Правове дикунство

Рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України було відмінено частину діючої Конституції та відновлено дію відмінених у 2004-2006 роках конституційних норм. Це унікальний у історії цивілізованого людства випадок відміни конституційного акту рішенням суду.

У багатовіковій історії держави і права конституційні акти відміняли лише загарбники шляхом збройного нападу на країну. Зміна способу відміни конституційних норм шляхом “застосування конституційного суду” не змінює політико-правової суті того, що відбулось.

Для того, щоб усвідомити в повній мірі те, що відбулося, варто усвідомити нижчевикладене.

Положення загального характеру. Система нормативно-правових актів будь-якої країни європейського континенту, включаючи і Україну, складається із трьох основних груп: конституційні закони, звичайні (прості) закони і підзаконні акти.

В більшості країн Європи конституції складаються з одного документа, що власне і має назву “конституція”. Але в деяких країнах конституції складаються з декількох документів, зокрема, у Данії — це два конституційні закони, у Швеції і Фінляндії — по 4. У Франції конституція складається із тексту основного закону, затвердженого на референдумі 1958 року, Декларації 1789 року і Преамбули до Конституції 1946 року.

Загальновідомо, що конституційними законами визнаються закони, які містять конституційно-правові норми, приймаються за особливою (відмінною від простих законів) процедурою та мають вищу (по відношенню до простих законів) юридичну силу.

16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. 24 серпня 1991 року — Акт проголошення незалежності, підтверджений Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

8 червня 1995 року було укладено Конституційний договір, яким введено в дію закон “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”. 28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила Основний Закон. 8 грудня 2004 — закон про внесення змін до Конституції (№ 2222).

Всі ці перераховані нормативно-правові акти за своїм юридичним статусом (враховуючи вищезазначені ознаки) є не звичайними (простими), а саме конституційними законами.

Повноваження Конституційного Суду визначені у Конституції та деталізовані у законі про Конституційний Суд. Згідно статті 150 Основного Закону, КСУ має два ключових завдання:

1) вирішення питань про відповідність Конституції (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, правових актів президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради АР Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Враховуючи вимогу частини другої статті19 Конституції, яка, відповідно, не допускає розширеного тлумачення повноважень органу державної влади, зміст вказаних положень означає, що КСУ має різні повноваження відносно конституційних законів і законів простих.

Відносно простих законів КСУ має повноваження їх офіційно тлумачити та за наявністю конституційних підстав визнавати повністю чи в окремій частині неконституційними.

Зокрема, КСУ має повноваження визнати неконституційними повністю чи в окремій частині закони та інші правові акти (тобто акти, що мають юридичну силу простого закону чи меншу юридичну силу ніж простий закон).

Визнання неконституційним простого закону відбувається, якщо він не відповідає Конституції або якщо була порушена встановлена Конституцією процедура його розгляду, ухвалення або набрання чинності (частина 1 статті 152 Конституції).

Слід наголосити, що Конституційний Суд має повноваження відміняти правові акти лише у одній формі — у формі визнання правового акту неконституційним. Оцінка процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності правовим актом є складовою частиною його перевірки на конституційність.

Конституція не передбачає повноважень для КСУ розглядати питання додержання процедури внесення змін до правового акту поза формою перевірки цього правового акту на конституційність.

Відносно ж конституційних законів, тобто законів, що складаються із конституційних норм, КСУ уповноважений лише давати їх офіційне тлумачення, але не уповноважений за жодних підстав визнавати їх не чинними.

Конституція не уповноважує КСУ визнавати нечинність конституційної норми, в якій би юридичній формі вона не була закріплена.

І це абсолютно правильно. В жодній країні світу конституційний суд не має і не може мати повноважень відміняти чинні конституційні норми за жодних правових, конституційно-правових, політичних чи будь-яких інших підстав.

Визнання за Конституційним Судом такого повноваження означало б офіційне визнання обмеження суверенітету народу як єдиного джерела влади, що в українській правовій системі є прямим порушенням статті 5 Конституції, а також обмеженням повноважень Верховної Ради як єдиного законодавчого органу, тобто це означало б порушення статті 75 Конституції.

КСУ є органом конституційної юрисдикції, тобто органом конституційного контролю. Даний конституційний контроль за нормативно-правовими актами за Основним Законом здійснюється у двох принципово різних формах, які можна умовно назвати формою зовнішнього конституційного контролю, та формою внутрішнього конституційного контролю.

Відносно простих законів Конституція передбачає зовнішню форму конституційного контролю, яка і описана вище та закріплена у статтях 150, 152 Конституції. Згідно цієї форми, КСУ не бере участі у процесі законотворення. В жодний спосіб він не має права втручатись в цей процес.

Його повноваження (у формі конституційно-правової оцінки) поширюються лише на вже чинний простий закон, а не на його законопроект.

Відносно конституційних законів Конституція передбачає лише внутрішню форму конституційного контролю. Згідно статті159 Конституції, КСУ є учасником (суб'єктом) законотворчого процесу. Його висновок щодо відповідності конституційного законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції є обов'язковою складовою даної законодавчої процедури.

Без цього висновку КСУ голова ВР не має права виносити конституційний законопроект на розгляд парламенту.

Зовнішня форма конституційного контролю за конституційними законами не передбачена і не може бути передбачена. Конституційний суд не уповноважений та не може тлумачити процедуру прийняття конкретного конституційного законопроекту, в тому числі і тому, що він сам є суб‘єктом законодавчого процесу прийняття цього конституційного законопроекту.

