Партія регіонів на роздоріжжі

Автор не в захваті від Партії регіонів. Але хтось, та мусить сказати правду: панове, “если звезды зажигают...”, якщо є ця Партія регіонів, якщо ця партія при владі, якщо чути скрегіт зубів — “значит это кому-нибудь нужно”?

Партія регіонів — це не нашестя інопланетян. Віктора Януковича та Ко — ніхто не ввозив до України в запломбованому вагоні. І Янукович, і його Parteigenosse (товариші по партії), і його щиро-вдавані сателіти у Верховній Раді, і його щиро-вдавані опоненти, і “непримиренна опозиція”, котра є такою, якою вона є, лише тому, що є Янукович, такий, який він є, — це все плоть од плоті Україна.

І варто збагнути, що у переможної ходи Партії регіонів є не лише негативні причини — розчарування й апатія виборців та цинічні фальсифікації, — а й причини позитивні. І якщо не зрозуміємо цих позитивних причин, то й не зрозуміємо феномену Партії регіонів, не зрозуміємо, як з цим жити.

Збагнути позитивні причини — означає визначити об'єктивні цілі, які стоять перед Партією регіонів і конкретно перед Віктором Януковичем. Мова не йде про ті цілі, котрі ставить собі сам Віктор Янукович і його “товариші по партії”. Йдеться про інші цілі, котрі об'єктивно ставить перед Партією регіонів політичний процес.

Не копирсаючись у виразках пам'яті, все ж подивімося на спадок, який отримали регіонали.

Перше — розбалансування повноважень між інститутом президента та гілками влади. Це так звана осоружна “політреформа” розливу 2004 року. І питання про те, чи була ця реформа доречна, чи могла державна машина функціонувати за новою конституційною моделлю? — наразі не має значення.

Друге — руйнація вертикалі виконавчої влади. Місцеві адміністрації, кинувши спроби “догодити двом господарям”, почали жити власним життям.

Третє — поглиблення культурного, мовного та релігійного розколу України. Якщо в 2004-2005 роках про розкол мовилося, як про щось ілюзорне, вигадану страшилку, то до 2010-го він став очевидним.

Відбулася фетишизація статусу російської мови в Україні. Аргументи, що, мовляв, російських шкіл в Україні більше, аніж учнів-росіян, що російська викладається і в українських школах, — нікого не цікавили.

І частина 3 статті 10 Конституції, якою “в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської”, — до уваги не бралася.

А положення частини 1 статті 10 Конституції АРК “В Автономной Республике Крым наряду с государственным языком обеспечивается функционирование и развитие, использование и защита русского, крымскотатарского, а также языков других национальностей”, і частини 2 цієї самої статті, “русский язык как язык большинства населения и приемлемый для межнационального общения используется во всех сферах общественной жизни”, — здавались і здаються кримським росіянам наругою над їхнім національним почуттям.

Звернімо увагу, в Конституції АРК українська навіть не згадується. Лише формулюється: “наряду с государственным языком”. Як іще має возвеличуватися “язык”, аби ні в кого не виникало сумнівів, що він має право теліпатися, де й коли йому заманеться?

Але мова про інше: “язык” став фетишем, а тому й перетворився на символ боротьби, котра стала ціллю сама по собі.

Четверте — цілковите міжнародно-політичне фіаско. У відносинах з Росією — холодна війна, а ЄС та НАТО — перед Україною дверей так і не відчинили.

П'яте — економічний колапс. Світова економічна криза, звісно, далася взнаки. Але гривню спустили в унітаз Ющенко та Стельмах, а не світова криза.

Шосте — абсолютна деградація образу державної влади. Ющенко і Тимошенко так і не змогли спинити шарманку, яка на всю країну виспівувала: “А ну-ка убери свой чемоданчик...”.

Державна влада — це передусім соціальне уявлення про неї. Це — ірраціональний образ влади. Державна влада виникла раніше за демократію. І прикривати словом “демократія” владну безпорадність — непереконливо.

Уявлення вимагає, щоб державна влада була цілісною, а рішення — непохитними. Слабка ж влада, як і будь-яка немічність, викликає огиду й агресію.

Хто винен? Відповідь очевидна: Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко та Партія регіонів на чолі з Віктором Януковичем.

У минулі п'ять років Партія регіонів займалася лише руйнацією. Одначе, панове, цій партії дозволили руйнувати, її не зупинили. Тож тепер Партія регіонів мусить давати раду руїнам, мусить збирати нею ж розкидане каміння.

Потрібно розгрібати руїни на всіх шести згаданих напрямках. Це і є об'єктиві завдання, які стоять перед правлячою партією. Й у справі цій особлива роль належить опозиції.

