“Потрібно завжди очікувати найгіршого від сусіда. Тоді все буде нормально”

 Миколаївщина — третя область за кількістю обстрілів після Луганської й Донецької; з початку вторгнення її обстрілювали приблизно 700 разів. В облцентрі за майже пів року повномасштабної війни зруйнована частина будівельних комунікацій, інфраструктура та водопостачання. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова зустрілася з міським головою Олександром Сєнкевичем у Миколаєві й поговорила з ним про те, чи можна складати плани більше ніж на тиждень, коли живеш у прифронтовій зоні, про колаборантів, що коригують ворожі постріли, та з якими проблемами стикаються містяни. 

Відеорепортажі Заборони виходять на нашому ютуб-каналі, а також у мережі European Broadcasting Union, що об’єднує 112 суспільних мовників в 55 країнах.

Ви п’ять місяців перебуваєте в ролі мера міста воєнного часу. Як це відчувається? 

Бракує часу думати про відчуття. Відколи все почалося, відразу переорієнтувалися на військовий манір ведення справ. Зараз у нас немає постійного офісу чи міської ради. Усі ми в різних місцях. З першого дня зробили онлайн-рацію — і постійно збираємося завдяки їй. Керівники підрозділів працюють цілодобово, бо обстріли відбуваються і вночі, і в день. Потрібно рятувати людей, їхнє майно, вимикати газ та електрику. Тому особливої різниці в роботі міського голови в аварійному режимі у воєнному місті [у порівнянні з довоєнними часами] немає. Окрім того, що один день схожий на інший: ми чекаємо обстрілу й думаємо, що робити далі.

Друге — ми не будуємо далеких планів: тобто відновлювати, будувати — щось таке. Це буде потім. 

Тоді як виглядає горизонт планування?

Зараз — не більше як тиждень. Намагаємося не думати, що відбуватиметься по закінченні війни. Це вже потім. Знаєте, це як “після свят” — от це те саме “після війни”.

На початку вторгнення російська війська були просто в місті.

Майже. Вони були в передмісті.

Що ви зробили найперше, коли дізналися, що війська входять до Миколаєва? 

У першу чергу ми зібралися і зрозуміли, що потрібно готуватися до атаки. Тому всі комунальні підприємства, які мали важку техніку, разом із військовими взялися будувати блокпости, як це було 2014 року, а також фортифікаційні споруди, закопувати військову техніку й готувати місто до можливої облоги. 

Поки росіяни прийшли з Херсонської області й захопили Херсон, ми мали час підготуватися, розставити військові частини і в синхронізації з військовими звести всі необхідні мінімальні фортифікаційні споруди. Після того готувалися до облоги.

Проте на початку війни росіяни малу іншу тактику. Вони йшли великими колонами, що давало нашій артилерії можливість працювати. Тому російські війська зазнавали великих утрат. Тим більше вони були в нападі, не засідали у фортифікаційних спорудах. Ми працювали разом із військовими. Фактично були стройбатом. Це перше.

По-друге, ми витягали техніку, яка зламалася: нашу чи покинуту росіянами на полі бою поряд із містом. Виїжджали тракторами, тралами й витягали танки, БТРи, МТ-ЛБ, гармати, гаубиці. Загалом привезли в місто й передали військовим до 50 одиниць різної російської техніки — або самі полагодили, або віддали їм на ремонт.

Як би ви описали ситуацію в місті людині, яка весь цей час не була в Миколаєві? Як живе місто?

Місто живе під постійними обстрілами. Від самого початку повномасштабного вторгнення нас не бомбардували 21 день. Сьогодні в нас уже який, 152-й день війни [інтерв’ю було записано кілька тижнів тому — прим. ред.]? Отож зі 152 днів нас не бомбардували 21 день. Ми рахуємо їх.

Що відбувається? З першого дня я повторюю всім миколаївцям, що потрібно тікати з міста — тут небезпечно. Багато хто каже: “Ми не зможемо без рідного Миколаєва. Як нам бути щасливими в інших містах? Буде незручно. Ми не знаємо, куди їхати”. Але я відповідаю, що краще бути нещасливим якийсь час, але живим, ніж щасливим, але мертвим назавжди. Люди мають можливість повернутися після війни та відновити нормальне життя. Зараз треба пам’ятати: поки у вас проблеми на кшталт “де жити?” чи харчуєтеся не так, як завжди, — хтось в окопі й кожної секунди ризикує власним життям. Тому можна потерпіти. 

У Миколаєві після кожного обстрілу наші комунальні служби відновлюють інфраструктуру. Разом із підприємствами, електропостачальниками, газопостачальниками ми ремонтуємо трубопроводи, кабелі тощо. Для нас це такий собі день бабака, коли щоночі хтось розтоптує наш мурашник, а зранку ми починаємо його відновлювати — і робимо це до вечора чи до вечора наступного дня. 

Я правильно розумію, що над налагодженням інфраструктури працюють не тільки комунальники, але й приватні бізнеси? 

Ми залучаємо деякі будівельні компанії до розбору завалів. Допомагають нам обладнанням, бо десь 30% нашої комунальної техніки було знищено або під час обстрілів, або під час розбору завалів, під час чергових руйнувань будівель. Машини не були готові до такого частого використання. 

З якими проблемами, окрім обстрілів, зараз стикається Миколаїв?

Є дві проблеми. Перша — відновлення постачання питної води в місті. Друга — це проходження опалювального сезону. Щодо першої: 12 квітня росіяни порушили водопровід “річка Дніпро — місто Миколаїв” завдовжки 73 кілометри, що перекачує воду з Дніпра. Це дві труби діаметром 1,4 метра, і росіяни підірвали їх. Фактично місяць жили взагалі без води. За цей час ми брали воду з підземних резервуарів, тобто з наших свердловин, і роздавали її людям на вулиці. 

Протягом місяця відновили центральне водопостачання з річки Південний Буг, але ця вода не тієї якості, яка потрібна. Системи очищення не можуть довести її до рівня питної за двома параметрами: м’якість та солоність. Тобто вона солона на смак, як морська вода. Її не можна пити, але в ній можна мити посуд, овочі, купатися — робити все що завгодно, але не вживати. 

Ми працюємо з Міністерством розвитку громад та територій і посольством уряду Данії щодо побудови нових очисних споруд. Також будуємо зараз такі стенделоун — окремі маленькі системи очищення. У нас є завдання розставити по місту 100 штук до зими. Люди зможуть заходити в школу, садочок чи комунальні заклади та набирати воду.

Чи є можливість повернути нормальне водопостачання?

Візьмемо, наприклад, місто Маріуполь, яке намагалося зробити окремі системи водопостачання питної води. Цим займалися останні 5 років, і проєкт був ще на паперовій стадії — це довго. Тому коли мене питають: “Як найшвидше забезпечити питну воду місту?” — завжди кажу, що це буде за 2 тижні після деокупації Херсона. Ми зможемо відновити роботу труб і знову постачати воду з Дніпра. 

Ця солона вода завдає нам численних проблем. Окрім того, що роз’їдає наші магістральні мережі, вона ще знищує будинкові мережі. Тобто багато труб починають текти. Деякі люди знімають відео і кажуть: “Дивіться, яка у нас жовта вода”. Це насправді через їхні труби всередині будинку. Ми качаємо усім однакову воду. Не може бути в одних біла, а в інших — жовта. Це просто внутрішньобудинкові мережі, які ця вода руйнує. Якщо не користуватися ними часто, то, звичайно, вода жовтіє від іржі. 

Швидкого вирішення немає, лише довгі плани. А по-швидкому ми готуємося до зими, щоб людям роздавати питну воду не на вулиці, як зараз, а саме в приміщеннях. 

Ну й опалювальний сезон. Хтось із міських голів переживає за ціну на газ. Я переживаю за те, щоб ми взагалі змогли запустити опалення в деяких будинках, де внаслідок обстрілів немає вікон. Із 3300 багатоповерхівок у нас приблизно 400 зараз частково без вікон. Є люди, які забивають вікна або OSB-плитою, або фанерою і плівкою. Інші люди просто відсутні. Сьогодні у Миколаєві із 480 тисяч, які мешкали тут до війни, живе 230 тисяч людей.