Опоблок потрапив в агресивне середовище

Ця технологія була відкатана за часів Ющенка, і її автори та натхненники зовсім не проти повторити все в нинішніх умовах. Головне, щоб Банкова їх серйозно сприймала і була схильна до переговорів, а далі вже “ловкость рук”. Успіх 2006-го, апотім 2010-го політичні нащадки Януковича могли б розіграти як по нотах, зрештою, колись помаранчевий президент не надто їм перешкоджає, якби не одне “але”. Із часів Майдану колишні опинились у такому агресивному середовищі, що актуальнішим стає питання виживання. Створила це середовище, звісно ж, не влада, а громадськість.

Чи може довго й без фальші протриматися напівкримінальний бізнесмен, шістка олігархів, “червоний директор”, природжений пристосуванець, цинічний кар’єрист або ж мажор у ролі “борця з режимом”, чи то пак хунтою? Ні, з театральними талантами в цій партії завжди було сутужно. Так, є в Опозиційному блоці кілька штатних блазнів, охочих ходити на телеефіри, юродствувати, ніби викриваючи нинішню владу і пропонуючи альтернативу у вигляді “міцних господарників” та “голубів миру”, тоді як основна маса нудьгує за ресурсами, корупційними можливостями і п’янким відчуттям уседозволеності. Цього варті будь-які вибори й будь-які політичні союзи, зрештою, і партквиток змінити можна. Але членство у ПР — дурна спадковість, мало куди візь­муть, хоча окремим персонажам вдається. Особливо там, де нинішня влада відчуває брак кадрів. Старі “проффесіонали” готові до співпраці.

Владі, що прийшла після Майдану, не вистачило духу визнати Партію регіонів злочинною організацією, якою вона, безумовно, була, доказів не бракувало. Ніби не помічаючи переродження регіоналів у Опозиційний блок, наші демократи спокійно співіснують із ними в одному політичному просторі. Вони відгородилися від об’єктивної реальності законом про люстрацію, схожим на бездарний серіал розслідуванням розстрілів Небесної сотні та прокурорськими анонсами, кого ж із колишніх функціонерів режиму нарешті переслідуватимуть і позбавлятимуть мандата. Бо ж як без опозиції? Особливо якщо вона намагається презентувати себе як “голос промислових регіонів”, альтернативну політсилу. У цьому і є головна хиба. Альтернатива у виконанні реінкарнованих регіоналів — це замасковане миролюбною демагогією прагнення реваншу. Не забуваймо й ціну такого реваншу: “ображені” завжди спиратимуться на Росію, а отже, швидко й “ефективно” покладуть край українській незалежності. Чи є сенс вести діалоги з такими політичними опонентами?

Разом із тим регіонали слабкі як ніколи. По-перше, обезголовлені. Годі недооцінювати функцію Януковича в цій партії. За всіма законами жанру він виконував роль “хрещеного батька”, якого слухалися різні презентовані в ПР клани. Жалюгідні прес-конференції Азарова у Москві й заочне висування Володимира Олійника “альтернативним кандидатом у президенти” не те що не вселяють якоїсь надії, а, нав­паки, посилюють почуття приреченості серед партайгеносе тут, в Україні. Досвідчені політикани знають сумну електоральну долю проросійських проектів: медведчуківський “Украинский выбор” навіть на парламентські перегони не наважився піти, хоча й бюджети освоював вельми нескромні. По-друге, зруйновано “базовий регіон”. Так, на місцях лишилися свої люди, є деякі можливості, але це вже не ті мільйони слухняних виборців, безвідмовний адмінресурс і гарантовані електоральні дивіденди. По-третє, бути регіоналом, чи то пак опоблокером, іноді просто небезпечно. Річ навіть не у трьох класичних шокінських попередженнях. Проблема в тому, що громадяни навіть у так званих лояльних регіонах часом зустрічають нинішніх “опозиціонерів” доволі агресивно: згадаймо бодай стусани, яких дістав у Миколаєві Олег Царьов (до речі, у статусі кандидата в президенти), і просто обструкцію, що її зазнав покійний уже нині Михайло Чечетов на лінійці в чернігівській школі. Або зовсім недавні сутички в Харкові: тамтешній офіс регіоналів буквально штурмували місцеві активісти — в хід пішли каміння, петарди й навіть травматична зброя. Картинка не вельми приваблива, але показова: регіонали давно втратили монополію на насильство, і проти їхніх “тітушків” завжди знайдуться загони добре підготовлених хлопців, котрі вірять у добро з кулаками.

Прикметно, що в день сутичок колись головний регіонал Харківщини Михайло Добкін устиг зробити заяву, мовляв, Опозиційний блок узагалі може відмовитися від участі в місцевих перегонах. Формальний привід — зволікання з реєстрацією партійних осередків Опоблоку. А насправді це скидається на синдром Царьова, який після кількох “жарких зустрічей” з українськими виборцями відмовився від амбіцій, пов’язаних із найвищою посадою, і втік виконувати віртуальні функції “спікера парламенту Новоросії”. Виховані в найкращих кримінальних традиціях регіонали бояться, що їх масово почнуть бити й палити на такому рідному їм Південному Сході “невідомі в балаклавах” і тоді вони остаточно втратять своє “пацанське” обличчя. По-четверте, олігархи, передусім Фірташ і Ахметов, зможуть собі проторувати шлях на Банкову та в інші владні кабінети й без посередництва такої сумнівної політичної сили, як Опозиційний блок. Таким чином утрачається ще одна важлива посередницька функція партії.

Настав слушний момент, щоб відправити політичний проект, який за 10 років устиг об’єднати чималу антиукраїнську силу, на смітник історії. Зрештою, це традиційний шлях партій влади в незалежній Україні. Можливо, Опоблок і сам зголосився б натиснути на кнопку “самоліквідація”, якби більш однозначною була позиція нинішнього державного керівництва. Адже прецеденти існували, після Революції гідності партійні осередки ПР масово закривались у більшості українських областей. Однак тепер усе ще залишається потенційна можливість домовитись. А отже, залишитись у великій політиці. Так, багатьма амбіціями доведеться пожертвувати, і торгувати потрібно буде своїм останнім ресурсом: лояльністю, голосами в Раді, стриманою “миролюбною риторикою” (це вже товар на експорт, для зовнішнього, себто російського, споживання). Ну й нерозмінною залишається монета популізму, яка допоможе на хвилі критики нинішньої влади та непопулярних реформ якщо не знімати вершки, то бодай залишатися біля казана керівних можливостей. Із такою мотивацією регіонали зможуть протягнути ще не один рік в українській політиці.

Дмитро КРАПИВЕНКО