Перебування за кордоном не звільняє від обов’язків. Але позбавляє прав

Михайло родом з Донеччини. Старший син народився майже 18 років тому. А молодший — десять. Дружина мала народжувати молодшого на початку літа, але в їхнє містечко увірвалася війна. Та війна, яка тоді більшості людей здавалася чимось тимчасовим, локальним, не здатним вирости у щось велике.

З вікна їхнього будинку війна виглядала реальною. І снаряд, що пробив стіну кухні, був реальним. На щастя, вони лишилися живими, але Павлушка народився передчасно. Напевно, він мав загинути в перші дні свого життя, бо в лікарні були перебої з електрикою, з персоналом і... зі здоровим глуздом. Але він чомусь залишився живим. Усупереч усьому. І всупереч усьому вони змогли виїхати на Київщину.

Усе налагоджене життя родини залишилось у минулому. Разом з усіма планами. Разом із будинком, сімейними альбомами, квітами на підвіконні... Разом із маленьким ліжечком у дитячій кімнаті, яке так і не довелося розпакувати.

Мама з молодшим фактично жили в лікарнях. Гідроцефалія, шунт, ДЦП, проблеми з серцем, проблеми з вагою, із зором, з розвитком. Михайло розривався між двома роботами і старшим сином. Єдине житло, яке вони змогли зняти, — “вбита” гостинка на околиці міста, де спати доводилося на підлозі, а їсти — на кухні по черзі. І, попри все, вони були щасливі. Бо вирвалися з того схибленого світу, на який перетворилося їхнє рідне місто. Колишні друзі захоплено “будували молоду республіку”, підозріло схожу на концтабір.

Павлушка так і не навчився ані ходити, ані навіть сидіти самостійно. Але усмішка у нього була найкраща в світі. Можливо, тому, що у нього була найкраща в світі родина. Родина, яка не опустила рук, а щодня рухалася вперед. Мама з часом знайшла дистанційну роботу. Брат готувався до вступу в коледж. Тато почав потроху знаходити годинку-другу для того, аби погуляти з дітьми, поки мама “слухає тишу”. Життя потихеньку стабілізувалося.

Ну, що було далі, ви всі пам’ятаєте. На світанку 24 лютого 2022-го Київ, як і багато інших міст, прокинувся від вибухів. Їхня родина занадто добре знала, що відбувається одразу після цих звуків.

Евакуаційний потяг, в який мама з хлопцями ледь змогла сісти, віз їх у напрямку польського кордону. Все життя знову було запхано в невеличкий наплічник. Михайло залишився захищати Київ у складі одного з ДФТГ.

Рік по тому він виїхав до них. Виїхав абсолютно легально, оформивши всі необхідні документи. Бо дружина не могла впоратися сама в чужій країні. Бо старший син відмовлявся виходити з дому і лежав, дивлячись у стіну. Бо молодший знов употребував чергових операцій. Бо сама вона була на крок від психіатричної клініки.

Вони знову почали все з початку. Але цього разу нове місце не було їхнім домом — серця залишилися в Україні. І вони були впевнені, що одного дня вони зможуть туди повернутися. Друзі родини, які залишилися в Україні, раділи за них, бо рівень медицини країни, в якій вони опинилися, давав непогані шанси на майбутнє молодшому. Бо в небі над їхніми головами літали літаки, яких не треба було лякатись. А до найближчого берега моря було лише дві години автівкою. І це було перше море в житті їхніх дітей. Але все це було чужим.

Коли МЗС опублікувало листа, в якому йшлося про доручення консульствам із 23.04.2024 тимчасово призупинити вчинення консульських дій за заявами громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, ця родина була першою, про яку я подумала. Про старшого, якому ось-ось має виповнитися 18 років. І який усі ці роки говорив про те, що повернеться воювати в Україну, коли стане дорослішим. Про Михайла, на якому тримається його родина. Про те, як вони сьогодні мають почуватися. Про те, як почуваються інші — ті, хто виїхав не в пошуках кращого життя, а через необхідність. Про багатодітні родини; про тих, хто перебуває на довгостроковому лікуванні; про тих, хто виїхав десяток років тому, але зберіг громадянство. Про всіх, кому цим листом сказали: “На цю державу ви більше спиратися не можете. Якщо нам від вас немає користі у війні, вас для нас не існує”.

Звичайно, про них ніхто не думав. Як і завжди. Родини, в яких є діти або дорослі з важкою інвалідністю, — тягар для держави. Це і в мирні часи було так. А у воєнні, в умовах обмеженого ресурсу — тим більше.

Звичайно, через певний час вийдуть якісь пояснення. Згадають про певні категорії, яких це не стосується. Пропишуть нові правила і нові алгоритми. Але коли це буде, ніхто не знає. Бо це ще одна національна забава — запускати нові закони, не забезпечуючи їх нормативкою. Ніби все і прописано чудово, а алгоритму втілення не існує в природі. І відповідальність тоненьким шаром розмазано по всіх відомствах і міністерствах. Дуже, до речі, зручно.

Безумовно, обов’язку із захисту Батьківщини ніхто не відміняв. І дійсно, настав той час, коли треба приймати важкі рішення — залишатися громадянином цієї країни і виборювати її існування або шукати кращої долі в інших країнах. Світ великий і різноманітний. Знайти собі куточок у ньому не так і важко.

Але це гра, в яку грають удвох. І з держави так само ніхто не знімав відповідальності за своїх громадян. Навіть тимчасово. Навіть “до отримання додаткових роз’яснень щодо порядку застосування положень”. Бо розумним кроком було б робити це в зворотному порядку — спочатку дати роз’яснення, а вже потім запроваджувати санкції проти тих, хто намагається всидіти на двох стільцях одночасно. Аби разом із ними не постраждали ті, хто виїхав вимушено. І якщо пан Кулеба каже про те, що “перебування за кордоном не звільняє громадянина від обов’язків перед Батьківщиною”, то варто було б сказати і про те, що перебування за кордоном не позбавляє громадян громадянських прав. Ну, якщо це дійсно так. І якщо ми ще не перетворились на тих, з ким намагаємось воювати. 

Леся ЛИТВИНОВА, ветеран ЗСУ, співзасновниця БФ “СВОЇ”