Одкровення від олігархів

Нині пазлів немає, зате на тлі пейзажу дедалі помітніше проявляються міфічні істоти, про яких усі чули, але мало хто бачив. Мов за помахом чарівної палички, вони раптом полізли з усіх щілин, і це не випадково. Цілком можливо, що намічається грандіозний шухер або щонайменше дуже цікава багатоходівка, котра, не вик­лючено, закінчиться чимось як дуже добрим, так і дуже паскудним.

Безумовно, хітом сезону стала інформація про можливе повернення в Україну вимушеного емігранта Дмитра Фірташа. Кого-кого, а цього красеня побачити найближчим часом у країні мало хто сподівався. Більшість, звісно, сприйняла це як гарний фейк, і, мабуть, так воно й планувалося, але де­хто все-таки повірив і припустив, що нещасний олігарх настільки стужився у своїх віденських апартаментах за Україною, що вирішив хай там що приїхати й розцілувати рідну землю. Особливо зрадів цій звістці міністр Арсен Аваков, який пообіцяв негайно заарештувати Фірташа, тільки-но його ноги зійдуть із трапа літака. Мабуть, він дотримав би свого слова, хоча, як стверджують вітчизняні прокурори, до олігарха в них жодних претензій і заарештовувати його нібито немає підстав. Але ж усі, по-перше, розуміють ціну прокурорських слів, а по-друге, добре пам’ятають історію з Корбаном, якого затримували, судили, потім викрадали й знову затримували, закривши врешті, щоб не плутався під ногами. Фірташ як людина розумна, почувши погрози Авакова й дізнавшись, що летіти йому доведеться звичайним рейсом, бо Україна нібито анулювала всі дозволи на прибуття чартерних неукраїнської реєстрації, вирішив відкоригувати свої плани й залишитися страждати за Батьківщиною в Австрії. Утім, головне сталося, інформаційна кістка була кинута вдало.

На це маленьке непорозуміння можна було б і не звернути уваги, якби воно не збіглося в часі з низкою інших інформаційних вкидань, що наклалися, своєю чергою, на не завжди зрозумілі вітчизняному обивателю ходи й підніжки на політичному полі. Ні з того ні з сього раптом намалювався російський олігарх Костянтин Григоришин, який почав ущент розносити реформаторські потуги уряду й кадрову творчість Адміністрації президента, договорившись аж до того, що української економіки сьогодні не існує в принципі. Він, звісно, лукавить, і його можна зрозуміти. Збитки через блокаду Криму наш екс-земляк має чималенькі, але от на уряд скаржитись йому все-таки гріх. Давній приятель Григоришина міністр енергетики Володимир Демчишин зі шкури лізе, аби проблему хоч якось вирішити. І не його вина, що на все вплинути просто не може, бо в процесах насправді задіяні ще й інші вищі сили.

Кому і справді непереливки, то це Рінатові Ахметову, чий офіс нещодавно “атакували” в самісінькому серці столиці. Постраждав він не вельми, але про найбагатшого олігарха, який уже місяцями навіть носа не показує на свіже повітря, раптом усі згадали, і це вже добре. Набрав цікавих обертів медійний конфлікт між двома українськими нардепами: колишнім журналістом і викривачем Сергієм Лещенком та олігархом і вірним соратником діючого прем’єра Миколою Мартиненком. Після чималенької дози взаємних компроматів та звинувачень останній вирішив позбутися депутатського мандата, і, здавалося б, можна було тішитися, що сила правди нарешті почала перемагати силу бабла, якби в усій цій історії явно не стирчали волохаті ноги деяких зацікавлених персонажів, про яких уже йшлося. Наразі у двобої Лещенко — Мартиненко 1:0 на користь першого, але, вочевидь, це лише перший раунд, тому продовження історії незабаром обов’язково буде.

Наче за домовленістю, відразу два шановані олігархи Ігор Коломойський та Сергій Тарута поділилися своїми одкровеннями з українським народом. Обидва не так давно, у важкі часи, взяли на себе ризиковану ношу порятунку країни, ставши очільниками прифронтових регіонів, і кожен тепер вирішив розповісти про проблеми комунікації великого бізнесу з владою в особі глави держави. Щоправда, один, у якого проблеми, очевидно, більші, наразі обмежився певними меседжами зі свого женевського офісу, а другий, навіть перебуваючи в Києві, доволі відверто розповів, що “братва” усе-таки серйозно непокоїться і варто було б із нею якось порозумітися.

Що стало причиною такої активізації головних гаманців країни, можна лише припускати. Явних проблем у їхньому дружньому колі поки що не спостерігалось, а дрібні локальні непорозуміння для них завжди були життєво необхідними. Думати, що йдеться про якийсь грандіозний переділ чи наїзд нинішньої влади на цих священних корів, також смішно. Ворон воронові ока не вибере. І такий варіант гіпотетично можна було б розглядати лише у випадку, коли першим серед рівних раптом виявився якийсь чужак. Із цим наразі все о’кей. А тому йдеться радше про якусь гібридну гру, метою якої є активізація певних процесів, котрих явно зачекалися. Цілком можливо, що і справді настав час домовлятися, а головний рефері країни не перестає накручувати інтригу, чим неймовірно дратує численних гравців. Принаймні зі слів Тарути виникає саме таке враження. Зустрітись і поговорити “братва” намагалася ще влітку, але рефері пропозицією знехтував. Відтоді проблема не зникла — лише обросла додатковими меншими. Тому пропозиція залишається чинною і десь незабаром запланована друга спроба.

Чого насправді бояться найбагатші люди країни, знову-таки можна лише гадати, але страхи ці навряд чи лежать у площині всенародного повстання, тему якого так майстерно підігрівають з усіх сторін, і з президентської також. Повстання можливе. Українська земля останнім часом явно дрижить від невдоволення й нерозуміння, що відбувається. Однак думати, що в один момент усе раптом візьме та й рвоне, зарано. Питань, звісно, накопичилося надто багато, відповідати таки доведеться. І хоч як цей момент істини намагалися відтягнути, без сакральних жертв не обійтися, чиїсь голови мають полетіти. Можна, звісно, ще спробувати втрутитись у незворотні процеси, які почалися не сьогодні, й спробувати встигнути їх очолити. І це, мабуть, головне завдання для тих, хто все-таки бажає залишитися на плаву після катастрофи “Титаніка”, який упевнено поринає під воду.

Роман МАЛКО