Партія Регіонів починає та виграє...

Перша і, здавалося б, головна — це відмова від чистої пропорційної системи.

Так, Європа сьогодні рухається в напрямку збільшення партійної відповідальності та зростання значення й ролі політичних партій в суспільно-політичному житті. Однак пропорційна виборча система у вітчизняній інтерпретації продемонструвала свою неефективність. Втім, головне не система, а те, як дотримуються її принципів.

Змішана виборча система не нова для України. Вибори до Верховної Ради у 1998 та 2002 роках відбувалися саме за змішаною системою. В 2010 виборцю знову доведеться голосувати як в ті роки — двічі — за політика і за політичну партію.

Нагадаю, на місцевих виборах усіх рівнів до 2006 року діяла мажоритарна виборча система відносної більшості. Їй на зміну прийшла пропорційна система із партійними списками для обласних, районних і міських рад й мажоритарна система відносної більшості для сільських та селищних рад, сільських, селищних та міських голів.

Ініціатор проекту Єфремов вважає, що повернення до змішаної системи, з одного боку, сприятиме персональній відповідальності депутатів, з іншого — створюватиме можливість для подальшого розвитку політичних партій в Україні.

Натомість його опоненти, приміром Йосип Вінський, вважають, що змішана виборча система є найгіршою, оскільки поєднує недоліки і мажоритарної і пропорційної систем.

Загалом змішана система, як правило, характерна для тих держав, де триває процес пошуку та становлення виборчої системи. Ефективною ж може бути лише та виборча модель, принципи якої визнаються та суворо дотримуються всіма учасниками виборчого процесу.

Нагадаю, за проектом, запропонованим регіоналом Єфремовим, вибори до сільських та селищних рад, сільських, селищних та міських голів відбуватимуться за мажоритарною системою відносної більшості, а вибори до обласних, районних та міських рад — за змішаною виборчою системою (стаття 2).

Жваву дискусію та певну пересторогу сьогодні викликає не так сама система, за якою, в разі остаточного ухвалення проекту, відбуватимуться вибори 31 жовтня, як його певні положення та норми.

Найперше мова йде про скорочення офіційного терміну виборчої кампанії до 50 календарних днів. Про це йдеться у статті 15 (пункт 1): “чергові, позачергові місцеві вибори призначаються не пізніше ніж за шістдесят днів до дня виборів, а виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня чергових, позачергових місцевих виборів”.

Втім, беручи до уваги вітчизняні традиції ведення кампаній, це нововведення не надто вплине на перебіг подій. Кандидати зазвичай розпочинають активну кампанію раніше встановленого терміну. І немає значення скільки закон відводить на це часу — 50, 60 чи 90 днів.

Ще однією новинкою є запровадження грошової застави, що регулюється статтею 43 проекту. Розмір застави прив'язаний до офіційної мінімальної заробітної платні й коливається від 0,1 для кандидатів на посади сільського, селищного голів, депутата сільської чи селищної ради до 20 мінімальних зарплат для охочого взяти участь у виборах мера Києва.

Зараз мінімальна зарплата становить 888 гривень, а станом на перше жовтня 2010 вона складатиме 907 гривень. Тож кандидату чи партії, яка його висуває, потрібно буде відрахувати в казну від 90,7 гривень до 18,140 тисяч відповідно.

В Конституції, яку ще ніхто не змінив і не відмінив, вказано (стаття 38), що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Введення грошової застави певною мірою обмежує конституційне право громадянина висуватися в кандидати на виборні посади, що суперечить праву кожного бути обраним до органів місцевої влади та органів місцевого самоврядування.

У статті ж 22 Конституції йде мова про те, що в разі прийняття нових законів, або внесення змін до вже чинних, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод громадян.

Щоправда грошова застава, незважаючи на не надто високий її рівень, певною мірою мала б сприяти більшій відповідальності тих, хто збирається висуватись.

Очевидно, що влада бажає не лише витрачатись на вибори, але й частково компенсувати власні витрати шляхом стягнення грошової застави.

Набагато більше значення для суб'єктів виборчого процесу мають статті 10, 35 та 36 проекту. Саме в них закладена основна “ізюминка” майбутніх перегонів.

Так, право висування кандидатів в депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, міської ради, а також на посади міських голів закріплене виключно за політичними партіями. При цьому, місцева організація партії може висунути особу, яка є членом цієї політичної партії, або є безпартійною (стаття 36 пункт 2).

Самовисування можливе лише для кандидатів в депутати сільських та селищних рад, а також на посади голів цих рад (стаття 35 пункт 2).

Більше того, своїх кандидатів може висувати лише та політична сила, чия місцева організація зареєстрована в установленому законом порядку не пізніш як за триста шістдесят п'ять днів до дня виборів (стаття 35 пункт 3).

Автори законопроекту стверджують, що така ініціатива сприятиме не лише розвитку політичних партій, але й серед 182 офіційно зареєстрованих в Україні політичних сил включить у виборчий процес лише ті, які безпосередньо представлені на місцевому рівні й реально беруть участь в політичному житті на місцях.

