав дещо для російського спецслужбіста цілком феноменальне: тільки влада, що підзвітна суспільству, може навести порядок у країні. До цього треба додати: ідеологія російського шовінізму навряд чи зможе забезпечити лад і спокій в багатонаціональній, дуже різноманітній країні, що охоплює три культурні регіони з шести, що є на планеті. Ідеологія “Руского мира” дочавить багатонаціональну Росію остаточно. Як показує життя, чекістські методики не є універсальними засобами розв'язання всіх проблем. Що швидше російське суспільство це зрозуміє, то більше шансів на порятунок матиме…

Ігор ЛОСЄВ