Привид ходить по Європі, привид України

Всьо смєшалось в домє... Тільки не Облонських. А. Путікантропів. Бідні виборці ПР: нелегко розібратись у таємничих меандрах “братньої” “російської душі”. Ти їй цілу країну на тарілочці — а вона тарілочку хрясь на твоїй голові. Нервова публіка. Ще вчора президент України був “избранный сосуд эсхатологического чуда”. А сьогодні державу частинами здав — і ніякої вдячності. У всіх чотирьох орлиних очах Старшого Брата постає “простецким дядькой”, негідним розмовляти з європейськими очільниками...

Від “мученика за идею” до ““писающего мальчика” в шароварах”

Ще недавно адепти євразійської Росії тріумфували. Їхній герой — “разбойник и простец” — поставав рятівником Росії, полководцем “фінального повстання” Євразії супроти ворожої Атлантики. Янукович, писав після Помаранчевої революції на сайті Аnti-orange ідеолог неоєвразійської Росії Дуґін, — “символ... недалекого натурала с сильными “полубандитскими” наклонностями... Но в эсхатологических ситуациях порой разбойник и простец могут стать мучениками за идею и предводителями финального восстания. ... Януковичу надо становиться сейчас во главе восстания Евразии против Атлантики. ... И там, где прогнется партфункционер, ... рецидивист с парой ходок станет стеной. Янукович — это избранный сосуд эсхатологического чуда. ... Сейчас партия Януковича — это партия Абсолютного Света, евразийская версия “Хезболлы” — “партии Бога!” Однак щойно чотири роки тому “сосуд эсхатологического чуда” — тоді ще прем’єр — заїкнувся про євроінтеграцію протокольними формулами, як перетворився на “донецкого оборотня”. А сьогодні — о лишенько! — і взагалі став “помаранчевим”, як вважає депутат Держдуми С. Марков. А це гірше від “оборотня”!

Російські автори без великих церемоній висміюють українських владців. Позаяк певні: все одно ті прийдуть “на поклон”. В брюссельських поїздках “избранный сосуд” геть розбився і непоштиво бачиться ““писающим мальчиком” в шароварах”. Для Москви президент держави Україна — не більше, як “образцовый губернатор Малороссии”. В Європі його не люблять, бо лякає європейських лідерів неотесаними манерами та геть погано виглядає “на европейском паркете этот... из рук вон плохо образованный, простецкий... неуклюжий высокий дядько” (для коректності слід було б додати, що Путін з його “тук, и контрольный в голову” виглядає “на европейском паркете”не менш сюрреально). Також російські автори зазначають, що марна справа з боку України щось пропонувати Європі, адже все, що європейців “интересует на Украине, уже продано Москве”. Ну і фрау Меркель теж: не маючи ні про що серйозне поговорити, “разглагольствует о правах человека”. А грошей на модернізацію української ГТС не дасть, бо вона “уже газпромовская”, пише “Росбалт”.

А тут ще й Погребинський (вау!) заявив, що на Росію орієнтується найменш освічена частина українського суспільства. Запізніла інформація: соціологи ще 2004-го засвідчили, що для виборця ПР типовими є соціальна ізольованість та низький рівень освіти.

Росії залишається лишень поспівчувати: що це їй за біда така, що єдиними її алеатами виявляються як не “колхозник” Лукашенко, як називають “бацьку” в Росії, так “простецкий дядько” і “рецидивист с парой ходок” из “незалэжной” — ще один політкоректний перл?! Некомфортно якось.

Втім, нічого нового в цих політичних шизіях: Салтиков-Щедрін уже давно описав Україну й Росію в колоритних образах Фердищенка і Уґрюм-Бурчєєва.

Однак нинішні сценарії за лаштунками цих шизій не на жарт складні. Європа і Росія справді ведуть боротьбу за Україну. Європі потрібна сильна Україна з освіченим, модерним громадянським суспільством, демократичними інститутами, відповідальною владою. Натомість Росії потрібна слабка Україна з неосвіченим, відсталим населенням у стані феодальної покори, бізнес-територія і ресурс-територія як киснева подушка для агонізуючої, зокрема і в демографічному плані, імперії.

