Особисте голосування: проблема безкарності

Почалося все з того, що парламентарії законодавчо заборонили у Регламенті голосувати одним депутатам за інших і блокувати трибуну і президію у сесійній залі. Це була свого роду формалізація угоди між владою і опозицією, яка пакетно затверджувала два правила “ви голосуєте особисто”, а “ми не блокуємо трибуну і президію”.

Утім, опозиція сама ж першою порушила цю неформальну угоду, заблокувавши парламент у перший же день його роботи. Відповідно, якщо не виконується одна частина угоди, провладні депутати відчули себе в праві не виконувати й іншу — особисте голосування.

Однак така неписана угода про особисте голосування була із самого початку хибною і непотрібною. Адже вимога особистого голосування і раніше чітко була прописана у різних нормативно-правових актах, які регламентують роботу парламенту і депутатів. Так, в Конституції України, в частині 3 статті 84 записано: “Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто”.

В пункті 4 статті 24 Закону “Про статус народного депутата України” також сказано, що одним із обов’язків депутата — “особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою України та її органами”.

Та й в 26 статті вже згаданого на початку статті чинного регламенту двічі згадується не лише особисте голосування як таке, а й спосіб і порядок його здійснення: “кожним народним депутатом особисто за допомогою електронної системи в такий спосіб, що унеможливлює голосування замість народного депутата іншою особою. Результати голосування фіксуються поіменно, в тому числі з можливим роздрукуванням результатів голосування кожного народного депутата. На вимогу народних депутатів результати голосування можуть висвітлюватися на інформаційному табло електронної системи в залі засідань по депутатських фракціях (депутатських групах)”; і “Таємне голосування здійснюється народним депутатом особисто шляхом подачі бюлетеня”.

У якому-небудь Бундестазі, де, до речі, теж записана вимога особистого голосування, його було б абсолютно вдосталь: сказано “голосувати особисто” — особисто й голосуємо. Однак для наших парламентаріїв Конституційним Судом навіть було дано визначення поняття “особисте голосування”.

Напевно, щоб ніхто не переплутав. Так у рішенні Конституційного Суду від 07.07.1998 № 11-рп/98 йдеться: “Положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України”.

Там же додається санкція за порушення вказаної норми: “Порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними”.

Проте, попри всі вищезазначені норми і навіть пори наявність санкцій, депутати як особисто не голосували, так і не голосують, масово передаючи свої картки фракційним десятникам, які вже, в свою чергу мобілізують для здійснення голосувань фракційних “кнопкодавів”.

Хоча парламентарій і не має права делегувати свої повноваження нікому, у тому числі й колегам по депутатському корпусу, для багатьох народних обранців бізнес, відпочинок на Мальдівах тощо залишаються значно важливішими за безпосередні обов’язки.

Жодні санкції в дусі визнання прийнятих у такий спосіб законів та інших актів Верховної Ради неконституційними ніколи не дадуть жодного ефекту. Адже, з одного боку, це складна і громіздка процедура звернення до Конституційного Суду.

До того ж, вона майже нездійсненна за умов тотального контролю нинішньої влади за рішеннями КС. З іншого ж боку, “що він Гекубі, що йому Гекуба”, цитуючи Шекспіра. Із нашим рівнем правової свідомості, абсолютній більшості “кнопкодавів” абсолютно байдуже, чи конституційні акти вони приймають. Це ж їхніх безпосередніх інтересів не заторкає.

Ефективною може бути лише санкція безпосередньо проти депутата, який голосує не особисто. Причому вона повинна стосуватися як того парламентарія, який незаконно делегував свої повноваження, так і того, хто здійснив голосування за колегу. І ця санкція має бути дуже й дуже відчутною, а не ефемерною, як позбавлення зарплатні за прогули, яке колись впроваджував Литвин.

От якби в Законі “Про статус народного депутата України” була записана норма: “Порушення встановленої вимоги щодо особистого голосування тягне за собою негайне позбавлення мандата народного депутата”, — парламентарії не відчували б себе безкарними. І тоді гарантовано всі, кому мандат дійсно важливий,  сиділи б на своїх робочих місцях і голосували особисто, а олігархи просто не обиралися б до парламенту.

Утім, автор не ідеаліст і розуміє, що навіть за умов внесення подібного законопроекту із чіткою процедурою позбавлення мандата за неособисте голосування, він ніколи не тільки не буде прийнятий у сесійній залі, а навіть не пройде профільного комітету. Зрештою, свою сорочка…

Тому жодні заклики опозиції у осяжному майбутньому ситуації не змінять. А депутати як натискали кнопки за помахом “руки Чечетова”, так і натискатимуть.