Нові рецепти для української економіки

 Щоразу, коли йду повз новий житловий комплекс у Києві, який не зміг продати свої квартири, розумію, що Україна потребує економічної справедливості. Такої справедливості, де планування ринкової пропозиції працювало би не з уявним попитом від уявного середнього класу, а з реальним суспільством і його реальними доходами та фінансовими показниками.

Війна зруйнувала в українській економіці чимало, а найголовніше — вона зруйнувала економіку білих комірців. Напівпорожніми стоять столичні офіси, де до війни працювали всі ті, хто обслуговував найгрошовитіші сегменти економіки — технологічний, інвестиційний, банківський сектори. А люди, які в тих офісах усе ж присутні, не до кінця розуміють подальший напрям розвитку, тож за інерцією просто повторюють ті самі алгоритми роботи, якими вони керувалися і рік, і два роки тому.

Що має прийти на заміну тій, довоєнній, економіці білих комірців? Почнемо з фундаментальних змін: українці та українки повинні мати максимальний зиск із доданої вартості, яку вони створюють. Для цього потрібно, щоб капітал в економіці був достатньо мобільним, а прибутки ставали інвестиціями в реальний розвиток.

Українська економіка має навчитися винагороджувати освіченість, компетентність, фаховість. Не є нормальною ситуація, коли звичайний працівник чи працівниця PR-фірми отримує більший місячний дохід, ніж інженер із дипломом магістра. Крен у бік маркетингу дорого обійшовся українській економіці. На вулицях міст дійсно з’явилися креативні вивіски, а комерційні акаунти в Instagram розважали підписників яскравими відео, але за цими вивісками та цими відео не було ні грамотного бізнесового планування, ні бажання інвестувати в розвиток.

На заміну економіці білих комірців має прийти реальна економіка. Це — найголовніше. Це єдиний метод зменшити довоєнний показник імпорту з понад 80% ВВП до більш прийнятної цифри. Навряд чи має великі шанси та економіка, де найпопулярніша бізнес-ідея — це завезти з десяток контейнерів китайського або польського імпорту та розкласти їхній вміст по торговельних площах Києва, Дніпра, Львова чи Одеси.

Нині в України є чудове вікно можливостей, щоб розпочати будувати реальну економіку. Так, це вікно можливостей відчинилося саме зараз. Запропоную як аргумент лише дві цифри. 2022 року стався найбільший відплив капіталу з ринків, що розвиваються, за всю історію вимірювання обсягу капітальних потоків. Інвестори забрали рекордні 70 млрд дол. із фондів, що вкладали гроші в облігації країн, що розвиваються, таких як Україна, Туреччина, Албанія чи Індонезія.

А тепер друга цифра: за даними порталу пошуку роботи grc.ua, 52,3% українців та українок зараз перебувають в активному пошуку нового працевлаштування. Хтось із них не має на сьогодні будь-якої роботи взагалі, а хтось настільки незадоволений станом справ на своєму нинішньому робочому місці, що жодних перспектив там уже не бачить.

Поясню. Настільки масштабний відплив капіталу з ринків, що розвиваються, який мав місце на тлі війни Росії проти України та зміцнення американського долара, свідчить про таке: сьогодні мало хто розуміє економічне майбутнє тієї ж України або тієї ж Туреччини. А якщо не видно майбутнього, то й капітал цій економіці довіряти не можна. Потрібні зміни. Україна повинна показати своє майбутнє вже зараз, — і не лише показати, а й вигідно продати його інвесторам.

Що ж до інтенсивності пошуку роботи українцями та українками, то саме нинішня ситуація на ринку праці відкриває перспективи змінити саму модель, саму структуру української економіки. Якщо для цього потрібно винаймати більше людей виробничих професій, а не до офісних будівель, — значить, це варто робити. Якщо для цього знадобляться масові курси із зміни кваліфікації, то робімо й це.

Самі громадяни невдоволені тим, що їм зараз пропонує економіка та які обіцянки їм дає. Відсутність окреслених перспектив — величезний ризик для всіх. От зараз, для прикладу, державний Ощадбанк запускає нову програму іпотечного кредитування — для тієї економіки, яка не може продати навіть нинішні обсяги житлових площ. Чому банк це робить? Тому що необхідно підтримувати своє реноме найбільшого іпотечного кредитора. Але ж під ризик потрапляють кошти акціонерів банку, а ці акціонери — ми з вами через Міністерство фінансів.

Корпоративним елітам дещо вигідно діяти за старими алгоритмами. Багато хто з цих еліт був цілком задоволений тією економікою, яку ми бачили в 2019—2021 роках. Це була економіка яскравих обкладинок, за якими не було ні глибини, ні міцної бізнес-моделі. Ця економіка швидко спалахувала новими зірками, але й згасали вони теж досить швидко.