УКРАЇНА В ЄС — ЦЕ СМЕРТЬ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРСЬКОЇ ІДЕЇ.

Але ж до якого ЄС може йти ТАКА Україна?! 3+1 клептократичні олігархати — це легша арифметика, як 27+1 розвинені демократії.

Геополітичне коротке замикання.

Московський “движняк” і пенсійний Відень

Щоб інтегруватися до Європи, потрібен насамперед політичний клас з європейською освітою і мисленням, а не крипто-радянські чиновники з верткими поглядами, котрі з трибун по-партійному декларують “вірність принципам демократії”. В липні того року посол України в Росії — і екс-посол України в Австрії — сказав, що Росія і Україна — “главные партнеры друг друга”. І що йому самому Москва значно більше до вподоби, позаяк Відень — “это больше город для пенсионеров, Москва — это “экшн”, “драйв” и “движняк”. Це — психологічний код пострадянського чиновництва. Звичайно, у Відні немає такого “екшну”, як зірвані в повітря будинки, вибухи в аеропорту і метро, і немає такого “драйву”, як убивство серед білого дня мігрантів, банкірів і журналістів. Це тобі не нудна впорядкованість колишнього Центру Габсбурзької імперії, який анітрохи не прагне її повернення (згадати, як останній Габсбург боровся за Європу!), — супроти Центру, який у своїй “політичній булімії”, за формулою Н. Дейвіса, “драйвово” заковтує все, що рухається, а потім вивергає з себе недотравлені країни. І країнам цим кінець, і Росії користі з того мало. Чим не “двіжняк”?!

Тому справи з євроінтеграцією в України вкрай погані. Так, можна провести не одну академічну бесіду про історично європейську матрицю української культури. Але це спадок, над яким треба працювати, щоб він продовжував бути живильною енергією на кожному новому етапі історії. А ще ж треба інтелектуально освоїти і саме поняття Європи. І робота це тяжка й системна. Бо ж європейська цивілізація — це культура, що існує тисячоліттями. І для усвідомленого руху в бік Європи потрібне бодай на рівні лікнепу знання й осмислення потреби для українського суспільства рухатись саме в цьому напрямку. Потрібні державні програми на всіх рівнях — від дитячих садочків до академій, — щоб розповісти Україні про Європу. І максимальне державне зусилля, щоб розповісти Європі про ЄВРОПЕЙСЬКУ Україну, — від університетів, музеїв і книговидання до туризму.

“...В Києві багато хто вважає, що Європі дуже легко сказати: так, у вас є така перспектива, — пояснює посол Польщі в Україні Хенрик Літвін. — Але зрозумійте, в ЄС слова, записані в документах і... офіційних заявах, мають величезне значення, зокрема і правове”.

СЛОВО, ЯКЕ МАЄ ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ, — це одна з формул Європи. Кому це пояснити — купленим юристам чи проданим суддям? У суспільстві так само, як і в радянські часи, звішує “з трибуни блазенський ковпак / забрехуще слово”, як писала в 1960-ті Ліна Костенко, — і надто часто суспільство є його інертним споживачем.

Відповідні й наслідки. Проголосити “рух до Європи” — і потопити цю декларацію в риториці: це була практика попередньої влади. Брехати в очі Європі і підморгувати Кремлю — це практика влади нинішньої. А насправді значній частині суспільства, якщо не працювати над виведенням його зі стану посттоталітарної летаргії, і справді ближчий московський “двіжняк”. Європа складна й елітарна. Це реальність у постійному розвитку, самопізнанні, критичному переосмисленні. А тут усі коди клоновані — “драйв” нуворішів, “двіжняк” віп-тусовок, “экшн” рейдерів. І параліз життєвих сил суспільства від Києва до Москви — суцільний, як залізнична колія фірмового потягу між двома столицями. Марш “Прощання слов’янки” — і вперед. Коли вперед — це те саме, що назад.

