Перший Тігіпко на селі

“Він — молодий і сильний, він красивий і такий лапочка! Він вдихне в політику новий, свіжий струмінь! Нам потрібні нові люди, нові імена й обличчя!”. Так пояснює на політичному інтернет—форумі своє бажання проголосувати за Сергія Тігіпка 19—річна дівчина, яка 17 січня цього року вперше в житті виконала свій громадянський обов’язок. І таких, як вона, в Україні дуже багато — мабуть, левова частка з тих 3,2 мільйона виборців, які віддали голоси найбільшій несподіванці цих президентських перегонів. Раптом вигулькнувши із політичного забуття, виходець із комсомольського активу, який встиг попрацювати віце—прем’єр—міністром в уряді Павла Лазаренка і Валерія Пустовойтенка та міністром за Прем’єра Віктора Ющенка, був серед лідерів владного блоку “За єдину Україну!” і прокучмівської більшості у Верховній Раді, головою Нацбанку й керівником виборчого штабу Віктора Януковича на минулих президентських виборах, несподівано зайняв благодатну нішу “нового обличчя”.

Тепер перед Тігіпком відкриті широкі перспективи: розраховуючи на його електорат, перед Сергієм Леонідовичем розшаркуються і Янукович, і Тимошенко, а щонайменше 13 відсотків виборців і далі дивляться на нього з надією, висловлюючи готовність підтримати поки що досить абстрактну “Сильну Україну” й на парламентських виборах. Як “перша дівка на селі”, володар третього майже призового місця виборчого п’єдесталу має право крутити носом. Чим успішно й займається, викликаючи ще більшу повагу й любов “своїх” виборців, які голосували за Тігіпка значною мірою саме тому, що він не викликав асоціацій із жодним з “обридлих” кандидатів першого ешелону...

“Молодий комсомолець” 50 років бажає познайомитись...

Насправді “красивий лапочка” (про суб’єктивні категорії сперечатися не будемо) не такий уже й молодий — 13 лютого Сергію Леонідовичу стукне 50. Стільки ж, скільки в листопаді виповниться Юлії Тимошенко, і не так уже й набагато менше, ніж Віктору Ющенку, який за три тижні відзначатиме 56—річчя, чи навіть майже 60—річному Віктору Януковичу. Хоча сам Віктор Федорович, схоже, вважає чи то себе значно старшим, чи то Тігіпка — молодшим, бо в ефірі “Великої політики” на телеканалі “Інтер” доброзичливо потішився з того, що в політиці “підростає молодь”. Утім лідерові Партії регіонів, який у велику столичну політику прийшов на п’ять років пізніше, ніж “молодий” Тігіпко, не звикати й до значно серйозніших ляпсусів. Інша річ, що “новим обличчям” “бронзового призера” президентських перегонів вважають і більшість його виборців. Серед яких далеко не всім менше двадцяти і багато хто цікавився політикою й до Помаранчевої революції, після якої Сергій Леонідович майже на п’ять років зник із політичної арени.

Підґрунтя і політичного, й підприємницького майбутнього Сергія Тігіпка криється в справжній, а не умовній молодості. Нинішній мільйонер у грошовому й голосовому еквіваленті належить до так званої “групи комсомольців”, представників якої “серйозні” колеги—політики та обізнані виборці небезпідставно недолюблюють.

Зауваження про те, що “всі, кому за 35, вийшли з комсомолу” (так відповідає на закид про комсомольську молодість героя дехто з шанувальників Тігіпка) у цьому випадку недоречне. Як не кожна актриса провінційного театру може стати Евітою Перон, так рядовий член ВЛКСМ далекий від тих “успіхів”, які демонстрували керівні кадри “молодших товаришів комуністів”. А Сергієві Тігіпку пощастило двічі: комсомольську кар’єру він розпочав не де—небудь, а в Дніпропетровську, зайнявши гідне місце у зграї “птахів гнізда Дніпропетрова”, який виростив Леоніда Кучму і панував в Україні фактично до перемоги Помаранчевої революції.