Наведу приклад. В листопаді-грудні 2021 року я витратив чимало часу на те, щоб передивитися десятки сторінок компаній малого та середнього бізнесу в соціальній мережі Instagram. Кожна з цих компаній діяла в абсолютно аналогічний спосіб: налагоджувала мінімальне виробництво будь-чого (чи то домашнього декору, чи то жіночого одягу, чи то ювелірних прикрас) і, використовуючи інструменти маркетингу, полювала на клієнтів у Instagram. Витрати на фотографів, щоб підтримувати якість акаунту, постійно зростали, а клієнтська база, сягнувши десь тисячі підписників сторінки, припиняла збільшуватися.

Увесь цей сегмент малого та середнього бізнесу боявся реального ринку. Він не виходив на вулиці, він не йшов до ТРЦ, він не знаходив клієнтів там, де ті клієнти та клієнтки насправді є. І от ціле покоління бізнесу таки навчилося щось виробляти, але не знайшло для себе місця в українській економіці, якій останні десять років завжди було легше завезти імпортні товари й продати їх. Війна той малий і середній бізнес добила, адже в умовах високої інфляції попит відкотився на мінімальні позначки і обходиться лише набором життєво необхідних товарів.

Дозволю собі алегорію. Уявімо, що ви знаходитеся біля великого чавунного котла, який стоїть на вогні та в якому вариться каша. Крупи багато. У вас ще є додаткові інгредієнти: порізані овочі, спеції, шматочки м’яса. Ви можете покласти все це зверху на кашу та, потримавши її ще трохи на вогні, подати на стіл. Комусь дістанеться порція з м’ясом, а хтось отримує порцію з самою лише кашею, навіть без спецій. Тому кашу після додавання в неї інгредієнтів потрібно добряче розмішати. Саме тоді всі, хто її їстиме, отримають і кілька шматків м’яса, і достатньо спецій та овочів.

Те саме треба зробити з українською економікою. Умовної “крупи” багато — це, наприклад, потенціал нашої аграрної індустрії. Але потрібні й інші інгредієнти економічного зростання, потрібні й інші виробничі галузі. Додавши ці інгредієнти до економічного котла, необхідно добре все це розмішати, щоб тим самим винести нове покоління малого та середнього бізнесу із звичної для нього зони комфорту в мережі Instagram до реалій справжніх економічних процесів. Лише широкий економічний фронт оживить український малий і середній бізнес, наситить його капіталом і технологіями. Релігія продажів, що її завжди промотують соціальні мережі, не є виходом із ситуації.

Не буде стійкою модель економічного розвитку, де сотня відносно молодих людей із вищою економічною освітою обговорює новий відеоролик для соціальних мереж, що його хоче запустити в рамках маркетингової акції великий телеком-оператор. Було би дуже бажано, щоби принаймні половина з цієї групи українців та українок або самі працювали у виробничому бізнесі, або обслуговували його потреби. Можливо, для цього треба виходити зі зручних офісів у Києві та рухатися туди, де таке виробництво можна організувати. Саме від мобільності ринку праці багато що залежить у подальшому відновленні української економіки.

Якщо до війни інвестиції спрямовувалися в те, щоб створити обкладинку для бізнесу, то після війни почнеться інвестування в реальне виробництво, хоч би яким воно було. Можливості в цій сфері справді безмежні. Коли повернення капіталу забезпечуватимуть не державні облігації, а конвеєрні лінії, це вже буде зовсім інша економіка, в якій буде і попит на іпотечні кредити, і хороші робочі місця, і глибина, що створюватиме інфраструктуру можливостей для кожного і кожної.

Кругообіг капіталу може здійснюватися і в економіці імпортозалежній, що її ще й тягне вкладатися в державні облігації. Але такий кругообіг не зробить українців та українок багатшими. Їхні сім’ї так само житимуть на дуже обмеженій житловій площі та скаржитимуться на відсутність шансу досягнути матеріального комфорту. Замість цього в повоєнній економіці потрібно спрямувати потоки капіталу туди, де можливе створення водночас і якісних товарів, і добре оплачуваних робочих місць.

Реальна економіка, а не віртуальна — ось те, до чого покликана Україна з її достатньо великим ринком праці. Лише на реальній економіці ми всі матимемо шанс стати багатшими.

Закінчу цитатою людини, якою пишається вся Україна. Це — Михайло Діанов, травмований захисник “Азовсталі”, якого нещодавно звільнили з російського полону. В одному зі своїх інтерв’ю він сказав: “Я хочу працювати. В мене є мрія — мати власний цех обробки металу”.

От на таких мріях зростатиме українська економіка. Не на мріях про яскраві фото та відео в Instagram, а на мріях про те, як пропонувати на ринкових умовах нові товари та сервіси, причому достатньо високої якості, конкуруючи з імпортними альтернативами. Це варто визнати вже тепер, щоб рухатися далі.