“Владні урки”: Лисиця Аліса і кіт Базіліо

В останньому своєму інтерв’ю Єлєна Боннер сказала, що Росією керують “владні урки”. А хіба в “основного партнера Росії” якось інакше?

Їх легко собі уявити — україно-російську владну парочку, переконану, що Європа — це такий собі довірливий Буратіно, який, потрапивши в Країну Дурнів, за їхньою порадою скаже “крекс, фекс, пекс” і закопає грошенята на Полі Пострадянських Чудес. А потім ці грошенята вдасться викопати і посміятися над наївністю дерев’яного хлопчика. А надто і над Країною Дурнів, позаяк відомо, що жив там народ довірливий і тупуватий, що дав себе гнітити жорстоким тиранам, які самого Буратіно взяли й викинули у ставок.

Але життя не казка, тож хеппі-енду не буде.

Історичне завдання Європи непросте. Криза нині глобальна. Геополітичні шаради, як-то Арабська весна і тероризм, — величини з багатьма невідомими. Європа ж платить за кризу особливу ціну. Європа побудувала Welfare state, “соціальну державу” — унікальний проект. Захід вибудував ще один досі небувалий проект — систему мультикультуралізму. Це проекти насамперед моральні, це спроба реально створити справедливе суспільство. Але сьогодні обидва ці проекти загрожені внаслідок кризи. Врятувати їх — завдання величезної історичної ваги. Це зобов’язання Європи перед своєю історією. Країна, жодною мірою цих проблем не свідома, не може бути частиною ЄС.

Що ж до європейського Сходу, то від 1989-го ЄС вдалося ціною колосальних фінансових, структурних, професійних інвестицій відродити величезну частину “вкраденої Європи”, за Кундерою. ЖОДНА КРАЇНА Східної Європи не захотіла залишитися з Росією. Жодна, бо нині навіть Сербія прямує до Європи, а цитадель православ’я Болгарія розповідає Україні про переваги перебування в ЄС і НАТО.

Між балканськими та кавказькими подіями — паралелізм подій, але не результатів. Росія знищувала мусульман на Кавказі, як Сербія — на Балканах. Нині незалежність Косова визнана міжнародною спільнотою, а своє визнання Абхазії відкликала навіть загублена у водах Тихого океану держава Вануату. Кадиров — кавказький Младіч — президент, а Ратко Младіч похмуро варить воду Гаазькому трибуналу. Багато не виварить, піде шляхом Мілошевіча. Сербія готується до асоціації з ЄС. Цікаво, чи згадує при цьому, як Жириновскій у 1990-ті збирався робити єдину державу Росії з Сербією? Росія, певна річ, назвала Сербію “зрадницею” — без цього була б криза жанру. Але останні вірні Росії елементи — це сербські радикал-націоналісти, щораз у більшій меншості.

Тож у Росії катастрофічні показники по всіх лініях її геополітичної стратегії. А на додаток супроти повільного, але неухильного економічного зростання країн, що опинились у Європі, крах Білорусі як основного алеата РФ. Щоби зайвий раз довести, кажучи без зайвої політичної коректності: повівся з Росією — пропав.

І що ж робити Європі? Як слушно “голос з народу” написав на форумі “Української Правди”: “Не позаздриш Європі. Мати справу з бандюками, легалізуючи їх, огидно, а проігнорувати країну, що завтра може стати Росією (жахливий сон), ще страшніше. Ні, не позаздриш”.

Але ось тут і починається цікаве. Поле гіпотез: а що, якщо?..

“Десуверенізація” України: “никому не нужное чудище”

А що, якщо все це — елементи одного сценарію? Росія дуже активно боролась проти зближення України з НАТО в період правління Ющенка. Тому що те зближення хоч трошки, а відбувалось. І казала: хай у ЄС, але аж ніяк не в НАТО! Нині ж Росія опинилась перед неочікуваною ситуацією: з ведмежою грацією, але Україна все ж таки НІБИ якісь кроки в напрямку Європи робить, — ось це і є одне з небагатьох відлунь Майдану.

