Після того як Україна під тиском Заходу на початку 1990-х років позбулася ядерних сил стримування, в розпорядженні військового і політичного керівництва країни залишилися кілька десятків комплексів оперативно-тактичних ракет “Точка-У” та “Ельбрус” з характеристиками явно недостатніми для виконання стратегічних завдань.
У цих умовах в 1992 році за ініціативою Міністерства оборони України було відкрито відразу кілька десятків дослідно-конструкторських робіт зі створення українських зразків ракетно-реактивного озброєння, а також численних систем, що це забезпечують — навігації, геодезичної прив’язки, тощо.
Через два роки почалися роботи зі створення оперативно-тактичного комплексу, який отримав назву “Борисфен”. Про деталі цього проекту відомо небагато, але цілком очевидно, що спочатку він створювався як заміна “Ельбрусу” з відстанню ураження цілей до 500 кілометрів. Однак після 1998 року та вступу України до РКРТ (Режим контролю за нерозповсюдженням ракетних технологій), дальність було обмежено в 300 км.
Саме в “Борисфені” була сформульована загальна концепція, якої українські ракетобудівники дотримуються й досі: одноступенева ракета з твердопаливним двигуном з головкою самонаведення і точністю 3-5 метрів. Ще один український момент в конструкції — мінометний старт із транспортно-пускового контейнера.
Втім, далі формування загального вигляду на папері справа не пішла, а в 2003 році через відсутність фінансування проект був закритий. Проте він став основою для вкрай амбіційного проекту багатофункціонального ракетного оперативно-тактичного комплексу “Сапсан”, рішення про розробку якого при активній підтримці президента Віктора Ющенка в 2006 році ухвалила Рада нацбезпеки та оборони України.
Планувалося витратити на розробку нової зброї близько 700-800 млн грн (на той момент $140-160 млн). Ще близько 1,5 млрд грн. планувалося виділити на поставку цього виду озброєнь військам після 2012 року.
Було укладено договір з конструкторським бюро “Південне” і почалися серйозні роботи в цьому напрямку. Спочатку суми з державного бюджету виділялися досить стабільно — так, в 2007 році на фінансування робіт за проектом було виділено $12 млн. Це дозволило до 2009 року завершити ескізний проект комплексу. Ще в жовтні 2011 року розробники оцінювали можливість прийняття “Сапсана” на озброєння ЗСУ в кінці 2015 року. При цьому на той момент в проекті створення комплексу було задіяно близько 70 підприємств України і заявлялось, що 99% компонентів комплексу були українського виробництва.
Такі темпи викликали небувалу протидію з боку Росії і через своїх агентів впливу Кремль домігся припинення робіт за цим проектом. У червні 2013 року після того, як в проект було вкладено понад 200 млн гривень, Міністр оборони Павло Лебедєв своїм рішенням зупинив фінансування робіт.
Для конструкторського бюро “Південне” це був фактично крах — маючи готовий проект, вони були викинуті “за борт” державного замовлення. У цих умовах було здійснено досить сміливий крок — “дніпропетровці” вийшли на світовий ринок з проектом оперативно-тактичної ракети “Грім” з дальністю пуску в 280 км (штучне обмеження для експортних поставок). Невдовзі знайшовся і замовник — Саудівська Аравія, яка вже досить довго намагалася купити російські “Іскандери”, проте з різних причин отримувала відмову. Після не надто тривалих переговорів Ер-Ріяд перерахував близько $40 млн на доопрацювання проекту тактичного ракетного комплексу для національних збройних сил.
Після початку російсько — української війни в 2016 році роботи над проектом “Сапсан” були відновлені — новий проект ракети для Збройних сил України отримав назву “Грім-2”. Основною відмінністю від “саудівської” ракети стала дальність ураження цілі в 500 км. Інші характеристики на сьогодні засекречені, тому всі цифри носять оціночний характер. Можна говорити, що “Грім-2” призначений для ураження одиночних і групових стаціонарних цілей на відстані від 80 до 500 км. Маса бойового блоку одноступінчастої балістичної ракети з бойовою частиною за моноблочною або касетною схемою складає 800 кг. Розрахункова площа ураження ракети з касетною частиною — більше 10 000 квадратних метрів. Маса ракети з пусковим контейнером завдовжки 7,2 метра становить 3,5 тони. Бортова система управління ракети — інерціальна, що комплектується системами навігації і наведення різного типу (радіолокаційними, оптико-електронними).
Автоматизована пускова установка комплексу базується на шасі вантажного автомобіля високої прохідності та забезпечена набором систем і устаткування для автономного здійснення підготовки до пуску ракети, який здійснюється за мінометним типом.
Про стан програми розробки комплексу для ЗСУ після 2014 року відомо небагато. У січні 2016 року президент України Петро Порошенко повідомив, що в затвердженому варіанті державного військового замовлення України на 2016 рік передбачено виділення фінансування державної цільової програми створення багатоцільового ракетного комплексу. При цьому деякі ЗМІ повідомляли, що завершення першої черги випробувань було заплановано на осінь 2016 року. У квітні 2017 року генеральний конструктор КБ “Південне” Олександр Дегтярьов повідомив, що комплекс “Грім” знаходиться на стадії остаточного доведення ракети. У травні 2017 року очевидці опублікували в Інтернеті фото самохідної пускової установки комплексу по дорозі з Харкова в Дніпро. А в серпні 2018 року дослідна пускова установка на дослідному шасі була показана на параді на честь Дня Незалежності в Києві.
Далі в історії з українським “Іскандером” — просто туман. В 2018 році була інформація про те, що перші пуски ракет на території Саудівської Аравії заплановані на вересень-жовтень 2019 року. А до 2022 року ОТРК “Грім-2” повинен надійти на озброєння до замовника. А потім по полуофіційним каналам пішла інформація, що саудити відмовились від проекту та подальшого фінансування.
Щодо вітчизняного проекту, то одним з останніх постанов уряду Володимира Гройсмана в 2019 році було виділення бюджетного фінансування на продовження робіт принаймні на поточний рік. А з приходом нової влади стало відомо, що фінансування ракетної програми в розрізі доведення “Грім-2” призупинене. І всі роботи “дніпровці” продовжували на ті гроші, що встиг дати попередній уряд.
Станом на лютий 2022 року стан реалізації ракетної програми невідомий, хоча як мінімум два проекти — “Вільха” та “Нептун” вдалось довести якщо не до стадії серійного виробництва, то до діючих зразків точно (крейсер “Москва” не дасть збрехати).
Чи є розпорядженні українських інженерів необхідні двигуни, наскільки постраждала інфраструктура КБ “Південне” в результаті масованих ракетних ударів агресора — питання відкрите. У будь-якому випадку розробка ракети знаходилась у завершальній стадії й можливо її вдалось “довести до ума”. Однак навіть у такому напівфантастастичному випадку навряд чи хтось в здоровому глузді запускав би їх зараз по не стратегічним цілям, підставляючись під ППО противника, як про це заявляють росіяни.
Михайло ЖИРОХОВ