Відслуживши після закінчення металургійного технікуму в танкових військах, майбутній політик подався в “рафінований” загін комсомолу — завідувати відділом пропаганди й агітації Дніпропетровського обкому ЛКСМУ (щоправда, як свідчать ті, хто знав його тоді, Серьожа не лише за посадою промивав молоді мізки ленінськими настановами, а й активно сприяв “прогресивним” течіям — наприклад, відкривав рок—клуби). Потім піднявся ще вище й із серпня 1989 року до жовтня 1991—го обіймав посаду першого секретаря обкому. Це місце було “жирним” і в радянські часи, а наприкінці 1980—х, коли Союз уже відверто дихав на ладан, стало просто ідеальним фундаментом для блискучого старту в зароджуваний вир “дикого” капіталізму.

Як слушно зауважив сатирик Михайло Жванецький, “усі олігархи — з комсомолу. Вони всі — власники банків”. Усі — не всі, але тим комсомольцям, які на момент розвалу СРСР сиділи в теплих керівних кріслах, на долю скаржитися було гріх. Втративши вплив у системі радянській, вони оперативно змінили червоні галстуки й комсомольські значки на краватки та костюми від “Бріоні”, оперативно перекваліфікувавшись на власників банків. “Дешево і зручно”: й партійну касу “пристроєно”, і ленінська молодь без шматка хліба не залишилася.

“У владу йдуть тільки невдахи!”

Окрім стартового капіталу (в найрізноманітніших значеннях цього слова), комсомол дав Сергієві Тігіпку зв’язки в різних державах пострадянського простору й передусім Росії, які згодом дуже допомогли у примноженні ресурсів. Спершу — заступник голови правління банку “Дніпро”, а згодом — засновник одного з найбільших комерційних банків України, “Приватбанку”, тоді ще справді молодий банкір завдяки фінансовим операціям різного штибу успішно укріпляв і примножував свій капітал. Свого часу відомий “антимафіозі” Григорій Омельченко заявляв про те, що на Тігіпка та його тодішню дружину Наталію було зареєстровано немало фірм, зокрема й офшорних (сайт “Україна кримінальна” наводить перелік цих структур: “Альфа—Приват ЛТД”, “Бета—К ЛТД”, “БНМ—Приват ЛТД”, Українсько—кіпрський “Приват—Інтертрейдинг”, “Сентоза ЛТД”, “Солм ЛТД”, “Віст ЛТД”, “Перша міжнародна фінансова корпорація”, “Бізнес—інвест”, “Приватполіс” та ін.).

Здавалося б, у розхристаному банківському й не лише бізнесі перехідного ринкового періоду колишній комсомолець почувається, як риба у воді. І хоча на той час українські скоробагатьки вже добре усвідомили, що наш ринок — це зовсім не те, що західний, і без власної присутності у владі ти можеш претендувати в кращому разі на роль в’юна, а не щуки, Тігіпко в політику не рвався. В усякому разі впевнено про це заявляв, зневажливо зазначаючи, що ті підприємці, які йдуть у владу, просто не здатні домогтися успіху в бізнесі.

Буквально через місяць після однієї з таких заяв Сергій Тігіпко вже розмахував портфелем віце—прем’єра з питань економіки. Йшов 1997 рік, і в головному кабінеті урядової будівлі на Грушевського, 12, сидів майбутній “злий геній” української політики Павло Лазаренко... До слова, згодом, уже після Помаранчевої революції, “каліфорнійський в’язень” в інтерв’ю газеті “Сєгодня” у переліку людей, яким він дав путівку у великий бізнес, назвав і прізвище Тігіпка.

Через кілька років “Україна кримінальна” опублікувала лист колишнього УБОЗівця, який розповів, як буквально напередодні призначення Сергія Леонідовича в уряд нібито їхав заарештовувати його за “відмивання” грошей через офшорний банк у Латвії. І нібито не встиг, бо поки доїхав, Тігіпко вже змінив “приватбанківську” дніпропетровську “прописку” на віце—прем’єрське крісло.

Але зазвичай при згадці про перший урядовий період Тігіпка на думку спадає інша історія, з якої віце—прем’єр вийшов з орденом Почесного легіону на лацкані. Найвищу нагороду Франції молодому українському урядовцю вручив сам президент Жак Ширак — як співголові французько—української комісії з економічного співробітництва. А той факт, що завдяки активному сприянню “економічного” віце—прем’єра провідну позицію на українському ринку зайняла французька цементна компанія “Лафарж”, до керівних органів якої Ширак мав безпосереднє родинне відношення, слід вважати випадковим збігом.

