Примари громадянської війни Півночі та Півдня не дають Америці спокою

Чоловіки при шпагах із антикварними рушницями середини XIX століття, деякі з багнетами. Близько полудня, несучи прапори рабовласницьких штатів, неструнким маршем вони проходять центральною вулицею міста, а ввечері, освітлюючи доріжки старовинними ліхтарями, що миготять у темряві, збираються на міському цвинтарі біля надгробного пам’ятника своєму героєві — генералу армії Конфедерації Томасу Джонатану “Стоунволлу” Джексону. Вони кладуть на його могилу квіти, прапори та лимони (за переказом, Джексон любив смоктати лимонні кружальця) й клянуться у вічній відданості. Ці люди дотепер дивляться на поразку Півдня в громадянській війні як на найбільшу трагедію в історії Америки.

Усе це я спостерігаю щороку, оскільки працюю в університеті Лексингтона й живу там усю зиму.

Упродовж багатьох років ці демонстрації на честь переможеної армії, яка боролася за право мати рабів і намагалася зруйнувати Сполучені Штати, могли здаватися абсурдним курйозом або романтичною ідеалізацією сторони, що програла. Але поступово сенс того, що відбувається, почав змінюватися. Останніми роками люди, які ностальгують за Конфедерацією рабовласницького Півдня, вийшли на політичну авансцену США, ставши базою підтримки Дональда Трампа та Республіканської партії. Це вони 6 січня 2021 року брали штурмом Капітолій, розмахуючи прапорами Конфедерації. Це вони вбачають особисту загрозу в напливі мігрантів із Центральної Америки, наполягають на ізоляціонізмі, зведенні стін на кордоні США та відмові в допомозі Україні. 

Для тих, хто не цікавився американською історією раніше, потрібно сказати кілька слів про громадянську війну, примара якої й далі збурює Америку. 

Конфлікт розпочався через різні погляди на рабство, й 1861 року група з 11 південних рабовласницьких штатів оголосила про вихід із Федерації. Ніхто з учасників конфлікту не сумнівався в його причинах. Із боку Півночі президент Авраам Лінкольн, затятий противник рабства, закликав своїх побратимів-республіканців не капітулювати перед вимогами Півдня щодо визнання правомірності рабства, а “безстрашно й дієво” виконувати свій моральний обов’язок.

Із боку Півдня теж усе було зрозуміло: “Наша позиція повністю ототожнюється з інститутом рабства — найбільшим матеріальним інтересом усього світу… і удар по рабству — це удар по торгівлі та цивілізації”, — йдеться, наприклад, у декларації про відділення штату Міссісіпі від Федерального союзу штатів. 

На війні, що спалахнула після відділення південних штатів, загинули 630 тисяч американців і ще кілька сотень тисяч людей померли від хвороб, що супроводжували воєнні дії. 1865 року штати Півночі перемогли. Головнокомандувач армії Конфедератів генерал Роберт Лі (який до війни володів двома сотнями рабів) оголосив війну програною та здався. Південні штати було знову включено до складу Сполучених Штатів, а інститут рабства — скасовано по всій країні. 

Північ, що перемогла у війні, прагнула відновити в країні мир. Так, генерала Лі, який порушив присягу уряду Штатів, не було ні повішено, ні ув’язнено. Президент Лінкольн його помилував і надав синекуру: бути ректором університету, який згодом почав носити його ім’я й де я зараз викладаю. Покарання генерала полягало лише в тому, що він не міг повернутися до свого розкішного маєтку в Арлінгтоні — угіддя віддали під військовий цвинтар, де поховано тисячі солдатів Півночі.

Незабаром південні штати знову ввійшли в силу, а Північ, яка більше не бажала конфлікту, заплющила очі на те, що після закінчення війни жителі Півдня узаконили расову дискримінацію на своїй території. Закони південних штатів почали суворо контролювати тип роботи й оплату праці колишніх рабів. Із часом расові закони лише посилювалися. Афроамериканське населення практично втратило право брати участь у виборах. Школи, громадський транспорт, вокзали, ресторани, цвинтарі були розділені для білих і чорних. Вхід до парків чорношкірим було заборонено. Суворо заборонили змішані шлюби — порушники отримували тюремні строки від одного до п’яти років. Тільки 1967 року Верховний суд США повністю скасував узаконену сегрегацію. 

Майже відразу після закінчення війни південні штати проголосили себе жертвами агресії безбожної Півночі, яка відняла в Півдня належні їм за Конституцією права. Про які конкретно права йшлося, замовчувалося. 

Та повернімося до сьогоднішньої політики. Тема рабства й расової дискримінації стала частиною культурної та політичної війни демократів і республіканців. 