Слід вкотре нагадати, що не можна бути суддею у своїй власній справі, тобто у справі, в якій ти як суб'єкт був учасником подій, був суб‘єктом законодавчої процедури.

Відносно додержання чи не додержання процедури внесення змін до Конституції, КСУ має повноваження давати правову оцінку даному факту виключно у формі офіційного тлумачення конституційних норм (стаття 150 Конституції), які визначають процедуру внесення змін до Основного Закону. Інша форма не передбачена і не може бути передбаченою.

При прийнятті до провадження, розгляді та винесенні рішення від 30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції, Конституційний Суд припустився грубої помилки у визначенні правового статусу закону № 2222.

Ця помилка стосується як визначеності у питанні чи був цей закон на момент розгляду справи КСУ чинним, так і у питанні щодо правового статусу (юридичної сили) даного закону.

Закон № 2222 КСУ помилково “визначив для себе” як закон простий і застосував до нього процедуру перевірки на конституційність, що передбачена Конституцією для простих законів.

Правовий аналіз закону № 2222 свідчить про наступне. Всі норми цього акту є конституційно-правовими. Даний акт має конституційно-правовий предмет і метод регулювання. Він приймався за особливою конституційною процедурою, що принципово відрізняється від процедури прийняття простого закону.

Враховуючи три перелічені позиції, даний правовий акт в ієрархії нормативно-правових актів України є правовим актом вищої юридичної сили по відношенню до простих законів.

Отже закон № 2222 є конституційним законом, а відтак, за жодних обставин не підпадає під юрисдикцію КСУ. І саме це є ключовим.

Всі інші питання є похідними — чи чинний закон №2222, чи не чинний; чи він став частиною Конституції, чи не став.

В рішенні КСУ, окрім того, допущено принципову юридичну помилку. Юридично перевірити на відповідність можна лише нормативно-правові акти різної юридичної сили, при цьому завжди акт меншої юридичної сили перевіряється на відповідність акту вищої юридичної сили.

Зокрема, інструкція перевіряється на відповідність простому закону, простий закон — на відповідність конституційному закону. Неможливо перевірити на відповідність одну інструкцію іншій, один простий закон іншому, один конституційний закон іншому конституційному закону.

Норми закону № 2222 мають ту ж саму юридичну силу, що і норми Конституції України 1996 року, які залишились чинними після 2006 року, відповідно, неможливо їх (один відносно іншого) перевірити на відповідність.

Якщо вважати рішення КСУ з даного питання правовим і законним, то це означає, що КСУ у його нинішньому складі зробив відкриття планетарного значення, віднайшовши юридичну формулу перевірки на відповідність між собою двох юридичних актів однакової юридичної сили. А це рівень Нобелівської премії.

Кожне рішення КСУ є актом застосування Конституції як цілісного (на момент застосування) нормативно-правового акту. Виносячи висновки, ухвали, рішення, КСУ у період 2005-2010 років сотні разів ствердив легітимність чинної Конституції (в редакції 2004 року), всіх її конституційно-правових норм. Одним своїм рішенням від 30 вересня 2010 року КСУ юридично відмінив всі свої рішення починаючи з 2005 року.

Відтак, загальний висновок є цілком категоричним: Конституційний Суд України не мав права здійснювати перевірку на конституційність конституційно-правових положень, прийнятих Верховною Радою України у формі закону №2222 ані з 8 грудня 2004 року по 1 січня 2006, ані з 1 січня 2006 року до моменту набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році, ані з останнього моменту до сьогоднішнього дня, а також на майбутнє.

В цей момент для українського суспільства вкрай важливе значення має відповідь на застереження щодо того, що визнання заборони для КСУ переглядати конституційні закони — це ж погано, бо можуть діяти недосконалі конституційні закони.

Саме так, можуть бути чинними і діяти недосконалі конституційні закони. Це об'єктивна реальність для кожного суспільства. Конституційний закон завжди є актом суспільного консенсусу (суспільного договору), він є завжди таким (з усіма перевагами та недоліками), яким його схвалило суспільство.

Конституційний Суд України за жодних фактичних, правових, конституційно-правових, політичних чи будь-яких інших підстав не має права та не може мати права відміняти:

1.Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

2.Акт проголошення незалежності України, який було прийнято 24 серпня 1991 року та підтверджено на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991.

3. Конституційний договір від 8 червня 1995 року, яким було введено в дію закон про державну владу і місцеве самоврядування.

4.Конституцію України від 28 червня 1996 року.

5.Закон “Про внесення змін до Конституції України” № 2222 від 8 грудня 2004 року.

Відміна конституційного закону рішенням суду — це “загорнуте у юридично привабливу упаковку” варварство, яке на десятиліття дестабілізує конституційний лад в країні. Сьогодні весь цивілізований світ в очікуванні — чи зрозуміє це український народ і українська еліта.

Потрібно усвідомлювати, що визнання правомірним (легітимація) рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року є не тільки вкрай шкідливим для самої України, тому що штовхає її у повний правовий хаос, є не тільки формою виставлення України на посміховисько в усьому світі.

Це також вкрай небезпечний конституційно-правовий прецедент для європейського та світового правопорядку. Ніхто не гарантує, що у іншій країні перехідного стану розвитку, країні молодої демократії не з‘являться свої “умільці”, які також спокусяться на свій “теоретичний” розсуд “утверджувати” конституційне право, теорію і історію держави і права як заманеться.

Микола СІРИЙ, Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України, спеціально для УП