Анекдот: молдаванин б’ється головою об стіну

Два роки тому в інтерв’ю інтернет—виданню “Українська правда” Сергій Тігіпко пояснив, чому вирішив таки піти з бізнесу в політику. “У мене були певні зобов’язання перед Кучмою. Ми з ним дуже багато працювали ще до того, як він пішов у президенти в 1994 році. Коли я був секретарем обкому комсомолу, Кучма очолював завод, і ми часто зустрічалися по роботі. Він мене кілька разів серйозно виручав, підтримував деякі молодіжні проекти. Свого часу я був у нього позаштатним консультантом”, — нагадав виходець із “дніпропетровського клану”.

Але Леонід Кучма зобов’язань перед Тігіпком не мав. Тому наприкінці 1999—го, обираючи між ним і Віктором Ющенком, щойно інавгурований на другий термін Президент призначив головою нового уряду останнього. Про мотиви такого вибору версій багато. Від напіванекдоту про те, що на запитання, хто краще керуватиме урядом, Кучмі відповіли: різниці між ними немає, хіба що Віктор Андрійович, наткнувшись на стіну, сяде під іконами й заплаче, а Сергій Леонідович — довбатиме ту стіну головою, поки не проб’є щось із двох. До серйозного пояснення: Кучму не задовольняло те, що парламентські важковаговики надто запишалися своєю роллю у його перемозі на виборах, тому треба було їх “приструнити”. На той момент Тігіпко як неконфліктний і схильний до переговорів політик у цьому сенсі поступався Ющенку, готовому стати з олігархами на герць.

Проковтнувши образу, екс—віце—прем’єр залишився працювати в уряді Ющенка, та ще й з пониженням до міністра економіки. Але довго не витримав і у 2000 році пішов у народні депутати — переміг на довиборах у Павлоградському виборчому окрузі. Так почався парламентський етап його кар’єрного сходження.

У листопаді того ж року Тігіпко очолив провладну партію “Трудова Україна”, до якої увійшли Віктор Пінчук, Андрій Деркач, Дмитро Табачник та чимало інших достойників. Як лідер політичної сили, покликаної підтримувати Президента Кучму, цього разу Сергій Леонідович небезпідставно розраховував на прем’єрське крісло — подейкують, навіть план дій уряду на наступні сто днів написав. Але на нього знову чекало гірке розчарування: після гучної відставки Віктора Ющенка Кучма призначив Прем’єр—міністром Анатолія Кінаха. За іронією долі — теж вихідця з Молдавії. Щоправда, до Тігіпка, на відміну від Кінаха, анекдоти про молдаван (“скільки треба молдаван, щоб вкрутити лампочку? П’ятеро: один тримає лампочку, інші крутять табурет”) не причепилися. Можливо, тому, що уродженець молдавського села Драгонешти Тігіпко запевняє: насправді він — чистий українець. Навіть прізвище обіцяв змінити на Тигипко — від українського “тигипати”. Щоправда, в разі, якщо стане Президентом, тож поки що у паспорті Сергія Леонідовича — без змін.

Підставив і Нацбанк, і Януковича

До наступного скликання Верховної Ради Тігіпко увійшов під щасливим номером 7 за списком штучно утвореного блоку “За ЄдУ!”, де згодом брав активну участь у переговорах про перетягування до парламентської більшості опозиційної “Нашої України”. Потім прем’єрський портфель уже вкотре зобразив для нього фанеру над Парижем, спланирувавши в руки донецького “губернатора” Януковича, а Тігіпкові довелося задовольнитися престижною “цукеркою” у вигляді посади голови Національного банку. На цій посаді він опинився, м’яко кажучи, не зовсім законно — термін повноважень попереднього керівника НБУ Володимира Стельмаха вичерпувався лише в січні 2005 року. І самоствердився на найдорожчому для банкіра — грошових банкнотах. Аби прибрати з гривні підпис “поганого” Ющенка, Нацбанк запустив у друк новенькі гривні, які в присутності журналістів, стримано усміхаючись в об’єктиви телекамер, хвацько “підмахував” новий голова.

