Приватизація ОПЗ. Не робіть з нас ідіотів

За останні два роки було чимало промов про залучення крупних західних компаній, приватизацію та зовнішні інвестиції. У підсумку — жодної знакової приватизації за 2,5 року. Країна живе у двох паралельних площинах: одна — в телевізорі, на “круглих столах” і форумах, інша — у реальних намірах і рішеннях.

Випадок з ОПЗ — не просто вдруге перенесений конкурс. Це великий провал і осорома для України, що ставить хрест на приватизації в Україні як явищі. Люди, які (не)ухвалювали відповідні рішення, спричинили втрату державою сотень мільйонів доларів і зробили з України державу-ідіота.

“Знакова приватизація”, яка повинна була стати взірцем роздержавлення і драйвером для залучення інвестицій, перетворюється на посміх.

І тут важливо правильно розставити акценти. Відповідальні за це не лише голова Фонду держмайна, а й президент, прем'єр та екс-прем'єр. Однак якщо Володимир Гройсман обурюється, то Петро Порошенко мовчить. Він має якусь свою думку з цього приводу, але нікому її не каже, і так протягом 14 місяців.

Якби не намагалися перші особи “вислизнути”, але всі ми розуміємо, що країна, як і раніше, перебуває у ручному керуванні: жодна процедура не працює, усі питання вирішують або прем'єр, або президент.

Повернемося трохи назад. В Україні було, принаймні, два приклади успішної прозорої приватизації. Перший — приватизація енергетики, куди була запрошена американська корпорація АES. Другий — реприватизація “Криворіжсталі”. Це були відкриті конкурентні продажі, які привели гравців світового рівня.

В обох випадках приватизація відбувалася за участю перших осіб держави, які проштовхували необхідні рішення “бульдозером” і зустрічалися з потенційними покупцями.

У випадку з ОПЗ ми бачимо немотивовану владу, яка не зацікавлена у “великій приватизації”. Держпідприємства і надалі розглядаються як джерело задоволення інтересів бізнес-груп, наближених до владної верхівки.

Чому треба продавати

Якщо в країні криза і вона обтяжена неефективним державним майном, що робить країна? Продає це майно. І наші можновладці публічно заявили, що вони підуть тим же шляхом.

ОПЗ був визначений №1 в цьому процесі. Актив одразу взяли на олівець і на радари усі міжнародні інвестори та потенційні покупці. І це треба було використати. Минуло три роки.

Навіть у найліпші часи держава не отримувала від Одеського припортового суттєвого зиску через корупційну складову. У часи Віктора Януковича завод переважно працював на Дмитра Фірташа. Після зміни влади туди зайшли люди Миколи Мартиненка та Ігоря Кононенка, щоб робити те саме.

Тобто зараз ми знаходимося в ситуації, коли треба робити приватизацію, щоб прибрати “присоски” груп, які паразитують на напівживому організмі. Це по-перше.

По-друге, якщо ОПЗ не продати, зупиняються глобальні процеси приватизації і роздержавлення економіки. Уряд вивів це підприємство в такий фокус, що опції “передумати і взяти щось інше” у нас немає. Немає жодного іншого об'єкта аналогічної якості чи калібру.

По-третє, підприємство знаходиться за два кроки від знищення. Воно збиткове, і 2017 рік теж буде планово збитковим. Негативна цінова кон’юнктура на глобальних ринках мінеральних добрив та відсутність позитивних прогнозів її зростання, висока ціна на газ — це реалії, в яких зараз живе завод.

В зоні планової збитковості знаходяться навіть ті підприємства, для яких газ є відносно дешевим, не кажучи про ОПЗ, для якого газ винятково дорогий.

Підприємство працює лише завдяки рішенню уряду, який зобов'язав “Нафтогаз” постачати йому газ до 31 грудня 2016 року. Що буде далі — невідомо.

Кожен новий запуск заводу коштує понад 100 млн грн, а тривалий простій може спричинити його руйнацію. Щомісяця ОПЗ втрачає мільйони доларів. Це планові збитки, яких неможливо уникнути за нинішніх цін на газ.

Без дотаційного газу і кредитів ОПЗ працювати не зможе. Завод вичерпав свій ресурс. Накопичені великі борги, які продовжують зростати.

Що не так

Продати ОПЗ означає взяти за завод стільки, скільки ринок готовий за нього заплатити. Однак президент, прем'єр та голова ФДМ усіляко затягували із стартом конкурсу і загравали із стартовою ціною, що суттєво здешевило актив.

Влітку завод коштував сотні мільйонів доларів, зараз він міг бути проданий за сотню мільйонів. А далі — ще гірше. На кожному такому продовженні країна фактично втратила сотні мільйонів.

Також урядовці не залучили до конкурсу компанії світового рівня. Навпаки — вони зробили все, щоб європейські або американські компанії втратили інтерес до конкурсу. Це сталося передусім через небажання влади вирішити проблему боргу ОПЗ перед Дмитром Фірташем, який перевищує 250 млн дол.

У зв'язку з цим на торги не йдуть якісні гравці. Жодна корпорація не торкнеться підприємства, що має борг перед структурами людини, якій загрожує 50 років тюрми.

За словами інвестиційних банкірів, є не один варіант виходу із ситуації, проте суспільство не сприймає повернення боргів Фірташу. Ніхто не хоче бруднити руки, хоча цей “політичний борг” так чи інакше зменшує ціну активу на ті ж 250 млн дол.

Віддати кошти в руки Фірташа — непросте рішення. Набагато простіше ухвалити популістське рішення про виділення 1,2 млрд грн вкладникам “Михайлівського”.

Таким чином українська влада в особі голови Фонду держмайна, уряду та президента визнає, що вона нездатна провести приватизацію великого активу, до якого була прикута увага усіх міжнародних стейкхолдерів.

Так само вона визнає, що нездатна вирішити проблему із “токсичним” боргом, що б значно підвищило шанси України на прихід інвестора із світовим ім'ям.

Приватизація в будь-якій країні — це не популістський захід. Це не захід, на якому люди заробляють кар'єрні бали. Людина, як встає і каже про масову приватизацію, заробляє тисячі ворогів і фактично знищує свою кар'єру.

В Україні це досі непрохідний варіант, тому що у нас немає політиків, які були б при владі не заради себе, а заради спільної мети. Їх немає. Крапка.

Ні уряд, ні президент, ні Фонд державного майна не займалися ринковим продажем Одеського припортового заводу. Відсутність заявок у двох кампаніях з продажу ОПЗ — найкращий цьому доказ.