“Вінстон негайно заплатив чотири долари й опустив омріяну іграшку в кишеню. Спокусила його не так краса речі, як аромат століття, зовсім не схожого на нинішнє. Скло такої дощової м'якості йому ніколи не траплялося. Найсимпатичнішим у цій штуці була її марність, хоча Вінстон здогадався, що колись вона слугувала преспап'є. Скло відтягувало кишеню, але, на щастя, не надто випирало. Це був дивний предмет, навіть компрометуючий предмет для члена партії”.
У знаменитій антиутопії “1984” старовинне скляне преспап'є зі шматочком корала виступало символом минулого, яке так манило головного героя. У суворому світі орвеллівської Океанії раритет вікторіанської доби виглядав недоречно. Занадто гарний, занадто непрактичний, занадто тендітний і вразливий, що зрештою продемонстрували співробітники політичної поліції, які розбили антикварну дрібничку на друзки.
У воюючій Україні цей художній образ набуває особливого звучання.
Після 24 лютого стало очевидно, що значна частина нашого життєвого багажу схожа на орвеллівське преспап'є з коралом. Занадто багато наших звичок і цінностей породжені іншою епохою: відносно мирною, комфортною та безтурботною. До суворих військових буднів вони зовсім не пристосовані.
Наш постіндустріальний побут — із затишними офісами та коворкінгами, високотехнологічними гаджетами та модними розвагами, вишуканими ресторанами та подорожами Європою — продемонстрував надмірну вразливість перед озброєною агресією.
Наш постіндустріальний побут — із затишними офісами та коворкінгами, високотехнологічними гаджетами та модними розвагами, вишуканими ресторанами та подорожами Європою — продемонстрував надмірну вразливість перед озброєною агресією.
Не менш тендітним виявився і наш ціннісний світ.
До 24 лютого в Україні постійно розмірковували про лібералізм та права людини. Але чи багато ці міркування вартують зараз, коли війна вимагає жорсткої дисципліни, а обов'язки громадянина перед державою стали набагато важливішими за його права?
До повномасштабного російського вторгнення в Україні надавали великого значення толерантності, терпимості та плюралізму думок. Але чи значуще все це сьогодні, коли нетерпимість до ворога та його культури перетворилася на громадянську чесноту, а плюралізм може відкрити дорогу ворожій пропаганді?
До великої війни в Україні багато говорили про гендерну рівність та подолання сексистських стереотипів. Але чи актуально це тепер, коли сексистське уявлення про “слабку стать” звільняє жінок від мобілізації, забезпечує безперешкодний виїзд за кордон і цією преференцією охоче користуються?
Хтось упевнений, що війна довела неспроможність колишніх уявлень про життя: отже, вони мають бути повністю переглянуті. Необхідно відправити на звалище історії все, що користувалося популярністю в перші десятиліття XXI століття і після 24 лютого перетворилося на застарілий марний мотлох.
Потрібно рішуче покінчити з довоєнними звичками та етичними орієнтирами. Треба позбутися всього, що сьогодні виглядає тягарем і дисонує з нагальною військовою необхідністю. Слід викинути геть усе те, що цінувалося у мирний час — а тепер нічого не варте.
Однак є й альтернативна думка.
У розпал кровопролитної війни непристосоване до війни не знецінюється, а навпаки набуває набагато більшої цінності, ніж раніше. Саме через свою вразливість. Саме тому, що в новій реальності збереження довоєнного багажу пов'язане з величезними зусиллями.
Прихильники цього підходу горді тим, що на дев'ятому місяці війни в Києві зберігаються ознаки колишнього благополуччя. Їх тішить, що у столиці й надалі працюють навіть знеструмлені ресторани: нехай і без гарячих страв. Що в столиці, як і раніше, відбуваються богемні заходи: нехай і при свічках. Що у столиці функціонують сучасні ТРЦ: нехай і ті, що закриваються під час тривог.
Все перераховане сприймається не як спроба залишитись у зоні комфорту, а як прояв української стійкості. Як цивілізаційний виклик агресору, який намагається вбомбити нас у кам'яну добу.
Що ж, з аналогічною міркою можна підійти не лише до військового побуту, а й до військового світогляду.
Зберігати ліберальні переконання під час війни — це також виклик агресору. Тому що ворожа агресія занурює нас у світ, де залишається дедалі менше місця для особистих прав та свобод.
Не відмовлятися від толерантності — це ще один виклик агресору. Тому що кремлівська агресія провокує нетерпимість не лише до зовнішнього супротивника, але й часто одне до одного.
Продовжувати дискутувати про складні та неоднозначні речі — це знову ж таки виклик агресору. Тому що російська агресія підштовхує нас до максимальних спрощень та невиправданих узагальнень.
Мабуть, у кожного з нас є особисте преспап'є з коралом. Власне нагадування про мирне життя: вразливе та непрактичне. Та частина власного “я”, яку в розпал військового протистояння дуже легко розбити — і важко зберегти. Тож чи варто захищати її, незважаючи ні на що? Чи краще пожертвувати нею? Кожен вирішує це для себе сам.
Тих, хто пішов шляхом найменшого спротиву, неможливо засуджувати. Українець, який зіткнувся з реаліями великої війни, має право відмовитися від усього обтяжливого, нефункціонального, надто складного та витонченого. Він має право викинути колишні уявлення про життя, немов стару скляну дрібничку.
Але чого він робити не має права, то це вимагати, щоб співвітчизники в обов'язковому порядку наслідували його приклад.
Что скажете, Аноним?
[13:43 21 декабря]
Абхазия столкнулась с самым суровым за последние 30 лет энергетическим кризисом.
[10:10 21 декабря]
[07:30 21 декабря]
13:00 21 декабря
12:30 21 декабря
12:00 21 декабря
11:30 21 декабря
11:00 21 декабря
10:30 21 декабря
10:00 21 декабря
09:30 21 декабря
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.