Партія регіонів охоплює людей зі специфічним інтелектуальним складом. У них “дзеркальний” тип свідомості. Вони не спроможні продукувати ідеї, здатні лише відображати ідеї, пропонуючи по контрасту альтернативні.

Коли стало питання про підвищення статусу української мови — Партія регіонів стала поборницею “другої державної”. Коли був узятий курс на інтеграцію в НАТО — вийняли з архіву образ “ймовірного воєнного супротивника”. Тощо.

Найнебезпечніше те, що регіонали так довго вправлялися в запереченнях, що зрештою почали щиро вірити, ніби “дзеркальні” образи в їхній свідомості — це їхні справжні вистраждані переконання. Немає в них ніяких переконань. Бо переконання — це поняття зі сфери етики, а не рефлексології прагматизму.

Діяльність Партії регіонів може набути бодай якоїсь конструктивності, лише тоді, коли ця конструктивність простежуватиметься в критиці збоку опозиції. І мовиться не про конструктивність а-ля Литвин. Йдеться про те, що ті кроки, котрі об'єктивно мають позитивний характер, потрібно підтримувати.

Найпромовистіший приклад — визнання Конституційним Судом “політреформи” неконституційною. Це — об'єктивно доцільний крок.

Конституційний Суд виконав брудну роботу. Янукович наважився на політичний учинок, на який Ющенко був нездатен. Мотивація Януковича наразі не має значення. Це мусив би зробити будь-хто на його місці.

Чи розуміють опозиціонери позитивне значення скасування “політреформи”? — звісно. То чому ж не скажуть про це відверто?

Партія регіонів асфальтним катком суне регіонами. Добре це, чи погано? — це не політологічне запитання.

Цинічна зневага до закону, якою відзначилися регіонали, приміром, у Київській і Львівській областях, Харкові та, можливо, в Одесі, — звісно, ганебне явище. Але, поміркуймо, без цієї цинічної зневаги Партія регіонів не “заасфальтувала б” і Крим.

Хай правники зітхають, що от, мовляв, у комуністів і проросійських партій на півострові вкрали перемогу. Хай. Це — хліб правників. Але хліб політологів росте на іншому полі.

Мовне питання. Панове, не треба регіоналів “брати на понт”: от ви стільки років обіцяли своїм виборцям другу державну й стільки років їх обманювали. Коли пацанам кажуть: що слабо? — ті реагують відповідно.

Критика спроб запровадити другу державну мусить бути раціональною. Автор не вірить, ніби Януковичу та Єфремову неможливо пояснити, що друга державна — це катастрофа, це — громадянська війна, етнічні чистки й інтервенція. І тоді не буде України, в якій можна сидіти у високих кріслах.

Щось пояснювати Дмитру Табачнику — марна справа. Той хоче бути святішим за Папу Римського. Його місія — бути ляпасом усім “свідомим”. Але потрібно (якщо знадобиться, то й на пальцях) пояснювати, що Табачник-ляпас — це ляпас самому Януковичу як президентові України.

Відносини з Росією. Харківські домовленості — це стратегічна помилка Януковича. Віктор Янукович повівся не як прагматик, яким намагався здаватися стільки років, а як ідеаліст. Психологічно він хотів бути “хорошим” перед “старшим братом”, відтак його особистісні проблеми перетворилися на проблеми державні. Проте віднедавна ілюзій, як здається, поменшало.

Окрема розмова — економічна сфера, зокрема питання податкового кодексу. Однак на цю тему най висловлюються економісти.

Попереднє президентство характеризувалося одним словом — “бардак”. Що там, в умах представників правлячої партії? — питання не з простих. Але зовнішня монолітність Партії регіонів, котра поширилися й на відносини між державними інститутами, — це річ, безперечно, позитивна.

Бо без волюнтаризму, без закручування гайок генетично успадкована українська анархія, містечкова “махновщина” не може бути подолана. Державна влада — це і рішення (а вони можуть бути хибним), але це — і загальний образ влади, котрий цілісно сприймають громадяни.

І коли цей образ характеризується словом “бардак” — це вже посутньо хибний образ. А хибний образ влади — це небезпечніше, аніж хибні рішення.

Нині Партія регіонів на роздоріжжі. З одного боку, вона мусить відповідати за передвиборчий “базар”, а з другого, — вдатися до непопулярних кроків. Який шлях оберуть регіонали?

Втім, який би шлях вони не обрали б — лунатиме критика. Але було б не зле, аби ця критика була раціональною.

Валентин БУШАНСЬКИЙ