Тігіпко недвозначно натякав, що на виборах 2004 року планує балотуватися у президенти (“якщо партія так вирішить, я виконаю її рішення”). Але в цьому світі був дехто сильніший за партію, і в результаті керівник НБУ опинився на чолі виборчого штабу іншого обранця долі й Президента Кучми — Віктора Януковича.

Про те, як Сергій Леонідович одночасно “керував” центробанком і штабом, не стомлюються розповідати його заступники по НБУ (зокрема, Арсеній Яценюк, на якого Тігіпко скинув усю роботу в часи дуже кризових для Нацбанку революційних часів) та соратники Януковича. Не заслуживши дивідендів ні там, ні там, нинішнє “нове обличчя” крутнуло хвостом і, коли з’ясувалося, що “перемогу” Януковича в другому турі виборів значно підкоригує Майдан, покинуло одразу обидві посади. “Клас!” — так охарактеризував в ефірі “5—го каналу” свої враження банкір—штабіст, скинувши подвійне ярмо відповідальності. І пообіцяв, що тепер усю увагу приділятиме партії, адже там — “люди, які на нього покладаються”.

Зрозуміло, що невдовзі і в “Трудовій Україні” за ним тільки курява знялася — на цей раз Тігіпко взагалі покинув політику і повернувся у банківський сектор. Казали, що з переляку перед революцією він надовго подався за кордон, але в самого екс—“трудовика” такі чутки викликають посмішку — каже, що лише на десять днів гайнув у далекі гори кататися на лижах. На запитання, чому б йому, з його капіталами, не придбати собі віллу на Лазуровому узбережжі й до кінця життя потягувати коктейлі, Тігіпко зазвичай відповідає, що не хоче закінчити життя, до смерті впившись біля власного басейну.

Продавши за 723 мільйони доларів деякі з належних йому активів групи “ТАС” шведам, Тігіпко за умовами угоди про купівлю—продаж залишився топ—менеджером утвореного на місці колишніх “ТАС—Коммерц” і “ТАС—Інвест” українського “Сведбанку”. “За політикою я не сумую і повертатися поки не збираюся”, — запевняв Сергій Леонідович у 2007—му, 2008—му і на початку 2009—го. Про те, наскільки можна довіряти його слову, свідчать попередні факти біографії нашого героя. Втім варто зазначити, що колись до цієї обіцянки він додав: якщо повернуся — то одразу, з тріумфом і надовго.

“Новий”, бо “старий”

І принаймні першої частини цієї обіцянки дотримався. Як запевняють близькі до Тігіпка люди, насправді банкір ніколи не полишав мрій про високі владні олімпи, але вичікував, щоб своєю появою справді наробити галасу. Прагматичний бізнесмен, Тігіпко вклав у виборчу кампанію величезні кошти з прицілом на те, щоб повернути інвестиції сторицею. І з огляду на те, як палко пропонує йому прем’єрське крісло Юлія Тимошенко (вона було навіть заявила, що “засватаний” екс—кандидат уже дав згоду, чим його самого дуже здивувала), як приязно ставиться до колишнього “зрадника” його колишній шеф Янукович та скільки дрібних партій готові радо “лягти” під його харизматичну постать на наступних парламентських виборах, інвестиція вийшла вдалою.

У чому ж феномен цієї людини, яка з бувалих у бувальцях несподівано зайняла нішу “нового обличчя”? На думку політолога Володимира Фесенка — саме в тому, що Тігіпко — “старий новий політик”. “Він, як дзеркало, відображає світогляд українського виборця, — вважає експерт — З одного боку, діє інерція старої політики — люди у переважній масі не готові голосувати за справді нові обличчя. З іншого боку, є велике прагнення чогось свіжого. Саме поєднання цих двох тенденцій — надійність перевіреного старого й бажання нового — породило “феномен Тігіпка”.

За словами Фесенка, “новизна” Тігіпка в тому, що минулі п’ять років він був далекий від політики, пересидівши “в тіні” саме той напружений період, який став для народу періодом розчарування у попередніх кумирах. А потім, поки “помаранчеві” чубилися між собою, а опоненти поливали їх усіх брудом, прийшов “незаплямований” нейтральний кандидат. Принаймні таким його побачили виборці, стомлені постійним політичним протистоянням.