Напружити асоціативне мислення — і цікава постає картина. Білоруські політологи говорять про “рейдерське захоплення” Білорусі. Такий сценарій планувався і щодо України. Напередодні останніх президентських виборів про це попередили російські теоретики-важковаговики. Наприклад, Серґєй Караґанов. У статті “Никому не нужные чудища. Десуверенизация Украины” (“Русский Журнал”,20.03.2009) він пояснив, що “мировая повестка” нинішньої геополітики — це взяття під опіку failed states з боку сусідніх потужних держав. Логіка залізна (хватка, вочевидь, також): держава у кризовому стані, каже він, становить собою загрозу для сусідів. Таким чином, сильніша держава, інкорпоруючи державу розпадену, нейтралізує наслідки кризи. Не добираючи слів, політолог каже, що Україна належить до таких “никому не нужных чудищ”, а отже, підлягає “десуверенизации”.

Вдалося з Білоруссю, може вдатись і з Україною. Зрештою, відбуваються незбагненні як для здорового глузду речі. Грузія в європейському просторі захищає навіть “Цинандалі”, а Україна в російському просторі здає потроху своє майбутнє. В момент, коли Литва відбирає в Росії трубу, а Росія — в Білорусі, Україна не проти віддати її добровільно. Просторікує про МС на тлі білоруського дефолту. Весь світ шукає альтернативні джерела енергії, а Україна, як наркотизована, мислить у термінах все тієї самої транзитної держави, що на сьогодні ще принизливіше і безперспективніше, ніж бути ресурсною країною, як РФ. “Житниці Європи” прогнозують колапс зерна. Буде дефолт чи ні, аналізують політологи. Немає сектору політичного, економічного, суспільного життя, який би не переживав кризи і деградації. А на додачу за рік правління ПР Україна посіла почесне місце в першій п’ятірці найгірших економік світу і за всіма рейтингами з гуркотом покотилася донизу. Це справді ПР не вміє керувати?

Чи навпаки вміє ефективно керувати дестабілізацією країни. Або ж і зразу її демонтажем.

І серед найвиразніших симптомів — судилище над Юлією Тимошенко. Це аж надто неприхований виклик базовим підвалинам демократичної системи.

А що, якщо це свідомий детонатор для зриву угоди з ЄС?

Європа не зможе укласти угоду з країною, де так цинічно порушуються правила демократії. Якщо ж ці документи не будуть ратифіковані, то курс на РФ отримає, так би мовити, геополітичне виправдання (стара кучмівська матриця!).

Неважко уявити майбутнє України в альянсі з країною, якою керує, як кажуть російські політологи, “команда ліквідаторів держави”.

А далі, хто не встигне виїхати, вимре. А на блогах будуть анемічно перелаюватись вцілілі “кацапи” з “хохлами”, взаємно посилаючи одне одного в одне й те саме місце.

З якого вже виходу таки ж точно більше не буде.

А хто це все замислює — Президент чи Резидент, “разбойник и простец” з Банкової чи ще більші “разбойники”, але менші “простецы” — роботизовані кремліноїди за його широкою спиною, — різниці великої немає. Головне ж те, що на 20-му році Незалежності Україна блукає по Європі не згірш енґельсівського привида. І Європі не своя. І Росії чужа. І сама собі нелюба. Судомно міняє маски, витягаючи їх із цвілі радянської костюмерної. На плечах шалик з червоного прапора. Підперезана ґєорґієвською стрічкою. Кремлівський прет-а-порте. Вбрання не для Віденського балу.

Час жорсткий — і жорсткі його проблеми. Маленькі самообмани призводять до великого Обману. У рік 20-ліття Незалежності держави закладаються основи для її нової багатостолітньої Залежності. Хто з політиків розіб’є одну за одною ці радянські маски, той і оприявнить крізь в’язкий туман безликого привида хай змучене, однак лице майбутньої України.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА