Помста Трампа: навіщо нова більшість у Конгресі США заблокувала вибори спікера

 Та його робота почалася з конфузу. Побоювання ЗМІ та конгресменів здійснилися: у Палаті представників забракло голосів, щоб призначити спікера. Це сталося вперше з 1923 року.

Партія більшості — Республіканська — не змогла зібрати 218 голосів для затвердження своєї кандидатури, 57-річного представника з Каліфорнії Кевіна Маккарті. А отже, не можуть скласти присягу й інші члени палати, через що вона, по суті, не може працювати.

Як так сталося і чому, здавалося б, внутрішньополітична американська подія має значення і для України?

Другий шанс Кевіна Маккарті

За іронією долі, у 1987 році тоді ще студенту Маккарті відмовили у стажуванні в Конгресі в офісі республіканця Білла Томаса. Але він натомість пішов у менш престижне місце в рідній Каліфорнії — й швидко проклав собі кар’єрний шлях аж до керівника республіканської більшості в легіслатурі штату.

А коли у 2006 році Томас оголосив про відставку, Маккарті подався на вибори до Палати представників — і відтоді стабільно перемагав у своєму окрузі.

А з 2014 року Маккарті став лідером республіканців у Палаті представників. І наступного року в нього з’явилась нагода поборотися за високу посаду спікера Палати після відставки Джона Бейнера (який, і це знову іронія долі, пішов під тиском з боку правого крила однопартійців).

Та Маккарті втрапив у публічний скандал, “обмовившись”, що Республіканська партія створила комітет із розслідування терактів 2012 року в Лівії (тоді загинув американський посол), аби підірвати шанси демократки Гілларі Клінтон на обрання президентом. Цим він порушив неписане правило не розкривати публічно мотивації діяльності комітету. І до цього додались чутки про нібито подружню зраду Маккарті та його недостатню “консервативність”.

Урешті, Маккарті довелося зняти свою кандидатуру з виборів спікера Палати. Тим не менш, він продовжив збирати довкола себе коло прихильників, вочевидь чекаючи нагоди домогтися кар’єрного зростання.

З цієї причини республіканець налагодив особисті відносини з Дональдом Трампом, який якраз готувався стати президентом США.

Маккарті захищав Трампа під час усіх скандалів.

Зокрема, захищав у справах про втручання Росії у вибори 2016 року (хоча в приватних розмовах припускав, що “Путін платить Трампу”), чи то спробі імпічменту через тиск на президента України Володимира Зеленського (тут же він потрапив у ще один скандал, заявивши в інтерв’ю, що це не Трамп просив Зеленського про послугу, а сам Трамп пропонував послугу Зеленському — що не відповідає дійсності).

Здавалося б, стосунки Маккарті й Трампа охололи після штурму Капітолія 6 січня 2021 року, коли лідер республіканців у Палаті представників навіть закликав президента взяти на себе “частину відповідальності”.

Та пізніше Маккарті знову публічно зустрічався з Трампом — і раптово перестав підтримувати ініційоване демократами розслідування подій 6 січня в нижній палаті Конгресу, назвавши його підставним.

І вже в грудні 2022 року Трамп публічно підтримує кандидатуру Маккарті на посаду спікера Палати представників, бо він “заслуговує на цей шанс”.

То що ж завадило Маккарті отримати омріяну посаду з другої спроби?

Never Kevin Republicans

Для того щоб скористатися цим шансом, Кевін Маккарті намагався заручитися підтримкою якнайбільшого кола республіканців, активно беручи участь у передвиборчій кампанії перед проміжними виборами 2022 року.

Тоді, нагадаємо, партія очікувала на “червону хвилю”, яка дозволить їй узяти під контроль обидві палати Конгресу й посилити позиції перед виборами президента-2024.

Та в Сенаті демократи не просто зберегли, а навіть трохи збільшили перевагу (було 50, стало 51), а в Палаті представників республіканці хоч і здобули перемогу, та зовсім не таку велику, як очікувалось (222 проти 213).

У такій ситуації для Маккарті в буквальному сенсі кожен голос мав значення, адже спікера обирають простою більшістю від тих, хто бере участь у голосуванні — тобто навіть п’ять республіканців могли змінити хід обрання спікера.

І такі п’ять республіканців знайшлися дуже швидко.

Це — представники ультраправого “Кокусу свободи”, який провів понад 40 своїх представників до нижньої палати Конгресу, що їх у ЗМІ навіть охрестили “аж-ніяк-за-Кевіна” (Never Kevin Republicans).

До цієї неформальної групи увійшов, серед іншого, Енді Біггс, який змагався з Маккарті за номінацію на посаду спікера Палати представників від партії (і набрав 31 голос).

Формальні претензії до Маккарті з боку “аж-ніяк-за-кевінців” нагадують ситуацію 2015 року: він недостатньо консервативний і має понести відповідальність за провал партії на проміжних виборах.

Фактично ж ультраправі, як показали пізніші події, прагнули посилити свої позиції, отримавши більше впливу на ухвалення рішень у Палаті представників: в обмін на підтримку вони висунули низку вимог, більшість яких Маккарті в останню мить, після кількатижневих торгів, вирішив прийняти.

Одна з головних поступок: спікера можна буде звільнити за клопотанням п’яти членів Республіканської партії в Палаті представників, а не мінімум половини, як було погоджено раніше.

Також ідеться про дозвіл конгресменам вилучати фінансування з конкретних програм на зарплати федеральним держслужбовцям, створення підкомітету з розслідування “використання федерального уряду як зброї” (вочевидь, спрямованого проти адміністрації Байдена), припинення практики дистанційного голосування, запровадженої в часи пандемії за головування Ненсі Пелосі, скорочення терміну повноважень працівників управління з питань етики Конгресу тощо.

Що на це сказали “аж-ніяк-не-кевінці”? “Розпливчастий ультиматум, якому бракує конкретики й змісту”.

Тож і результат голосування за посаду спікера Палати представників був прогнозований.

Три провальні спроби

Зустріч республіканців перед засіданням Палати представників 3 січня — першим для Конгресу 118-го скликання — відбувалася на підвищених тонах.

Маккарті переконував своїх колег, що “заслужив на посаду”. Причому настільки, що, як подейкували інсайдери у Вашингтоні, почав переносити свої речі до кабінету Ненсі Пелосі.

Та ще до голосування Маккарті визнав, що більше п’яти республіканців голосуватимуть проти нього, що фактично позбавляло його шансів на обрання з першої спроби. Адже жоден член Демократичної партії, хай теоретично й міг підтримати республіканця на посаді спікера, вирішив не голосувати проти своєї кандидатури — Хакіма Джеффріса.

Але для Маккарті все обернулося ще гірше.

Перший раз, коли питання обрання спікера було винесене на голосування, його підтримали лише 203 члени Республіканської партії. Ще десять — віддали голоси за вже згаданого Енді Біггса, ще троє віддали по одному голосу за інших кандидатів, а шість — за Джима Джордана, колишнього главу “Кокусу свободи”, який… сам же формально й номінував Маккарті на засіданні.

Другий раз Джордана підтримали вже 19 республіканців — усі, хто в минулому “раунді” голосували проти Маккарті. А на третій раз це число вже зросло до 20 — республіканець Браян Дональдс заявив, що в Маккарті “просто немає голосів”, і партії треба знайти нового кандидата або вирішити, що робити далі.

І це попри те, що Джордан обидва рази знову висував кандидатуру Маккарті на голосування й закликав об’єднатися довкола нього.

На цій ноті обрання спікера Палати представників перенесли на наступний день — середу.

Ультраправі, які виступають проти Маккарті, пропонували обрати спікером ультраправого, який Маккарті публічно підтримує. Глухий кут.

Востаннє обрання спікера Палати представників не з першої спроби траплялося у 1923 році.

Причому паралелі доволі показові: тоді республіканці (щоправда, не ультраправі, а прогресивні) відмовились підтримувати кандидатуру консервативного Фредерика Джилета й вимагали змін у процедурі роботи палати.

За Джилета все ж проголосували з дев’ятого разу через два дні після початку обрання.

Три шляхи виходу з кризи

До обрання спікера єдине, що може робити Палата представників, — голосувати за обрання спікера. Жоден її член не може скласти присягу; посади в комітетах не можуть бути заповнені; жодного законодавчого рішення не може бути ухвалено.

Сам Маккарті після провальних голосувань заявив, що готовий боротися до кінця.

“Можливо, в палаті й відбувається битва, але це битва за голоси однопартійців і за країну, і мене це влаштовує”, — сказав він журналістам. Найдовша в історії “битва” за обрання спікера Палати представників, яка відбулася далекого 1855 року, тривала два місяці й 133 голосування.

Наразі існують три варіанти, як може розгортатися ситуація далі.

Перший і найбільш сприятливий для Маккарті полягає в тому, що він знайде аргументи й переконає своїх однопартійців проголосувати за нього. Ймовірність такого сценарію, якщо поглянути на події вівторка, наразі досить сумнівна — тим паче, що навіть Трамп висловив сумніви в тому, чи доцільно підтримувати Маккарті далі.

Другий варіант — це поява нової консенсусної кандидатури на посаду спікера нижньої палати Конгресу замість Маккарті.

Але й тут проблема в тому, що поки такої кандидатури немає: найбільш імовірна альтернатива, партійний “батіг” Стів Скаліс, категорично відкидає плани стати спікером і всіляко підтримує Маккарті, а з боку ультраправих республіканців популярних кандидатур наразі просто немає.

Третя можливість, яка виринала ще під час змагання Маккарті за номінацію на посаду спікера від республіканців, є поки суто теоретичною: помірковані представники обох партій можуть висунути альтернативного кандидата й разом зібрати достатньо голосів за нього.

Якщо всі демократи погодяться на такий план, то їм буде достатньо лише п’ятьох голосів від Республіканської партії. Та, знову-таки, невідомо ані потенційних імен таких кандидатів, ані того, чи взагалі знайдеться стільки республіканців, згодних проголосувати проти своєї партії.

Спікер Палати представників — не лише третя особа США за конституцією (після президента й віцепрезидента). Так склалося, що він має вагомий неформальний вплив на законодавчу діяльність Конгресу — від погодження законів до розподілу посад у комітетах. Не варто забувати й про роль спікера всередині партії, як це було у випадку з Ненсі Пелосі.

А отже, за обранням спікера нижньої палати Конгресу варто пильно стежити і в Україні, адже від його (чи її) особи залежатиме й подальша підтримка в протистоянні з Росією.

Консервативні республіканці вже не раз заявляли, що налаштовані посилити контроль над допомогою Києву; сам Маккарті говорив про небажання виписувати “безлімітний чек” (хай що це означає).

Проте посилення впливу ультраправих загрожує не просто контролем, а й скороченням допомоги Україні.

Олег ПАВЛЮК, журналіст “Європейської правди”