Не зможуть брати участі у місцевих виборах й різноманітні місцеві ініціативи, які, не маючи статусу політичних партій, мали змогу раніше, увійшовши у політичні блоки, брати участь у перегонах. Існування блоків в новому законі не передбачене.

Однак, одне із положень статті 36 Конституції зазначає, що усі об'єднання громадян є рівні перед законом.

Таким чином, прибічники законопроекту фактично голосують за те, що одні організації “рівніші” за інших, допускаючи до виборчого процесу лише ті політичні партії, які мають розвинену партійну структуру на місцях, і зареєстровані не менше року назад.

В принципі, поганого в такій ініціативі небагато. Вона дійсно сприятиме розвитку та розбудові політичних партій, унеможливлюючи блокування, що є процесом штучного об'єднання під вибори, недієздатне в подальшій роботі.

Однак, те, що така норма приймається за 4 місяці до виборів, даючи зелене світло одним й усуваючи інших, насторожує.

Фактично всі нові партії ризикують бути позбавленими участі у виборах. Принаймні напряму...

Щоправда законопроект їм не забороняє делегувати своїх кандидатів у інші політичні сили, які мають більш розвинену структуру. Відповідно й ті, хто бажає брати участь у виборах, однак не є членом жодної партії й не може самовисуватись, будуть змушені звертатись до партій.

Причому вибір партії, очевидно, здійснюватиметься не з мотивів близькості ідеологій, а виходячи з готовності співпрацювати.

Окрім таких блоків як БЮТ, Блок Литвина, “Союз лівих сил”, інших проект, ставши законом, вдарить по таких партіях як “Фронт Змін”, “Сильна Україна”, “За Україну!”, “Українська Платформа”, “Європейська партія”, “Громадянська позиція”, громадська ініціатива “Оновлення країни”, тощо — вони ж бо існують не надто тривалий період. Однак сприймались як такі, що мали доволі значні шанси бути представленими у радах різних рівнів.

Тимошенко й Литвину необхідно буде докорінно змінювати виборчу стратегію, акцентуючи увагу виборців на ідентифікації власної особи з назвою політичної сили, яку вони представляють.

Разом з тим, прийняття нового закону може реанімувати політичні сили, які поволі зникали з великої політики. Це найперше стосується “Нашої України”, яка має добре розвинену регіональну мережу партійних організацій.

Можна припустити, що чимало хто з представників колишнього помаранчевого табору захоче повернутися в лоно “рідної” партії, давши їй тим самим чергове друге дихання.

Найкраще розвинену структуру, окрім “Нашої України”, мають Партія регіонів, “Батьківщина” й “Єдиний Центр”. В окремих регіонах — “Свобода”, “Народна партія”, КПУ.

Якщо закон у запропонованому варіанті таки приймуть, він суттєво пришвидшить політичну смерть багатьох дрібних політичних партій.

Однак це ще не все. В нашій країні діє неписане правило, суть якого фактично зводиться до принципу “неважливо як голосують, важливо хто рахує”. Отже, найцінніший ресурс для учасника перегонів — це можливість впливу на виборчі комісії. А це, виявляється, зробити не дуже просто...

Так, стаття 22 проекту, яка визначає порядок формування складу територіальних виборчих комісій, встановлює, що “територіальні виборчі комісії формуються у порядку та строки, визначені цією статтею, за поданнями місцевих організацій представлених у Верховній Раді України поточного скликання політичних партій”.

При цьому відповідні місцеві організації політичних партій об'єднані в одну депутатську фракцію у ВР поточного скликання або місцева організація тієї політичної партії, що сформувала свою депутатську фракцію, можуть подати до складу відповідної територіальної виборчої комісії не більше трьох кандидатур.

Таким чином, до складу ТВК увійти зможуть лише представники Партії регіонів, комуністів, а також Блоку Литвина, БЮТу та НУНСу. Всі інші політичні партії, хоча й зможуть висунути своїх кандидатів, однак практично жодного впливу на ТВК не матимуть. Це знову змушує вести мову про рівніших серед рівних.

Більше того, якщо Партія регіонів разом із комуністами зможуть делегувати по троє своїх представники, то політичні партії, об'єднані у блоки, будуть змушені ділити між собою ці три місця. До прикладу, НУНС являє собою об'єднання з 9 політичних сил.

Це змушує вести мову про боротьбу за вплив та місця в комісіях не лише між опонентами, але й між “партнерами”.

Таким чином, прийняття нового закону про вибори, у разі якщо це станеться, ставить політичні партії ще до початку виборів у нерівні умови, надає виборчому процесу обмежено конкурентного характеру.

Найбільшу перевагу матиме Партія регіонів, яка завдяки вигідним для себе правилам гри та адмінресурсу виходить “в дамки” навіть не розпочавши грати. Адже ще до старту офіційної передвиборчої кампанії ПР отримує можливість завчасно викидати з поля ігрові фігури опонентів.

Ігор ДЕБЕНКО