Парламентська криза. Що далі?

 І якщо раніше повідомлення стосувалися вибіркових кейсів, то цього року це стало тенденцією, яка породила розмови про “парламентську кризу” на рівні не тільки політичних експертів, але й у широких колах.

Тому ціллю цієї статті буде відповісти на два запитання: чи справді починається парламентська криза? які чинники вплинули на те, що коаліція все частіше змушена скасовувати засідання парламенту?

Спойлер: це сукупність чинників, які так чи інакше створили негативну тенденцію. Докладно — в тексті для LB.ua.

Яким зараз є український парламент?

Найслабшим за впливом за весь час. Його привладна більшість абсолютно усвідомлено передала майже всі свої важелі впливу Офісові Президента.

Тут я уточню, що передача впливу була добровільною. Про те, як Рада чотири роки втрачала суб’єктність, написано сотні статей, тому просто закріпимо тут, що зараз парламент — це місце:

1) без публічного висвітлення роботи;

2) де не ухвалюють стратегічних політичних рішень;

 

4) де не складають власного порядку денного, це роблять поза його стінами — в ОП. До речі, рішення, проводити засідання чи ні, теж приймають в ОП;

5) де роль депутата за впливом і можливістю щось змінити значно менша, ніж середньостатистичного радника ОП.

Цей перелік можна продовжувати ще довго, але думаю, загалом статус зрозумілий. Саме тому за два роки війни в залі майже не бачили премʼєра. Голова СБУ може не зʼявитися для доповіді, навіть якщо є рішення про виклик у Раду. А колись підзвітний уряд може своїм рішенням незаконно обмежити пересування депутатів. І все це стало нормою. Підкреслюю — добровільною.

Як функціонував парламент?

Про відсутність монобільшості писали багато разів, але де-факто її не стало саме протягом останнього року. Десь через те, що складали мандати, десь через політичну позицію та формування внутрішніх груп (наприклад, “Розумна політика”), а десь просто через відсутність на засіданнях.

Так чи інакше “Слуга” самостійно не давала більш ніж 226 голосів навіть за найбільш консенсусні й непроблемні питання. 17 разів за два роки, якщо бути точними. А зазвичай це було 180—190 голосів. Раніше (до початку повномасштабної війни) цю різницю покривали дві депутатські групи. Підсили позиції влади й екс-ОПЗЖ, які після повномасштабного вторгнення стали фактично гарантованим запасом голосів для голосувань. Навіть найпроблемніших.

Плюс багато законопроєктів (про ті самі євроінтеграційні зобовʼязання) або окремих рішень підтримували “Голос”, “Батьківщина”, “Європейська солідарність” і група позафракційних депутатів, яких у цій Раді вже 20.

І в цілому ситуація виглядала для ОП вкрай стабільною, поки у 2024-му не стався збій. Який вже викристалізувався навіть у необхідність останньої миті скасувати засідання Ради під дуже натягнутими приводами.

Яка природа такого збою? Це сукупність факторів, кожен окремо не був критичний для влади (а конкретніше для ОП), але разом вони стали проблемою. Головні перераховано далі.

Зник ризик розпуску парламенту

До початку війни майже кожного політичного сезону зʼявлявся привід “дострокових виборів”. Під час війни це нереально, та й очевидно, що тільки-но війна закінчиться, парламент переоберуть хоча б тому, що повноваження ВРУ вже сплили. Але Конституція чітко каже, що під час війни переобрання Ради неможливе. Це зрозуміло і депутатам від влади, і самій владі. Що вплинуло на дисципліну.

Відсутність політичних перспектив

Якщо після початку повномасштабної війни рейтинг підтримки (і тут я говорю виключно про електоральний рейтинг) був захмарний, що дозволяло малювати своїм депутатам райдужне майбутнє та прохідні позиції на наступних виборах, то зараз майже всі співрозмовники в “Слузі” чудово усвідомлюють, що місць усім не те що не вистачить, а дай боже, щоб стало навіть для наймедійніших і найлояльніших. І тому клей для голосів під назвою “майбутнє місце у списках” теж швидко засох і не надихає вже навіть найнаївніших колег. Остаточно магія зникла після першої за два роки зустрічі Президента з власною фракцією, на якій багато співрозмовників украй скептично сприйняли ідею “знову почати все з чистого аркуша й підтримувати голосування”.

Остаточна десуб'єктивізація Ради

Подобається нам чи ні, але реальним центром прийняття рішень став Офіс Президента. І цілеспрямовано роль і статус депутата зменшили (і самі депутати спочатку сприяли цьому). Та врешті перекіс став таким великим, що звʼязок між ОП і Радою майже втрачено. Точніше він став одностороннім. ОП диктує більшості, що робити, але більшість (окрім мізерної кількості людей) навіть не має можливості вживу побачити не те що Президента, а навіть другорядного заступника ОП. І поставити свої питання чи донести власну позицію. Про вплив на реальні процеси взагалі мовчу.

Страх перед владою, звичайно, не дає можливості підняти бунт усередині коаліції, але вже переходить в італійський страйк. Та все частіше — у відсутність депутатів на важливих голосуваннях.

Зміна “взаємодії” з Радою

Тут важливо зазначити, що не всі зміни були на гірше. З утратою парламентом субʼєктності й необхідності домовлятися з депутатами в ОП зникла потреба в речах, які так допомагали “налагодити контакт” із законодавцями. Зник відомий всім соцеконом (спрощено — гроші на округи), квоти різних груп під час кадрових призначень, навіть на регіональному рівні, останнім часом ми не чули і про конверти.

Словом, зникла необхідність домовлятися (як писав, звʼязок став одностороннім) — тому зникли відповідні інструменти.

І це добре, оскільки раніше це був метод політичної корупції. Але не всі колеги так вважають. Бо це теж вплинуло на мотивацію завжди бути на засіданнях. Як мінімум до кінця.

Відсутність координації

Зі встановленням повного контролю ОП над голосуваннями зникла спочатку необхідність щось узгоджувати навіть зі своїми депутатами, а потім і просто інформувати.

Якщо памʼятаєте, то перед війною був формат роботи трійкою: представник Ради — міністр — заступник ОП? Так от, такий формат зник. Тепер заступник ОП (а зараз навіть радник) дає команду міністрові, голові парламентського комітету, що і як треба робити.

Метод ефективний, але з часом дав декілька наслідків:

1) люди, відірвані від Ради й настроїв депутатів, давали абсолютно безглузді, або непідготовлені рішення, які навіть найкращий лобіст світу не зміг би провести через парламент;

2) оскільки депутати від влади не відчували навіть найменшої причетності до рішення, вони непублічно й дуже кулуарно зливали їх на рівні голосування.

Друга проблема комунікації — це банально журналісти й навіть опозиційні депутати стали не просто першим, а єдиним джерелом інформації про кадрові рішення, ідеї влади, графік засідань Ради й багато що інше. Скажімо, про плани провести першу за два роки фракцію з президентом дізналися зі ЗМІ.

Ще приклад. Засідання 16 січня 2024 року, яке терміново зібрали за командою ОП, аби прийняти законопроєкт про електронний реєстр військовозобовʼязаних. У результаті провалили більшість правок, переголосовували закон. І вже два місяці він не підписаний. А все через те, що ніхто не зміг чесно сказати ОП, що за день зібрати засідання неможливо.

Немає спільного бачення

Окремою проблемою комунікації стало просто те, що ніхто з депутатів більшості не знає програми дій влади чи хоча б найближчих кроків. Тому що вони просто більше не причетні до цього. Тож, звичайно, непогано проходять євроінтеграційна адженда й інші міжнародні зобовʼязання, але й ці плани теж виробляють не в стінах Ради.

А відсутність політичної програми так чи інакше веде до ще більшої політичної дискоординації.

Покарання за ініціативу

За таких умов правий не той, хто правий по суті, а той, хто може донести свою позицію до четвертого або хоча б другого поверху ОП. І в цьому ланцюжку депутати завжди останні. Навіть у губернаторів чи заступників міністрів більше шансів потрапити до перших осіб, ніж у представників коаліції. Тому дуже швидко саме на депутатів стали спускати всі гріхи й провали не тільки публічно, а й усередині самої влади.

У цій ситуації якщо Рада щось зробила або проголосувала, то це сприймають або як даність, або як зазіхання на власну політичну незалежність, що в чинній системі є найбільшим гріхом і карається як мінімум звільненням.

Але якщо щось провалили, не встигли чи просто ідея чергового заступника ОП була такою сирою, що її слід хоча б доопрацювати — то тут уже точно винні будуть керівники і фракції, і комітетів, і президія, і навіть апарат Ради. 

Тому навіть з погляду політичного виживання все менше ініціатив іде від Ради. Та все більше спроб максимально нічого не робити.

Гарантії безпеки

Якщо раніше участь у коаліції гарантувала депутатам якийсь спокій, хоча б від правоохоронних органів, то зараз усе навпаки.

По-перше, запрацювала антикорупційна інфраструктура, клієнтами якої стало дуже багато депутатів влади.

По-друге, саме методи кримінальних справ достойно замінили ОП заохочувальні підходи — гроші на округи чи кадрові квоти.

Та загалом максимально зміцніла за війну правоохоронна система так пустилася берега, що взялася за здирництво навіть з бізнесів провладних депутатів.

Про увагу від журналістів-розслідувачів, недоліки життя PEPів я взагалі мовчу.

Образа. Багато образ

Усі перелічені фактори породили банальну людську образу. Відсутність комунікації, ігнорування навіть найменш впливовими співробітниками ОП смс від депутатів, постійне невдоволення роботою та багато-багато невиконаних обіцянок вплинули на загальні настрої.

Плюс уже неприкрита ненависть ОП до депутатського корпусу стала рольовою моделлю для інших гілок влади. У першу чергу КМУ та правоохоронних органів. Які теоретично підзвітні Раді, а на практиці навіть не збираються приходити на засідання профільних комітетів. Або коли Раду змушують підняти зарплату Комісії з цінних паперів, незважаючи на те, що вона вже двічі відмовилася це робити. Просто тому, що голова Комісії — друг впливового чиновника ОП.

Квінтесенцією стало рішення уряду заборонити нардепам виїзди. До речі, спочатку депутати сприйняли це рішення без зайвих проблем. Хоча в будь-якій іншій політичній ситуації це було б неможливо. Але з часом невдоволення накопичилося. Передусім у депутатів більшості. І це теж конвертувалося у відсутність голосів.

Останній приклад, коли депутатам, які не підтримали поганої версії законопроєкту про БЕБ (від Татарова), почали скасовувати відрядження, тільки посилив цю образу. Наголошую: насамперед серед депутатів “Слуги”.

А що інші сили й “партнерські депутатські групи”?

У них плюс-мінус схожа ситуація. Якщо раніше участь у неформальній коаліції дозволяла отримати субвенції на власні округи, вплив на процеси (у тому числі й кадрові) чи хоча б можливість додати свої питання до порядку денного, то зараз це лише теоретична гарантія, що вас не чіпатимуть. Як виявилось на практиці — дуже умовна.

Тож щоб не псувати відносини з владою та не стати обʼєктом атаки, багато депутатів із цих груп ще ходять на засідання, але час їхнього перебування на робочому місці значно скоротився. Останнім часом, якщо ми маємо три дні засідання, третій день відбувається без голосувань або його взагалі скасовують.

Окрема історія — екс-ОПЗЖ, які стали такими собі заручниками влади. Але навіть там уже є приклади, коли “гарантії безпеки” не спрацювали. І декілька депутатів сидять у СІЗО за звинуваченням у державній зраді. А інші, щоб не бути заручниками, встигли здати мандат.

Ті ж, хто залишився з мандатом, зміг виїхати в закордонне відрядження. І тепер не поспішає повертатися з нього.

Робота опозиції

По-перше, опозиції насправді залишилося мало. По-друге, вона теж повністю усунена від навіть впливу на формування порядку денного. А ситуація, коли скасовують відрядження опозиційному депутату на запрошення Європейського парламенту, при тому підписують ОПЗЖ, точно не посилює співпрацю з владою.

Та й усе більшає випадків, коли не відповідають на дуже прості запитання, наприклад: “Як так сталося, що під час війни з бюджету Ради злили 273 млн грн на підконтрольну ОП фірму-продакшн?”.

І тут ми доходимо до питання, чи справді в нас парламентська криза?

Моя відповідь — ні. Поки що тільки певні її обриси. З одного боку, немає великої кількості прикладів, коли голоси були дуже потрібні ОП і їх не знайшли.

З іншого, такі приклади почали зʼявлятися (мій улюблений — це голосування за вкрай необхідний ОП законопроєкт про неперезавантаження БЕБ).

Також вже є приклади, коли неможливо мобілізувати достатню кількість голосів без опозиції навіть за найпростіші рішення, через що скасували повноцінний пленарний тиждень.

І насправді тенденція рухається не найкращим для ОП шляхом.

Чи можна без Ради?

Ні. Бо переобрання Ради під час війни неможливе, тому владі постійно буде потрібно щось з голосувань. При тому на цей і наступний роки кількість міжнародних зобовʼязань (більшість з яких не дуже популярні) така, що з другої половини року це стане головним драйвером порядку денного. І строки там неможливо ігнорувати. Альтернативою буде ще більш непопулярне рішення про секвестр бюджету і зрив євроінтеграції. Тому ОП не вдасться просто залишити Раду, як є, і не проводити засідання. Тобто вдасться, але ненадовго.

І тут ми доходимо до головної причини проблеми і до відповіді, що ж буде далі

Головна причина — про проблему в парламенті не говорять в ОП. Це табу. Той, хто принесе цю новину, підставить передусім себе й відповідальних за Раду, розпишеться у своїй неефективності (як зазначав раніше — винуватих знайдуть теж тільки в парламенті). А без цього розуміння не варто очікувати змін, як і вирішення багатьох окреслених факторів.

Але колись хтось нарешті принесе цю новину на Банкову. І від реакції залежатиме, переростатиме ця ситуація в Раді у справжню політичну кризу чи вирішиться без додаткових спецефектів. Точніше залежатиме від того, чи згадає ОП, що, за Конституцією, у парламентсько-президентській республіці досі існує Верховна Рада. 

Ярослав ЖЕЛЕЗНЯК