На тему громадянської війни неодноразово висловлювався Дональд Трамп. Під час президентської каденції він клявся захищати символи Конфедерації й не дозволити прибрати пам’ятники генералам і політичним діячам Півдня, встановлені в колишніх рабовласницьких штатах. Він також відмовлявся дозволити військовим перейменовувати бази, названі на честь генералів Півдня. Обіцяв він і звернути увагу на те, що про рабство та расову дискримінацію розповідають на уроках історії в американських школах. 

На зло демократам, які наполягають на важливості обговорення невтішних сторінок американської історії, Трамп вирішив створити комісію з просування “патріотичного виховання” та розробити “проамериканську навчальну програму”, в якій не обговорюватимуть рабства чи системного расизму. На конференції Білого дому у вересні 2020 року, присвяченій американській історії, Трамп заявив: “Ми хочемо, щоб наші сини й наші доньки знали, що вони — громадяни найбільш виняткової країни в історії людства”. (Усе це дуже нагадує “Розмови про важливе” в РФ.) 

Як засвідчили праймеріз, відбілювати історію США для республіканських політиків стало нормою.

Так, Рон ДеСантіс, поки мріяв про роль президента, не втомлювався нагадувати виборцям, що на посаді губернатора Флориди заборонив викладати історію расових відносин із погляду дискримінованої групи. Внаслідок цього у шкільних підручниках рабство отримало майже позитивну інтерпретацію: “Раби розвивали навички, які в окремих випадках могли бути застосовані для їхньої особистої вигоди”, — зазначено в одному з нових підручників. Відповідаючи на запитання журналіста, ДеСантіс і далі захищав таку інтерпретацію історії, наполягаючи на тому, що опанування рабом професії коваля могло бути для нього дуже корисним. Неважко уявити, як відповіли демократи на таке зауваження. “Ніщо не могло спокутувати рабство”, — заявила віцепрезидентка Камала Гарріс.  

Кмітлива Ніккі Гейлі, яка чудово розбирається в зовнішній політиці й знає історію США, намагалася уникнути слова “рабство”, коли в Нью-Гемпширі її запитали, в чому була причина громадянської війни в США: “Гадаю, причина громадянської війни була в тому, як уряд збирався керувати, — у свободі й тому, що люди могли й чого не могли робити”. Що означав цей набір слів, сказати важко.

В інтерв’ю Fox News Гейлі пішла ще далі у своїй угоді зі здоровим глуздом. У боротьбі за серця трампістів вона заявила, що в Америці ніколи не було расизму. Між тим 2015 року на посаді губернаторки Південної Кароліни Гейлі закликала прибрати прапор Конфедерації з території Державної палати. Це була її відповідь на масове вбивство парафіян в афроамериканській церкві в Чарльстоні. (Убивця — білий чоловік, прибічник переваги білої раси та неонацист). Тоді з боку Гейлі це був сміливий крок, адже опитування свідчили про потужну громадську підтримку збереження прапора. Але балотуючись у президенти, Гейлі побоялася відштовхнути республіканських виборців, які аплодують програмі ДеСантіса й вітають расистські висловлювання Трампа. 

Героїзація історії й неприкрита брехня, коли йдеться про історичні факти, дуже нагадує ставлення до історії в СРСР, РФ та інших фашистських і неофашистських режимах.

Підміна історичних фактів міфами дає змогу створювати нові міфи, що сприяють свавіллю. У міфах про безвинність Півдня й непричетність США до расизму страждальцями виявляються білі консерватори, позбавлені прав, оббрехані й принижені різномастими підступними лібералами. Для утвердження власного бачення життя ці “жертви” готові скасувати результати виборів, якщо вони їм не підходять, і навіть скасувати Конституцію, що й пропонував зробити Трамп в одному з постів на платформі Truth Social 2022 року.

Рівність — головний складник національної ідеї США. “Всі люди створені рівними”, — проголошує американська Декларація незалежності від 4 липня 1776 року. Американське суспільство подолало довгий шлях, аби наблизитися до цього ідеалу. Динаміку американського законодавства, інститутів і соціальних відносин можна описати як прагнення заповнити прогалину між ідеалом на папері й реальністю життя. 

Якщо на виборах 2024 року до влади прийде Трамп із республіканцями і їм удасться винищити в країні верховенство фактів і критичний погляд на історію, то в США, як і в РФ, зникне соціальний прогрес і соціальний запит на справедливість. За такого розкладу РФ і США виявляться союзниками в боротьбі з правдою. Але треба сподіватися, що найстаріша у світі демократія встоїть і цього не станеться.

Анна БРОДСЬКІ-КРОТКІНА, завідувачка програми славістики в університеті імені Вашингтона та Лі у штаті Вірджинія (США), докторка філологічних наук, журналістка