“Більша частина виборців Тігіпка — це люди, які схиляються до раціонального вибору, — наголошує Фесенко. Його підтримує середній клас — підприємці, чиновники, люди, які мають достатньо високу кваліфікацію”. Думку про те, що переважна частина аудиторії Тігіпка — це жінки, які проголосували за нього як за такого “красунчика”, політолог вважає “абсолютною дурнею”. “Опитування свідчать про те, що демографічна структура електорату Тігіпка фактично не відрізняється від демографічної структури українського суспільства. При цьому частка жінок серед його виборців є навіть трохи меншою, ніж у суспільстві”, — наголошує Фесенко.

Хоча, як на те пішло, ще великий харизматик Адольф Гітлер помітив, що електорат — “це та сама жінка”, яка обирає одного з—поміж багатьох претендентів на руку і серце...
Аби за кого, тільки б не за “них”

Відкидає Фесенко й хибне, за його словами, уявлення, згідно з яким за екс—комсомольця голосували як за “сильного президента”. “Попри те, що епітет “сильний” в його рекламній кампанії посідав чільне місце, Тігіпка обирали передусім як кандидата з прагматичною, а не ідеологічною (байдуже, “помаранчевою”, “антипомаранчевою”, проєвропейською чи проросійською) політикою”, — каже політолог.

Попри те, що експерти з реклами активно критикували Тігіпка за схожість його реклами з “януковичівською”, Фесенко вважає роль масштабної рекламної кампанії в успіху кандидата провідною. “Кандидати, які рекламної кампанії не проводили, на цих виборах не мали жодних шансів на перемогу”, — вважає пан Володимир. Також, на думку Фесенка, на користь Тігіпка спрацювало уявлення про його “прохідність” у другий тур, підживлене рекламними псевдосоціологічними опитуваннями.

Чи вдасться “сенсаційному” Тігіпкові реалізувати цей потенціал і здобути великий вплив на політичну ситуацію, чи через рік—два він зійде з політичної арени так само непомітно, як п’ять років тому? “Шанси він має, адже попит на те, що називають абстрактним терміном “третя сила”, в суспільстві дуже великий, — зазначає Володимир Фесенко. — Але рано чи пізно йому доведеться конкретизувати зміст своєї політичної позиції. Тоді люди зможуть більше конкретно оцінювати його політичну програму, і якщо вона збігатиметься з їхніми очікуваннями, Тігіпко може навіть додати. Першим тестом для нього будуть місцеві вибори 30 травня. Якщо дійсність увійде в дисонанс із очікуваннями виборців — усі ми бачили, чим це завершилося для Яценюка”.

Феномен чи не феномен, Тігіпко таки здивував, і не лише оглядачів, а й своїх конкурентів. Насправді чинним політичним лідерам “першого ешелону” варто замислитися над тим, чому народ так жадібно шукає собі “нове обличчя”, що, як у часи порожніх магазинних полиць радянської доби, готовий кидатися на протухлу ковбасу “собача радість”, якщо вже хоч її “викинули” замість омріяного сервелату.

Але вони не замисляться. Якби нинішні лідери були здатні бачити і визнавати власні помилки, то й виборці не прагнули б ухопитися за будь—якого тігіпка, аби лише вирватися із замкнутого кола Ю та Я.

Оцінка

Володимир Фесенко, політолог:

— Тігіпко дуже хоче стати Прем’єр—міністром. Але він робить правильно, не даючи зараз згоди на пропозиції Тимошенко. За сильного Президента й без підтримки парламенту Прем’єр може спалитися дуже швидко. Ні Бальцерович, ні Гайдар не зробили політичної кар’єри — їх принесли на вівтар президентської популярності інших. Саме так, швидше за все, було б і з Тігіпком, адже ні Тимошенко, ні Януковичу не потрібно вирощувати сильного конкурента. Тому Тігіпку треба вичекати до позачергових парламентських виборів, і тоді, якщо підтримка дозволить йому створити сильну фракцію у Верховні Раді й мати сильні позиції в коаліції, претендувати на посаду Прем’єра. Зрештою, для нього є ще один варіант — піти на вибори міського голови Києва. Тут Тігіпко має дуже великі шанси, а це вже дуже непоганий майданчик і для подальшого посилення політичного впливу.

Леся ШОВКУН